У дитинстві всі пророкували мені спортивну кар’єру. Від діда мені дісталася розвинена мускулатура, широкі плечі, вузький таз. Та мені й самому подобалися активні ігри, свіже повітря, велосипед, ковзани
Проте, щоб не підтримувати стереотип недалекого спортсмена, я намагався вчитися. Точні науки йшли насилу, а от гуманітарні на зразок малювання чи літератури прекрасно піднімали мій середній бал.
Класі у третьому ми з сім’єю вперше поїхали до бабусі на все літо. Точніше як: приїхали ми разом на кілька днів, я залишився, а рідні повернулися до міста. Я особливо не протестував, бо вплинути на ситуацію я б не зміг.
Та й село — цілий новий світ для міської дитини. Місцеві хлопці мене не одразу помітили. Поки я допомагав бабусі поратися по господарству, вони завжди були віддалік і, здавалося, зовсім мене не помічали.
Але саме в той момент, коли я залишився на вулиці сам, підійшли і запитали, хто я, звідки і що тут роблю. Впевнений, у сучасних дітей зараз все по-іншому. Але в наші часи такі порядки зовсім не дивували.
Якщо коротко, то до кінця першого тижня до бабусі в хату я прийшов із синцем під оком. Крику було… Але я не хвилювався. Мені було дивно, як це найслабший з компанії не побоявся підійти до мене і почати бійку.
Його ніхто не підтримував, це не була бійка «всі на одного». Нас навіть хотіли спершу розняти. Але як я, вищий за нього на голову і фізично сильніший, примудрився програти?!
Час минав, і я нарешті нормально познайомився з місцевими дітьми. Виявилося, вони не такі вже й погані, навіть той який накинувся на мене з кулаками. Через три тижні ми були вже справжніми друзями.
Мені показали, де ростуть найсмачніші яблука, куди треба йти, щоб знайти неробочі акумулятори, повні свинцю, і чому стара батарейка ще може стати в нагоді. На бабусиних харчах та активному житті я став сильнішим.
Почав дивитися на себе майже як на дорослого. Наша дружба не урвалася після мого від’їзду. На наступне літо мене залишили у бабусі знову, і хлопці прийняли мене, як ні в чому не бувало. Чудові були часи.
Але коли я переходив, здається, до шостого класу, батьки захотіли на літо залишитися в місті. Як потім мені розповіли, тоді в них не виходило виїхати за кордон, заробляти гроші.
Я малим зовсім не думав, навіщо вони привозили мене до бабусі. Свіже повітря, звичайно, чудово. Але вдома – це вдома. Я захотів поїхати до села сам, але треба було сісти в поїзд, потім пройти пару кілометрів та сісти на автобус.
Про варіант із попутками мови навіть не йшлося. А я ж пам’ятаю, був і такий випадок, коли сільський автобус зламався в дорозі. Мама вмовляла подумати, а тато разів перевіряв, чи точно я пам’ятаю вказівки: номер потяга, зупинка, автобус та інше.
Я, природно, чітко і жваво відповідав на всі необхідні запитання. Вже в дверях мені було вручено паперовий пакунок і останню вказівку. Чим мені можуть допомогти мамині бутерброди, я так і не зрозумів.
Вже у вагоні з невідомими мені людьми це було не так важливо. Десь увечері на зупинці у вагон зайшла не дуже твереза компанія молодих людей, старших за мене. Вони співали пісні, трохи буянили і дуже голосно сміялися.
Ось тоді я по-справжньому напружився. Їсти не хотілося зовсім. Але чогось я згадав про пакет із бутербродами і щоб хоч якось зайняти себе, почав його розвертати. В обличчя вдарив знайомий запах батона з маслом та ковбасою.
Але було там і ще дещо. Записка з батьковим почерком. Виявилося, що він купив квиток у сусідній вагон, щоб бути поряд при нагоді. І знаєте, як рукою все зняло. Далі ми їхали з татом разом.
Він посадив мене на потрібний автобус, і я поїхав до бабусі та сільських друзів. Ця подорож запам’яталася мені на все життя. Зараз я живу та працюю за кордоном. Намагаюся щомісяця надсилати батькам грошей.
У спорт я так і не пішов. Знання гуманітарія мені теж не знадобилися. Країна почала розвиватись у бік бізнесу, з нею туди ж попрямував і я. Але я досі люблю і ціную своїх маму та тата. Сподіваюся, що для своїх дітей я теж буду таким батьком.
