Майже щоденно спостерігав дуже дивну картину. Напроти автобусної зупинки є невелике поле. Лавочки там, спортивні снаряди та інші атрибути культурного відпочинку.
І щоранку на цьому полі траплялися сварки, лайка та розмови на підвищених тонах між дідусями. Там збиралися чоловіки пенсійного віку та грали у волейбол.
І ось, щоранку один і той же дідусь провокував решту. Теми були зовсім різні, але всі зводилися до політики, ЖКГ, лікарень чи молоді. Про себе подумав, що в старості треба теж доводити решту всіх до нападів сказу.
Дитині не було й року. Поки ходив мікрорайоном із сином, то він спокійно засинав. Коли сон ставав глибоким, я шукав лавочку в тіні і влаштовувався там.
Читав, відпочивав. Якось я гуляв з дитиною… заколисав сина, а сам влаштувався читати свою електронну книгу на лавочці.
– Ну і погань. У мій час робили нормальні книги. Із паперу. А що це? Очі псуєш. Ну-ну…
Виявилося, що до мене підсів той дідусь-провокатор.
– Навіщо?
– Що навіщо?
— Ну, навіщо ви людей доводите? Провокуєте на конфлікт…
— Ти розумієш, що моя дружина п’ять років тому пішла у засвіти. Вдома нудно — хоч у петлю лізь. По телевізору казна-що, а не розваги, а просто так і ні з ким не поговориш. Все одно й теж.
Починають старі скиглити через болячки, бо молодь погана та інше, а мене це виводить. Ось я інших виводжу. Морально розслаблююсь. Вранці кого-небудь вибісиш, так і до вечора не нудно. Чого дивишся та посміхаєшся? А як мені розважатися?
Я подумав, подумав… А правда… Як ще розважатись у такому віці та за таких обставин?
