Дочка завжди рвалася скоріше виїхати з рідної домівки. Щойно їй 18 стукнуло, вона тут же помчала будувати своє, як вона висловилася, доросле життя. Через два роки з’явилася при надії вся в сльозах.
Хлопець кинув, заміж не кличуть, грошей немає, так ще й боргів понабирала. Звісно, куди ще йти з таким списком проблем, як не до рідної матері? Я думала, що дочка схаменеться.
Ясна річ, доведеться народжувати, вже нікуди не дінешся. Хоча я б наполягала, щоб вона пішла до лікарів, якби дізналася про це раніше, але дива не сталося. Через два місяці після пологів донька сказала, що не може так жити.
Мовляв, їй потрібно працювати, борги повертати, а малюк їй заважає. Вона нічого до нього не відчуває. Ми довго сварилися, поки одного чудового ранку я не виявила, що доньки вдома вже немає. Зібрала всі речі і зникла.
А син залишився лежати в нашому імпровізованому ліжечку. Він ще не розумів, що рідна мати його покинула. Того дня я не могла собі місця знайти. На телефонні дзвінки донька не відповідала.
Вона навіть записки ніякої не залишила. Просто поїхала – і все! Я розуміла, що тепер мені потрібно виховувати онука самій, а він же ще такий маленький! Ох і настраждалася я в той час.
Малюк часто хворів, йому потрібен був цілодобовий догляд, а в мене робота. Одного разу мене мало не звільнили через те, що потрібно було терміново забрати онука з дитячого садка, але я впоралася! Онукові зараз 11 років.
Він відмінно вчиться в школі, дуже товариський і допитливий. Про його маму ми намагаємося не говорити. Брехати я йому не стала. Коли він підріс, сам запитав, де його мама.
Я довго добирала слова, щоб пояснити йому, чому моя недолуга донька нас покинула. Щоправда, кілька разів за всі ці роки вона з’являлася. Надсилала мені нікчемні пару тисяч і вітала з новим роком. Смішно!
Спілкуватися зі своїм сином вона не хотіла. Завжди уникала зустрічі з ним, а мені від цього ставало ще сумніше. Де я звернула не туди у вихованні доньки? Але все це дрібниці порівняно з тим, що моя вона викинула цього разу.
Вона знову з’явилася як грім серед ясного неба. Знову вагітна! Ось-ось народжувати. Як і минулого разу, грошей у неї не було, чоловік кинув, житла теж немає. Тільки от я на цей виверт уже не поведуся більше.
Я прямо сказала доньці, щоб народжувала і здавала дитину в дитбудинок. Я не буду няньчитися з другим онуком і чекати, коли дочка знову нас кине. Не вистачає мізків не вагітніти? Нехай шукає інші варіанти вирішення проблем.
А в наше з онуком життя лізти не потрібно! Коли донька почула це, розридалася і сказала, що я погана мати. Мовляв, як це так, хіба можу я радити їй рідну дитину здавати в притулок. А що мені ще робити?
Мені ще один рот удома не потрібен. Я і з онуком ледве впоралася. Дитина вихована бабусею. Хіба так має бути? Загалом, дочка пішла геть. Мені байдуже, що на неї чекає, де вона народжуватиме і житиме.
Це її вибір. Один вона вже зробила, коли кинула немовля на рідну матір і зникла. Більше я такого не потерплю! Не подумайте, мені шкода дитину, але я вже не молода. Я просто фізично не можу поставити на ноги двох дітей.
