Була у мене подруга. Гарна, добра, класна. У відпустку разом їздили, ділились усім. І ділами, і мріями, і речами, і грошима. І був у неї кіт.
Чорний, хамуватий, молодий ще але смішнийдуже, грайливий. І ось з’явився у подруги хлопець. Почали зустрічатися, потім і жити стали вони разом у неї.
Одного чудового дня приходжу до неї в гості і не виявляю кота. Приспала. У її хлопця “начебто алергія” і вона просто взяла і приспала кота.
Викликала на будинок лікаря з досвідом і приспала, ще й каже, буцімто лікар хороший попався, вона за нього і грошей гарно виклала, щоб гріх на душу не брати, не мучити кота.
Не запропонувала нікому забрати, навіть мені, не пошукала іншого шляху, а просто проводила коханого на роботу і зробила йому сюрприз.
Коханий схвалив. Я не змогла. Ще так про це розповідала, мовляв, ось яка я молодець. Спілкування звелося до “з наступаючим” – “спс” у месенджерах.
Через кілька років котовбивці вирішили з’їхатися і виклали фото з новосілля. З кошеням. І підписом “наш коханий член сім’ї”.
Новий член був породистим від титулованих мам тат на відміну чорного хамоватого. Може це мало значення? Не знаю. Та й вітати перестала. Гидко. Так пішов з мого життя один друг.
Через багато років я розповідаю цю історію чудовій людині. Ну така душка. І дотепник, і добряк, і суцільна чарівність. Я вже подумувала і заміж за нього.
І чую – “як ти могла через якогось кота викинути людину з життя? Це ж худоба безсловесна. Я ось теж собаку викинув. Вона гадити почала, я її і викинув.
І що тепер?”. А нічого. Мінус ще одна людина, а я його ще кохала, ось хто худоба справжня.
