Петро Іванович завжди був людиною замкненою. Його життя йшло своєю чергою – без суєти і зайвих слів. Маленький дерев’яний будинок стояв на самій околиці села, ніби спеціально захований від чужих очей.
Там Петро прожив усе своє життя. Він не чекав гостей і сам не поспішав до сусідів. Все, що було потрібно, він знаходив у себе на подвір’ї або в місцевій крамниці.
Куди вже скаржитися? Роки брали своє: спина нила до вечора, ноги боліли на зміну погоди, але Петро все одно вперто тягнув своє господарство.
У сараї тихо стояла пара курей, на городі зеленів кріп, а за будинком шуміли старі берези, посаджені ще його батьком. Коли не вистачало сил, він робив паузу: сідав на лавку біля будинку, дивився на своїх курей або прислухався до вітру. І цього йому вистачало.
– Дядьку Петро, ну ти чого зовсім один? – іноді запитувала сусідка Наталя, поки проходила повз з кошиком білизни. – Ні сім’ї, ні друзів… Не нудно?
– Та ні, Наталю, – відмахувався він, ніби ця тема зовсім не заслуговувала на розмову. – Живу і добре. У мене все є.
На цьому і закінчувалися їхні розмови. Наталя знала, що далі розпитувати – тільки даремно час втрачати. Петро був таким все життя: не скаржився, не сперечався, не давав собі слабину.
Взимку село взагалі ставало схожим на сон. Сніг покривав дахи будинків, вирівнював дороги. Люди майже не виходили з дому, якщо не було справи. Петро теж знав цей зимовий ритм. Вранці він витягав лопату, очищав доріжку від снігу, потім йшов за водою до колодязя, перевіряв курей і, трохи побурчавши на вітер, повертався додому.
Його будинок був тихим, тільки дрова потріскували в печі, а за вікном шумів вітер. У такі вечори він діставав свій старий радіоприймач, ставив його на підвіконня і довго слухав голос диктора. Новини, музика, оповідання – все це було його способом поговорити зі світом, не виходячи з дому.
Але з часом навіть радіо стало дратувати. Що нового можна почути? Ті самі голоси, ті самі історії. Він почав ловити себе на тому, що вимикає приймач, навіть не дослухавши.
Сусіди поважали Петра. У селі про нього говорили, що він людина “свого розуму”. Нікому не заважає, сам собі господар. Навіть якщо хтось із молодих починав жартувати про його самотність, старші відразу обсмикували:
– А ти, думаєш, краще, чи що? Будь як Петро – працюй і не скаржся.
І справді, Петро ніколи не скаржився. Одного разу Василь, сусід через два будинки, зустрів його на дорозі і зупинився:
– Ну ти даєш, Іванович. Один зовсім. Нудно, напевно?
– Нудно? – перепитав Петро і замислився. – Та ні, начебто. Ти, ось, з дружиною своєю сваришся щодня. А я сам з собою – мир та спокій.
Василь засміявся, але щось у цих словах зачепило.
Старого рідко відвідували. Племінник з міста іноді писав листи, та й то частіше на свята. У селі всі давно звикли, що Петро сам по собі. Навіть Наталя, найдобродушніша з сусідів, не лізла в його справи. Але при цьому вона завжди за ним доглядала.
– Бачиш, щоб дим з труби йшов? – запитувала вона чоловіка.
– Ага. Значить, живий, – відповідав той.
Так і жили. Кожен займався своїми справами, іноді перекидаючись парою слів. Люди тут звикли не заважати один одному, а Петро тільки радів, що його самотність не порушують.
– Чого до мене ходити? – говорив він сам собі. – Їм своє робити треба, а мені своє.
І справді, часу жаліти себе у нього не залишалося. Якщо не кури, то дрова. Якщо не дрова, то город. А взимку, коли справ ставало менше, він просто лагодив те, що зламалося за рік, або сидів біля вікна, дивився, як падає сніг, і думав про щось своє.
