– Олено, ти навіщо знову його до нас притягла? – шипіла Клавдія Михайлівна. – Знаєш, що в моєму домі йому не раді!
– Мамо, Євген – мій чоловік, і якщо ти запросила в гості мене, значить автоматично, і його теж. Ми сім’я!
– Я його сім’єю не вважаю! – скривилася жінка. – Я спочатку була проти вашого шлюбу. Теж мені знайшла собі не зрозуміло кого!
Клавдія Михайлівна справді з першого дня знайомства не злюбила майбутнього зятя. Вона завжди мріяла, що в її дівчаток будуть пристойні, заможні чоловіки, адже й самі вони досить забезпечені люди. Стільки вклали в дочок, дали їм чудову освіту, виховання…
Ні, певно, такі наречені гідні щонайменше принца! Старша дочка, Катерина, повністю виправдала сподівання матері, вийшовши заміж за заможного бізнесмена, а ось молодша… Чоловіком Олени став простий хлопець із звичайної сім’ї: мама – бухгалтер, тато – слюсар-сантехнік.
Євген був дуже добрим, чуйним і веселим хлопцем, мав чудове почуття гумору, завжди намагався всім допомогти, до того ж, дуже непогано заробляв. Однак, те, чим саме займався майбутній зять, шокувало Клавдію Михайлівну.
— Хто ви за фахом? – Перепитала вона при знайомстві. – Повторіть, будь ласка, ще раз, мені здається, я не дочула!
— Працівник цвинтаря, – спокійно відповів Євген.
— Боже, тільки нам цього не вистачало! – вигукнула жінка. – Тобто ви – могильник?
— Ну, в народі людей моєї професії називають так, але це не зовсім правильно, – охоче пояснив Євген. – Ми займаємося не лише підготовкою місця поховання, а й стежимо за благоустроєм, встановлюємо надгробки, займаємося виправленням могил…
– Ні-ні! Зупиніться, не хочу навіть слухати про це!
— І дуже дарма, адже рано чи пізно у кожного виникає потреба скористатися нашими послугами, – посміхнувся молодий чоловік.
Він хотів лише пожартувати, розрядити обстановку, проте майбутня теща прийняла його слова на свій рахунок і страшенно образилася. Після того, як пара пішла, Клавдія Михайлівна зателефонувала дочці та влаштувала їй рознос:
– Олено! – кричала вона в трубку. – Ти що, збожеволіла? Кого ти притягла до нашого дому?
— У чому річ, мамо? – Здивувалася Олена. – Що не так з Євгеном?
— Ти ще й знущаєшся? – обурилася жінка. – Що, краще за претендентів на твою руку і серце не знайшлося? Могильник, Олено! Це жах. Що люди скажуть? Та мені соромно рідні в очі дивитиметься!
— Не могильник, у працівник цвинтаря, – спокійно поправила мати Олена. – І взагалі, я не розумію, чим погана його професія? Нічого протизаконного, аморального чи ганебного він не робить, навпаки, допомагає людям у важкий момент їхнього життя.
— Олено, ти ж у мене розумниця, красуня, з двома вищими освітами, успішний юрист! Ну скажи мені, навіщо тобі… Цей?!
— Мамо, мій наречений має ім’я, – холодно відповіла жінка, – і це мій вибір. Я кохаю Євгена, і ми одружимося, хочеш ти того чи ні. Припини влаштовувати сцени на порожньому місці, я вже не маленька дівчинка і сама здатна обрати собі чоловіка!
– Ах, так! Добре, обирай! Тільки потім не плач, лікті кусати будеш, згадаєш, що мати казала, та пізно буде! І врахуй, я такого зятя ніколи не прийму!
– Я тебе почула, – сказала Олена і скинула виклик.
На душі було бридко від слів матері, а ще було дуже прикро за Євгена – судити про людину лише за її професією – що це не дурість?
Євген з Оленою все-таки побралися, і Клавдія Михайлівна навіть була присутня на їхньому весіллі, хоч і просиділа весь вечір з стиснутими губами. З моменту укладення шлюбу минуло майже три роки, але за цей час теща та зять бачилися лише кілька разів, на сімейних урочистостях.
Євген чудово розумів, що категорично не подобається матері дружини, і намагався зайвий раз її не дратувати своєю присутністю. У гості до Клавдії Михайлівни Олена практично завжди їздила сама, чоловік її був присутній лише тоді, коли піти без нього було просто непристойно.
І ось сьогодні мати зателефонувала Олені і повідомила, що Катерина, її старша сестра, разом із чоловіком збираються приїхати до них у місто на кілька днів, відвідати родичів. Вони давно вже жили в столиці і не балували рідню своєю увагою, усе не знаходили часу відвідати.
— Я тут святкову вечерю запланувала на завтра, приходь, адже ви з сестрою з твого весілля не бачилися, – сказала Клавдія Михайлівна, – посидимо, побалакаємо по-родинному.
— О котрій нам під’їхати? – Уточнила Олена. – Може, трохи раніше, допомогти тобі з приготуванням?
– Не вам, а тобі, – поправила її мати, – твого чоловіка я не запрошувала.
