Моя подруга вічно мала якісь хобі, захоплення, “не такі, як у всіх” погляди на життя. Ще в інституті, де ми з нею й познайомилися, вона намагалася спробувати себе в кожній творчій професії, до якої могла дотягнутися. Малювала, плела з бісеру, шила одяг, навіть робила глиняний посуд.
Але нічого з цього, здавалося, не зацікавлювало її надовго. Потім, коли вийшла заміж, варила мило і віск для свічок. І навіть ніби як досягла успіху в цьому. Наскільки мені відомо, її чоловік ніколи не був проти її інтересів. Йому подобалося, що вона в нього така захоплена.
Але, напевно, складно жити з дорослою людиною, у якої на думці не думки про майбутнє і кар’єру, а ось такі ось, трохи дитячі, бажання. Я навіть заздрила їй, сидячи довгими нудними вечорами вдома, допрацьовуючи офісну роботу. Добре, коли чоловік заробляє і можна робити, що завгодно.
Кожен день як свято. Моє особисте життя пішло іншим шляхом, нічого оригінального. Так от, через роки чотири після одруження у подруги теж почалися зміни. Її чоловік втратив роботу. Його спеціальність досить специфічна, знайти роботу, та ще й з пристойним окладом, проблема.
Їхня сім’я потихеньку почала занурюватися в кредити, оскільки звичне, сите життя відпустити їм було дуже важко. І одного разу справа дійшла навіть до колекторів. Почалися неприємні дзвінки спершу їм, а потім і їхнім рідним. Усі ви, напевно, чули про ці самі сумнозвісні колекторські агентства.
Зараз їх начебто заборонили або якось урізали в правах, але тоді вони “цвіли й пахли”. Що було робити в таких умовах? Потрібно було щось придумувати. Почалися сварки через побут, добре, напевно, що на той час дітей у них не було. Чоловік подруги підробляв, де тільки міг: і таксистом, і різноробочим.
Навіть вантажником якось влаштувався. А ось подрузі все ніяк не вдавалося налаштуватися на потрібний лад. Від робочого колективу вона швидко втомлювалася. Начальство її дратувало, а інших альтернатив і не було. Навіть працювала продавчинею в магазині.
Правда через кілька тижнів втекла звідти через настирливих і хамовитих покупців. Навіть чоловіка просила піти і забрати зарплату за відпрацьовані дні. Самій піти по гроші в неї не вистачало нервів. І що ж вона все-таки придумала, щоб зачепитися якось у житті, що зробила?
Вона вирішила піти найпростішим для себе шляхом і, зберігши нерви, почала “професійно” економити. По-перше, вона погодилася стати домогосподаркою, але не звичайною, а зі своїми особливостями. По-друге, згадала, що в них із чоловіком була дача, на яку ніхто не звертав уваги.
Начебто логічно було б туди переїхати назовсім? Але тоді це було б звичайне сільське життя, а подібне існування для неї занадто банальне саме по собі. І почалося. Вона часто їздила за місто і намагалася вирощувати якісь овочі, які потім консервувала.
Знайшла спільну мову з місцевими й домовилася купувати в них молоко, залишки зелені та все, що можна було придбати за невелику плату. З молока вона робила сир, сметану, сир. Іноді робила пиріжки, вареники, продаючи їх сусідам чи іншим містянам, які відгукувалися на оголошення.
Вона навіть яблука та груші збирала біля чужих ділянок. Там, де їх можна було зірвати з гілки біля дороги або які просто валялися. Спершу місцеві дивувалися “жадібній і бідовій городянці”, але потім звикли. Подруга знаходила вигоду там, де інші її зовсім не бачили.
Крім того, у неї завжди можна було купити якісь товари, які було проблематично дістати в сільському магазині. Батарейки, суперклей, ліхтарики та інші дрібниці. З її націнкою, звісно, але люди робили замовлення, і це приносило вигоду теж.
Я жодного разу не бачила, щоб вона купувала звичайні продукти в супермаркеті. Вона ходила на оптовий ринок, та й там знаходила якісь “особливі” точки, де набиралися продукти на місяць, а то й більше. Багато хто купує курку цілою, а вдома її обробляють і завантажують морозильник.
У неї таке практикувалося дуже і дуже давно. Звісно, вона не ходила в кафе або бари: занадто велика націнка, але, що мені в ній завжди подобалося, і не намагалася туди ходити за чужий рахунок. І чоловіка не картала: адже він заробляв гроші. Одяг із секонд-хенду, на жаль, знайомий багатьом із нас.
Але для неї це було царство можливостей. Усе, що мало приємну тканину або забарвлення, вона навчилася перешивати. Деякі речі перепродавала через Інтернет. І це теж приносило гроші. Знаєте, за стільки років, скільки я її знаю, я жодного разу не могла б сказати, що речі на ній куплені за якісь копійки.
Там підрубала, там пришила. І чудово! Хоча не приховую. Жінка вона приваблива, а таким, як відомо, все личить. Про інші способи економії я навіть і не знаю, але логічно, що світло, вода і газ у їхньому будинку вважалися цінним ресурсом, тож не витрачалися так, як ми до цього звикли.
Знаю, що її чоловік довго не міг до цього звикнути, але потім пішов на поступки дружині. Здавалося б, навіщо я вам усім про це розповідаю? Мабуть, просто хочу посміятися над недбайливою подругою і її втомленим від усього цього чоловіком? Річ у тім, що нещодавно вони купили квартиру.
“Вторинку”, але з чудовим ремонтом і в гарному районі. Ось так, за готівку. І тепер хочуть переїхати туди. Збирають на ремонт у старій квартирі, щоб потім її здавати, а може, і вже здають, я точно навіть і не знаю. Чоловік подруги нібито знайшов щось підходяще.
Тепер вони потихеньку намагаються менше економити, та й вік уже не той. Не вистачає енергії, щоб моя подруга була в стількох місцях одночасно, як раніше, але вона домоглася своєї мети, як би там не було.
І тепер, хоч і запізно, думає завести первістка. Цікаво, хто б ще з нас зміг почати жити подібним життям заради досягнення подібних результатів? Обмежувати себе в усьому зараз заради того, щоб жити, як хочеш, у майбутньому?