Але одного разу все змінилося.
Весна прийшла пізно, і перші теплі дні підштовхували людей зайнятися справами. Сусідка Петра, Наталя, молода, енергійна жінка років тридцяти п’яти, поверталася додому з поля. На плечах висів плетений мішок з насінням, що залишилося після посадки, в руках вона несла металеве відро з водою. День видався теплим, і в повітрі пахло вологою землею, але щось раптом кольнуло її.
Проходячи повз будинок старого, Наталя помітила, що його віконниці все ще закриті, хоча вже наближався полудень. Це було дивно. Зазвичай в цей час Петро то біля сараю майстрував щось, то у дворі прибирався. Він завжди знаходив собі справу.
Вона зупинилася біля хвіртки, прикрила долонею очі від сонця і спробувала зазирнути у вікна.
– Чого це він? Спить, чи що? – пробурмотіла вона собі під ніс.
Але віконниці щільно зачинені, з будинку не долинало жодного звуку. Ні кроків, ні звичного брязкоту посуду. Навіть собаки поблизу не гавкали, а пес Сивак у сусідів завжди здіймав галас, коли хтось проходив повз.
– Може, захворів? – подумала Наталя, відчуваючи дедалі більше занепокоєння.
Вона постояла біля хвіртки, прислухаючись, але село навколо мовчало. Вирішивши не чекати, вона штовхнула скрипучу хвіртку і зайшла у двір.
– Дядьку Петро! – голосно покликала Наталя.
Відповіді не було.
Вона піднялася на ґанок і постукала. Один раз, потім другий. Тиша. Наталя вже хотіла розвернутися і піти, але щось змусило її спробувати знову. Вона штовхнула двері. Не замкнено.
– Ось так завжди, – пробурмотіла вона, заглядаючи всередину. – Двері навстіж, а якщо що, хоч весь будинок виноси.
Всередині пахло затхлістю і вогкістю. Наче вікна не відчиняли тижнями. Наталя обережно ступила на скрипучу дерев’яну підлогу і ще раз покликала:
– Дядьку Петро? Ви тут?
У відповідь пролунало слабке ворушіння. У кутку кімнати, на старому продавленому дивані, лежав Петро. Він був прикритий стьобаною ковдрою, подушка пом’ята, обличчя бліде. Він дивився в стелю, немов щось шукав у павутинні тріщин.
– Ой, Наталочко, – видавив він слабким голосом. – Ти це чого прийшла?
– Я-то чого? Це ви чого лежите, наче не живий? – насупилася Наталя, підходячи ближче. – Скільки вже так валяєтеся?
Петро слабо махнув рукою.
– Та ноги… віднялися. Третій день ледве піднімаюся. Та нічого страшного, саме пройде.
Наталя закотила очі і поставила своє відро на підлогу.
– Ага, пройде. Звичайно, пройде. Тільки з таким підходом до лікування вас через тиждень з дому виносити доведеться. Ви щось їли?
– Та чого-небудь їм… Вчора суп залишався, та хліб.
– І це все? – її голос став незадоволеним.
– Ну не бігати ж мені в магазин, – посміхнувся старий, але посмішка вийшла слабкою.
– Ви хоч розумієте, що такими темпами до біди недалеко? – Наталя скинула куртку і озирнулася на всі боки. – Та тут же дихати нічим! Чому вікна не відчинили?
– Та не можу я, – буркнув Петро. – Ти думаєш, мені це все подобається?
Вона зітхнула, підійшовши до вікна, і насилу відчинила одну зі стулок. Сонце увірвалося в кімнату, освітлюючи її тьмяний, занедбаний вигляд. Пил вився в повітрі, а на підлозі валялося кілька порожніх консервних банок.
– Ну і справи у вас… – пробурчала вона.
Старий спробував піднятися, але тут же схопився за поперек і тихо застогнав.
– Все-все, лежіть, не рипайтеся, – суворо сказала Наталя, підхопивши його подушки, щоб поправити їх. – Що з ногами-то?