– Це ще чому? – Не зрозуміла жінка.
— Ти ще питаєш? – хмикнула Клавдія Михайлівна, – та чоловік Катерини – впливовий бізнесмен, і що, я з ним за один стіл могильника посаджу? Ганьба яка.
— У такому разі мене теж можеш не чекати! – Відрізала Олена. – Я без чоловіка нікуди не піду.
Цілий день вона думала про розмову з матір’ю, а потім прийняла рішення: у гості вони прийдуть разом. Євгенові Олена нічого не сказала про розмову з матір’ю, лише сповістила, що та запросила їх на вечерю. Коли у призначену годину вони з’явилися на порозі батьківської квартири, Клавдія Михайлівна, яка відчинила двері, мало не задихнулася від обурення.
Якби поглядом можна було спопелити, то від її дочки і зятя залишилося б тільки вугілля, що димилося. Дочекавшись, коли гості знімуть верхній одяг, вона гостинно запросила Євгена за стіл, а сама, взявши під лікоть молодшу дочку, відвела її до кухні.
— Я ж сказала, що не бажаю бачити твого чоловіка у своєму домі! – шипіла вона, палаючи праведним гнівом. – Навіщо ти його притягла?
— Тому що ми сім’я! – спокійно відповіла Олена. – І якщо ти запросила мене, то, значить, його теж.
Вечір пройшов напружено. Клавдія Михайлівна не знала, куди подітися від сорому, тим більше, коли на запитання чоловіка Катерини, чим він займається, Євген, нітрохи не бентежачись, той почав захоплено розповідати про свою роботу.
На подив усіх присутніх столичний бізнесмен зовсім не зніяковів і нітрохи не був шокований. Навпаки, він слухав з цікавістю, багато розпитував, а потім чоловіки перейшли на обговорення своїх хобі, і виявилося, що обидва вони затяті мисливці.
— Сто років уже нікуди не вибирався, – сумно казав Володимир, чоловік Катерини. – Все ніколи, бізнес, але нічого, на новорічні свята приїду до вас, і ми з тобою обов’язково поїдемо полювати! Відведемо душу!
— Ось бачиш, мамо, – наступного дня говорила Олена, – Володимир з Євгеном чудово порозумілися, а ти хвилювалася! Подивися, нікого не бентежить рід діяльності мого чоловіка, окрім тебе.
— Володимир – просто дуже вихований та інтелігентний чоловік, він не став показувати свого ставлення, – впевнено заперечила Клавдія Михайлівна. – Але, напевно, зробив свої висновки. Ти знову зганьбила всю нашу родину!
Після того вечора теща до зятя ставитись краще не стала і залишилася при своїй думці. Проте за півроку, у травні, вона зателефонувала дочці і заявила:
— Дай-но телефон Євгену!
– Він на роботі, – відповіла Олена, дуже здивована таким незвичайним проханням. – Подзвони після шостої. А що сталося?
— Я вчора їздила на цвинтар, хотіла провідати могилу вашого батька, – сказала жінка.
— І що ти хочеш від мого чоловіка?
– Невже не ясно? – обурилася Клавдія Михайлівна. – Хай поправить усе, замовить новий пам’ятник, поновить.
— Євген працює на іншому цвинтарі, мамо, – нагадала Олена, – а там, де похований тато, теж, напевно, є люди, які цим займаються.
— Та хоч ти знаєш, скільки це коштує? – обурилася її мати. – Я поцікавилася – мало не посивіла остаточно від почутого.
— Тобто ти хочеш, щоб мій чоловік усе зробив безкоштовно?
— Звичайно, – нітрохи не бентежачись, підтвердила Клавдія Михайлівна. – Він роботу сам зробить, досвід є, а пам’ятник замовити новий і ви могли б, зрештою, там ваш батько. І потім, у твого Євгена напевно зв’язки є, зроблять гарну знижку.
— Вибач, мамо, але він цього не робитиме, – холодно відповіла Олена. – Ти ж не приймаєш його, на поріг пускати не хочеш. Ось і обійдешся без його допомоги. Найми людей.
— Але я не маю таких грошей!
– Так попроси в іншого зятя, хорошого, – відповіла Олена. – Все, я на роботі!
Вона, справді, не збиралася допомагати матері, не хотіла нічого говорити чоловікові, але ввечері Клавдія Михайлівна подзвонила йому сама. Євген, уважно вислухавши тещу, пообіцяв допомогти.
— Любий, навіщо ти погодився? – здивувалася Олена, яка була присутня при розмові. – Вона ж тебе терпіти не може, ставиться гірше, ніж до собаки!
— Ну то й що? – Знизав плечима Євген. – Ти пропонуєш мені на неї рівнятися? Ні, люба, я вищий за це! І потім, я не мав честі познайомитися з твоїм батьком, але впевнений, що він був чудовою людиною, коли виростив таку дочку. А хорошій людині як не допомогти? Він же ні в чому не винний?
Олена посміхнулася і обійняла чоловіка.
— Ти маєш рацію. І тато був би щасливий мати такого зятя! Та й взагалі, Бог із нею, з мамою! Головне самим такими не стати, а завжди залишатися людьми!
