– Це все? – Ірина з подивом подивилася на чоловіка, – і заради цього ти цілодобово сидиш на роботі?
– Скільки тобі не дай – все одно мало, – буркнув Олег.
Він хотів вийти з кімнати, але Ірина його зупинила:
– Зачекай, ми не договорили.
Олег, демонстративно зітхнувши, плюхнувся на диван:
– Ну?
– Я давно помітила, що ти даєш мені майже вдвічі менше грошей. Думала, що у вас на фірмі якісь проблеми, і не приставала з розпитуваннями. Але це, – вона презирливо кивнула в бік купюр на столі, – вже ніяк не вкладається в голові. Може, поясниш, у чому справа?
– А чому я повинен щось пояснювати? – запитав Олег нарочито байдужим тоном, у якому, однак, проглядало погано приховане роздратування, – я тобі зарплату віддав. Розпоряджайся.
– І це ти називаєш зарплатою? Це так заробляє провідний спеціаліст рекламного відділу? Не сміши мене!
– Так вийшло. Цього місяця уклали мало договорів, ось і результат.
– Припустимо. Але так навіть прибиральниці не заробляють. Щось я тобі не вірю, дорогенький. Мабуть, доведеться мені зателефонувати у вашу бухгалтерію…
– Не смій! – вибухнув Олег, знаючи, що Ірина цілком може так вчинити, – не вистачало, щоб ти мене зганьбила перед усією фірмою!
– Ой, а що таке? Яка-така ганьба? Нехай думають, що у тебе дружина – того. Або боїшся, що я дізнаюся правду?
– Яку ще правду? – Олег явно зніяковів.
– А ту саму! – Ірина зрозуміла, що влучила в яблучко: Олег їй бреше. – Дізнаюся, скільки мій чоловік отримує грошей, попрошу виписку. Я вже, повір, придумаю, для чого вона мені знадобилася.
– Тільки спробуй!
– Ти мені погрожуєш?
– Думай, що хочеш.
– А я й думаю. І знаєш, що мені спадає на думку? Поки я, як і ти, зауваж, працюю, займаюся дітьми, налагоджую побут, купую продукти й витанцьовую біля плити, ти – знайшов собі іншу й витрачаєш на неї свої гроші. Я права?
Олег, зрозумівши, що справа зайшла занадто далеко і зовсім не туди, куди він очікував, вигукнув:
– Ти взагалі нормальна? Звідки ти це взяла?
– А що ще я маю думати? Ми з тобою не перший рік разом живемо, у нас завжди був спільний бюджет. Ніколи ніяких питань не виникало. А тут вже майже півроку я вкладаю в цей самий бюджет удвічі більше, ніж ти. І це при моїй роботі! Висновок напрошується сам собою…
– Дурний висновок! – Олег у хвилюванні ходив по кімнаті, – ніяких жінок у мене немає і ніколи не було! Ніхто мені, крім тебе, не потрібен! А гроші… Гроші я віддаю мамі…
– У якому сенсі? – здивувалася Ірина. Вона очікувала всього, чого завгодно, але тільки не цього. – З якої причини? З нею щось сталося? Вона хвора?
– Та ні, все нормально. Просто вона тепер на пенсії…
– І що? – Ірина все ще не розуміла, до чого хилить чоловік.
– Їй призначили маленьку пенсію, їй не вистачає. Ось вона й сказала, що я повинен їй допомагати… Я ж єдиний син.
– І на яку суму претендує твоя мама? – видихнула Ірина, яка прекрасно знала свою свекруху і тому вже не сумнівалася, що все саме так, як каже Олег.
– На половину моєї зарплати…
– Що?! На половину?! А у неї є совість?
– Іра, зупинися, – Олег змінився в обличчі, – не забувай, ми говоримо про мою маму.
– Та я не забуваю! – Ірина почервоніла від злості, – а твоя мама не забула, що у тебе двоє дітей, що ми платимо іпотеку? Чи її цікавить тільки власна особа?
– Їй важко…
– А нам – легко! Та я не проти допомоги! Але не в таких розмірах!
– Я говорив, – почав виправдовуватися Олег, – але мама сказала, що їй потрібно саме стільки. Адже вона теж якийсь кредит сплачує. На життя майже нічого не залишається…
Я не можу їй відмовити. І обманювати не можу. Ти ж знаєш, наш головний бухгалтер – її подруга. Тож вона точно знає, скільки я заробляю.
– Це вже занадто, – Ірина ледь не розплакалася, – як вона не розуміє, що так не можна? Ось це справді: старість і мудрість не завжди приходять одночасно.
– Іра!
– Що «Іра»? Ні, я розумію: вона твоя мама. Тоді давай і я буду віддавати 50 відсотків зарплати своїй мамі! Вона вже два роки на пенсії!
– Твоя ж ще працює…
– Так. І нашим дітям подарунки купує, не зрівняється з другою бабусею. І, якщо треба, гроші підкидає. Просто так. Розуміє: діти, іпотека, витрат повно. А твоя, значить, вирішила, як кліщ присмоктатися…
Добре влаштувалася, – Іра так захопилася, що вже не усвідомлювала, що говорить. Точніше, їй уже було байдуже, як Олег відреагує.
Чоловік, на диво, промовчав. Мабуть, розумів, що в цю хвилину дружина просто не контролює себе. Коли вона замовкла, тихо сказав:
– Іро, повір, мені це теж не подобається, але що ж робити? Я не можу відмовити матері в допомозі.