– Та ніби як набрякають. Ну і болять, крутить сильно.
– А лікаря викликали?
– А кого мені викликати? – буркнув Петро, але в голосі звучала втома.
– Гаразд. Значить так. Лежіть спокійно, я зараз все організую. І їжу вам принесу, і води нормальної. Та й кого-небудь з наших сюди зажену, щоб вас оглянули.
Старий хотів заперечити, але Наталя вже натягнула куртку і рішуче попрямувала до дверей.
– Наталочко, ти чого? Не треба нікого кликати, – неголосно попросив він.
Вона обернулася, суворо подивилася на нього і твердо сказала:
– Треба, дядьку Петро. Ви вже потерпіть, зараз все буде.
Він тільки зітхнув, розуміючи, що сперечатися марно. А Наталя вже вийшла за поріг, розмірковуючи, кого першим покликати на допомогу і де добути ліки.
Сусіди в селі, як не дивно, були добрими, хоч і не любили нав’язуватися. Кожен займався своєю справою, але коли траплялася біда, мовчки приходили на допомогу.
Наталя, повернувшись додому, відразу зрозуміла: одному Петру зараз не впоратися. В голові пронеслися думки – і як він, бідний, лежить там один? Хто принесе йому поїсти? Дрова у нього залишилися? А якщо раптом ніч холодна?
– Лізочко, ти не повіриш! – зателефонувала вона своїй подрузі, навіть не знявши пальто. – Дядько Петро, уявляєш, ледве ворушиться! Лежить вдома, сам. Ноги не ходять, в будинку не прибрано, вікно завішане ганчіркою, дихати нічим. Треба щось робити.
– Та ти що? – ахнула Ліза. – Так, почекай, я зараз чоловікові скажу. Він дрова йому привезе. У нас в сараї зайві є. Ти завтра до нього зайдеш?
– Так піду, а як інакше? – зітхнула Наталя. – А ще б їжі йому принести, напевно, взагалі ні крихти немає. Я ось думаю, треба всім разом якось його підтримати. А то він сам, як видно, і не попросить…
Ліза, недовго думаючи, відправила повідомлення в загальний сільський чат. Через п’ять хвилин прийшла перша відповідь:
“Прийду з соліннями”. Слідом: “Картоплі мішок привезу”. Наталя здивувалася – рідко коли в їхньому селі так швидко реагували, а тут кожен прагнув допомогти.
Наступного ранку біля будинку Петра вже кипіла робота. Чоловік Лізи, Віктор, на світанку притягнув цілий віз дров. Розвантажив, складає біля сараю, а сам бурчить, ніби жартома:
– Ти дивись, Лізо, скажи старому, що дрова рубав, як для себе!
– Ой, перестань, – відмахнулася Ліза, подаючи йому черговий оберемок.
Слідом з’явився дядько Сашко, тягнучи на візку мішки з картоплею і морквою. Він, як завжди, похмуро бурчав:
– Так вже, один не виживе. Ех, ось що значить старість. Але нічого, виручимо. Самому-то мені легше, коли знаю, що людина не голодує.
А Василь, сільський балагур, як завжди, не міг промовчати. Підходячи до будинку, він весело підняв банку солоних огірків і крикнув:
– Ну що, старий? Приймай царський дар! А я, між іншим, особисто куштував – огірки такі, що пальці оближеш! – і, нахилившись до Наталі, додав: – А ти перевіряй, щоб він їх точно з’їв, а то раптом для гостей прибереже.
Всі засміялися. Навіть Петро, який лежав у кімнаті, почув цю розмову і мимоволі посміхнувся.
Поки дорослі тягали важкі речі, діти теж не залишилися осторонь. Наталя привела з собою свою молодшу доньку Марійку і сусідського хлопчика Андрія. Вони швидко придумали собі справу: взяли відра і побігли за водою до колодязя.
– А ну, хто швидше! – кричав Андрій, балансуючи з повним відром на вузькій стежці.
