З цього дня у Лариси все пішло до гори дригом. Недаремно кажуть, що чорні коти – на біду, але вигнати тварину вона не могла…

Борщ у тарілці повільно остигав. Лариса бовтала ложкою, розганяючи згустки сметани серед шматочків м’яса, картоплі та шматків перевареного буряка. Нарешті темна бордова рідина набула світлого вершкового тону.

На той час борщ остаточно став холодним. Лариса відклала ложку на стіл і тихенько покликала: «Кіс-Кіс-Кіс…». З темного коридору почувся тупіт лапок і жалібне «Мяу!», що на котячому означало: «Корми давай!».

У м’якому світлі кухонного світильника з’явився він – абсолютно чорний гладкошерстий кіт, у якого сяяли яскравими жовто-зеленими очима. Чорні вузькі зіниці пробіглися по кухні і зупинилися на мисці, наповненій кормом.

Клубок кольору глибокого космосу поспішив до миски. Лариса зачерпнула кілька ложок борщу і полила поверх котячої їжі. Кіт задоволено муркнув, помітивши відварене м’ясо. Лариса зітхнула.

Як у неї з’явився цей, хай він неладен, кіт? Якось увечері вона поверталася додому після роботи в непроглядній темряві. Під ноги метнулося щось чорніше за саму імлу. Лариса була злякалася, але почула жалібне нявкання.

Вовняний клубок не залишав її до самого дому. Лариса попросила кота почекати, доки вона винесе йому поїсти, і спритно заскочила у двері під’їзду. Стоячи під дверима ліфта, вона зрозуміла, що не одна.

І як за нею встиг проскочити кіт? Він супроводжував її до дверей і зі швидкістю кулі заскочив у квартиру. По-господарськи озирнувся і залишився, не спитавши дозволу і не терплячи заперечень.

З цього дня у Лариси все пішло до гори дригом. Недаремно кажуть, що чорні коти – на біду, але вигнати тварину вона не могла. За місяць від неї пішов чоловік. Ну, як чоловік? Теплі стосунки між ними залишились у минулому.

Потім у хаті запанував холод. Кіт став останньою краплею. Не вжилися вони і, на подив Лариси, чоловік швидко з’їхав і подав на розлучення. Незважаючи на те, що йому було зручно жити в її квартирі, на її готуванні та пранні.

Спроба подруги познайомити Ларису з потенційним нареченим також провалилася. Чоловік прийшов у гості. Кіт м’яко терся до його ніг і тихенько муркотів. «Потоваришують!» – зраділа Лариса і побігла за хлібом у крамницю.

Вдихаючи аромат свіжого хліба та весело співаючи, Лариса піднялася на ліфті на свій поверх. У двері, що відкрилися, вилетів залицяльник і з криком «Та навіщо воно мені треба?!» виштовхав Ларису і натиснув кнопку ліфта.

У просвіті дверей, що зачинялися, вона миттю помітила подерті штанини штанів. Кіт, що видивлявся з квартири, муркотів, як трактор, і здивовано заглядав Ларисі в очі.

І ще представник котячого племені виявив неабиякий інтерес до борщу. Що не так йому було з котячою їжею та іншими супами, залишалося тільки здогадуватись.

Згодом він переставав їсти, якщо в котячій мисці не було бодай ложки борщу. Лариса спробувала схитрувати. Якось принесла борщ покупний. Чорний космос невдоволено заволав і перевернув свою миску.

«У село його відвезти?» – запитувала Лариса, стоячи біля плити і перемішуючи ложкою борщ, але не відвозила. Веселіше ж з котом. Чорна тінь майнула у вікні, відкритому в літню ніч.

Тінь стрибнула на гілку дерева, що стоїть біля будинку. Спустившись по стволу, «чорний космос» зустрів свою протилежність – білу пухнасту кулю. Та пихато сиділа на кришці люка. Чорний кіт сів навпроти.

– Як просувається? – Розмову почав білий кіт.

— Живу у неї п’ять місяців. За цей час позбувся поганця, що зручно влаштувався, – чорний оголив білосніжні ікла і, висунувши на передній лапі довгі заточені пазурі, продовжив, – і від халявщика-залицяльника. Хотів зручно в неї влаштуватися та ходити на ліво.

— Не схвалюватиму твої методи, але результат той, що потрібен. Зустріч із її людиною відбудеться через два місяці. Важливо, щоб вона не наробила помилок поки самотня. А що за історія із борщем?

— Є інформація, що її майбутній коханий любить борщ. Згодом я зрозумів, що вона готує його рідко та невміло – то м’ясо не доварить, то приправу не докладе, то буряки забуде. Треную.

– Продовжуй! – біла куля махнула пухнастим хвостом і збиралася пірнути в темряву.

— Стривай! Після цього я можу повернутись? – Чорний кіт помітно хвилювався.

— Ти допоможеш ще двом людям, після чого зможеш повернутися. Твоя пожертва буде прийнята.

– І?! — «чорний космос» затремтів від нетерпіння, сяючи жовто-зеленими очима.

– Купідон. Як раніше. Але цього разу уважніше стрілятимеш, а поки що – виправляй!

Біла пляма розчинилася вночі. Чорний кіт радісно нявкав і рвонув нагору по дереву. Кіт – це чудово, але крила за спиною – краще. І — о господи! — як же йому набрид борщ!

You cannot copy content of this page