– У допомозі, Олег! Ось саме – у допомозі! А не в утриманні! – відгукнулася Ірина, – треба щось придумати, пояснити їй, що ми не можемо щомісяця віддавати їй таку суму.
Зрештою, якщо їй не вистачає на життя, нехай шукає роботу. Вона ж не така вже й стара. І виглядає краще за мою маму. Ще й у басейн ходить, і з цими скандинавськими палицями гуляє. Ну добре б ще, якби немічна була…
– Не каркай, – кинув Олег, – а то накличеш біду. Ще й доглядати доведеться…
– Навряд чи. У цьому плані твоя мама – молодець. Вона мене просто змучила своїм здоровим способом життя. Як зустрінемося, тільки про це й говорить.
Хоч би онуками зацікавилася… Але що ж робити? Як це тепер виправити? Ну чому ти мені відразу нічого не сказав?
– Як таке сказати? – Олег присів до дружини на диван, обійняв, – я ж прекрасно розумів, що мама не права. І заздалегідь знав, як ти відреагуєш. Тільки… Я не можу інакше, Іро. Ти ж знаєш маму…
– Знаю, – Ірина вже майже не сердилася на Олега. Вона гарячково думала, як безболісно вийти з ситуації, що склалася…
Вихід підказала її мама, коли Ірина їй усе розповіла…
Наступного тижня Олег та Ірина зібрали дітей і відвезли до бабусі. Ірина привіталася зі свекрухою, помітивши, що та зовсім не рада гостям: вона не дуже любила возитися з онуками і ніколи не прагнула з ними «посидіти», на відміну від бабусі з іншого боку.
– Мамо, – Олег вирішив, що саме він поставить матір перед фактом, – діти поживуть у тебе якийсь час. Ми зараз за рештою речей з’їздимо.
– Що значить «якийсь час»? – злякалася свекруха.
– Місяць, може, півтора. Садок недалеко. Вранці відведеш, ввечері – забереш.
– З якого це дива? Ви мене спитали?
– Мамо, ти ж на пенсії. Поживи з онуками. Нам треба виїхати.
– Куди це? – свекруха повернулася до Ірини, даючи зрозуміти, що питання адресоване їй.
– Є можливість заробити грошей. Потрібно їхати удвох. Завтра підемо писати заяви за свій рахунок.
– Що ви придумали? Які заробітки? А діти? Їм потрібні тато з мамою! Цілий місяць! Нічого собі!
– Розумієте, – страждальним голосом і ледь не зі сльозами на очах сказала Ірина, – у нас іншого виходу немає. Ледве-ледве зводимо кінці з кінцями.
Наступного місяця навряд чи зможемо сплатити іпотеку. Я – бюджетниця, а в Олега зарплата сильно впала. Запозичувати немає сенсу – віддавати нічим. Мама нам трохи допомагає з пенсії, але все одно: не вистачає.
А там – зарплата хороша, якщо зачепимося – можливо, зовсім туди перейдемо працювати. Сімейний екіпаж. Зараз багато хто так робить.
– Який ще екіпаж, Іра? Що ти мелеш?
– Далекобійники, – кинув Олег, ледь стримавши сміх.
– Що?! – очі свекрухи вилізли на лоб, – невже не можна знайти іншого виходу!
– Ми пробували – нічого не знайшли, – Іра «пригнічено» похитала головою, – так що доведеться вам з онуками пожити. Більше нікому. Моя мама, хоч і на пенсії, все ще працює.
– А я… теж не можу, – випалила свекруха, – я теж влаштовуюся на роботу… І взагалі… Олег, йди-но за мною, нам треба поговорити.
Мати з сином вийшли. Ірина з посмішкою подивилася їм услід. Схоже, мамин план спрацював…
– Олеже, що ви задумали? – поглядаючи на двері, за якими стояла Ірина, швидко заговорила свекруха, – невже все так погано? А діти як же? Я не розумію…
– Мамо, ми поїдемо, – твердо відповів син, який вжився в роль, – якщо ти підеш працювати, няню знайдемо. Зрозумій, у нас немає іншого виходу. Або доведеться звільнити квартиру.
– А Іра знає про нашу домовленість? – мати запитала це настільки тихо, що Олег ледь розчув.
– Ні, звичайно, – прошепотів він у відповідь, – ми ж домовилися.
– Тоді знаєш що… Не треба мені допомагати. Я якось сама… Це якось вирішить проблему?
– Вирішити не вирішить, але полегшить точно…
– Тоді, може, не варто нікуди їхати?
– Не знаю. Треба з Ірою поговорити. Ми ж уже налаштувалися.
– Синку, залиш сьогодні дітей, поїдь додому. Там спокійно поговорите. Вмов її. Скажи, що переживаєш за дітей. На цьому наголошуй. Вона тебе послухає.
– Добре, мамо, я спробую…
Всю дорогу, поки їхали додому, Олег та Ірина, лише глянувши один на одного, починали реготати.
– Все-таки молодець теща! – вже вдома сказав Олег, – дивися, як добре придумала: і проблему вирішили, і з матір’ю не посварилися. Брехня во спасіння, як то кажуть.
– Так, мама в мене така. Винахідлива, – посміхнулася Ірина, – я б сама до такого не додумалася.
– Тільки, Іро, мамі все одно будемо допомагати, – Олег випробувально заглянув дружині в очі.
– Ну, звичайно! – розсміялася Ірина, – у розумних межах – свята справа!