– Тільки не розплескай, а то вдруге не побіжиш! – підбадьорювала його Марія, сміючись.
Коли все було зроблено, Наталя, зітхнувши, пішла до Петра. Вона принесла з собою гарячу кашу і свіжий хліб. Старий, побачивши її, почав бурчати:
– Наталочко, та залиште ви мене! Чого ви носитеся навколо? Ну що я, маленький? Звик уже сам, не потрібно мені нічого.
– Та годі вам! – суворо відповіла Наталка, поправляючи покривало на його ногах. – Як це – не потрібно? А якщо ви тут зовсім без їжі залишитеся? Або, не дай Боже, в будинку щось трапиться? Ми тут всі свої. А свої один одного в біді не кидають.
Петро відвів погляд, але в очах його читалася вдячність.
– Ви всі змовилися, так? І Ліза, і Василь, і Сашко… Ну добре, чого вже там. Спасибі вам. Тільки не працюйте сильно, а то я вас ще наздожену потім.
– Ось ще! – засміялася Наталя. – Ви тільки одужуйте. А все інше – наша справа.
Увечері, коли робота була закінчена, Василь зайшов до Петра попрощатися:
– Ну, старий, я тут подумав, буду до тебе тепер частіше заходити. Перевіряти, як ти тут один справляєшся. І не здумай від мене відмахуватися, зрозумів?
– А якщо надумаю? – посміхнувся Петро, поправляючи подушку.
– Не надумаєш, – посміхнувся Василь. – У мене таких упертих на раз обламували.
– Та я бачу, ти такий, – пробурмотів старий, але з посмішкою.
Коли всі розійшлися, Наталя залишилася трохи прибрати в будинку. Петро дивився на неї, ніби роздумуючи, що сказати, а потім тихо промовив:
– Наталочко, дякую тобі. Правда, від душі. Ось я завжди думав, що один залишуся. Жив собі, нікого не чіпав. А тепер дивлюся: і люди-то у нас які… добрі.
– Дядьку Петро, – посміхнулася Наталя, – ви не думайте, що це тільки разова допомога. Тепер у вас тут, можна сказати, ціла бригада підтримки.
– А то я не помітив, – посміхнувся він. – Ну, гаразд. Дякую.
Наталя пішла, а Петро довго дивився в стелю. На душі у нього було дивне, незвичне тепло.
Тижні йшли, і допомога стала справою звичною. Хтось заходив перевірити, як почувається Петро, хтось приносив свіжий хліб, молоко або каструлю гарячого супу. Кожен намагався зробити свій внесок, навіть якщо часу ледь вистачало на власні справи.
Старий вже не міг пригадати, коли його будинок востаннє був таким жвавим. Люди приходили і йшли, залишаючи після себе тепло, затишок і відчуття, що життя навколо все-таки триває.
Наталя залишалася найактивнішою. Вона не просто допомагала з їжею або справами по господарству, а й сідала поруч, щоб поговорити. В її присутності Петро відчував себе спокійно, ніби все буде добре, і не потрібно хвилюватися про завтрашній день.
Одного вечора, коли Наталя вкрила його пледом і сіла на стілець поруч, він зітхнув і, по-своєму збентежено, заговорив:
– Наталочко, я тобі винен. Ти вже стільки зробила…
Вона посміхнулася, поправляючи волосся, що вибилося з хвоста.
– Дядьку Петро,, ну ви чого? Всі ми люди, всім допомога потрібна. Вам сьогодні, а мені, може, завтра. Хто зна?
– Та ну тебе, що з тобою трапиться? Ти ж як та ластівка – всюди встигаєш, – слабо посміхнувся він.
– Ну, ластівка не ластівка, а буває, і мені важко, – Наталя на секунду замовкла, потім додала. – У мене теж не все завжди гладко.
Петро здивовано подивився на неї.
– У тебе? Та в тебе ж сім’я, діти. Чого тобі ще?
– Діти – це добре. Але, знаєте, іноді так втомлюєшся, що просто хочеться, щоб хтось теж про тебе подумав. Хоч на хвилину, – Наталя потерла долоні, немов ховаючи в них якісь думки. – Але я не скаржуся. Це життя. А вам зараз важче.
Петро мовчав, але слова зачепили його. Він ніколи не замислювався, що молоді теж можуть втомлюватися.
З кожним днем Петро все сильніше відчував, як його життя, таке порожнє і самотнє, раптом наповнилося сенсом. Сусіди не тільки допомагали, але й залишали за собою щось більше. Будинок наповнювався розмовами, шумом, сміхом. Навіть діти, які раніше цуралися похмурого будинку старого, тепер прибігали на подвір’я, щоб помалювати крейдою на доріжках або пограти в хованки.
Одного ранку Наталя прийшла не сама, а з маленькою дівчинкою років п’яти.
– Це Варя, дядько Петро. Сусідська. Ми разом суп варили, вона наполягла, щоб допомогти вам його донести.
Дівчинка зніяковіло посміхнулася і простягнула каструлю.
– Це вам, – сказала вона тихо.
– Ого, та ти велика помічниця! – здивувався Петро, приймаючи частування. – Дякую тобі, Варюшко. А ти що любиш найбільше?
– Печиво, – відповіла вона після невеликої паузи.
– Ну, значить, тобі від мене теж буде сюрприз, – хитро підморгнув старий.
Пізніше Наталя сіла на табурет і подивилася на Петра.
– Ось бачите? Всі ми чимось можемо поділитися. Навіть діти.
– Так, – задумливо відповів він, дивлячись на маленькі сліди від крейди, що залишилися біля хвіртки.
Через пару днів до будинку старого прийшов Василь. З собою він приніс трилітрову банку солоних огірків і пиріг.
– Тримайте, дядьку Петро. Сам випікав! Ну, майже. Дружина пекла, а я тісто допомагав місити.
– Ну-ну, – посміхнувся Петро. – Знаю я, як ти допомагаєш. Мабуть, більше з’їв, ніж замісив.
– Так вже й з’їв! – вдавано обурився Василь. – Між іншим, ти спробуй спочатку, а потім суди.
Старий розсміявся. Йому давно не було так легко і просто на душі.
І ось одного разу, коли майже все село зібралося на ґанку його будинку, Петро, відчуваючи себе трохи краще, посміхнувся і несподівано для всіх сказав:
– Знаєте, друзі… Я тут сидів і думав. Але ж ви мені життя врятували. Серйозно. Я вже, зізнатися, вирішив, що кінець. А ви як світло. Тепер я розумію, що мені не страшно старіти.
Наталя першою розсміялася, злегка зворушена його словами.
– Дядьку Петро, перестаньте. Ми просто зробили те, що повинні були зробити.
– Це ви так кажете, а я знаю, що не кожен би так зміг, – вперто сказав старий.
– Так ми завжди поруч, – раптом подав голос Василь, поплескавши Петра по плечу. – Якщо що, стукай у стіну, я почую!
Всі засміялися. Діти, що сиділи на сходах, стали навперебій розповідати, як наступного дня прийдуть допомогти фарбувати паркан або поправляти стежки.
Ця історія змінила не тільки життя Петра, а й усе село. Люди стали частіше заходити один до одного, питати, як справи, просто розмовляти за чашкою чаю. Ніхто вже не чекав приводу, щоб допомогти або просто сказати добре слово.
– Ось як, виявляється, буває, – говорив Петро Наталії, коли вони сиділи біля його будинку. – Одна маленька допомога, а скільки тепла розлилося.
– А ви що думали? Люди-то у нас хороші. Просто іноді забувають, що треба триматися разом, – відповіла вона, подивившись на нього з посмішкою.
Тепер Петро знав: його життя ще має сенс. І навіть якщо ноги знову підведуть, він більше не буде боятися. Адже за ним стоять люди, які не дадуть пропасти.