Моє весілля стало для мене найгіршим днем в моєму житті. Коли я познайомилася з майбутнім чоловіком, то все було чудово. Але єдине, за що я вдячна, так це за те, що свекруха хоча б відразу показала своє істинне обличчя.
З самого початку ми домовлялися відсвяткувати весілля в класичному стилі, без “викупів” циганів і ведмедів.
Ба більше того, я відразу попередила, що ніяких суконь і ангелочків, які будуть ззаду нести мою 3 метрову фату не буде.
Всі вирішили, що я так жартую. І на моє прохання вдягтися просто як в ресторан, без зайвих святкових атрибутів, каміння “Сваровські” на сукні та пір’я на капелюшках не відреагували.
Але це не про нас історія. Щоб ви зрозуміли, то більшість всіх гостей були запрошені свекрухою. Ні я, ні чоловік, зі сторони якого були ці люди, апріорі не знають їх.
Та нехай, хоча за святкове меню платили навпіл, тим не менше. Зайшовши в будинок моїх батьків, сверуха запитала: “А де наречена?”.
Я стояла прямо біля неї в бузковій сукні з акуратним вінком на голові. Звісно вона мене не побачила, адже ж я була не в пишній фатиновій сукні, як вона очікувала, а в звичайній одежі.
Але це був не самий “треш”. Саме цікаве почалося тоді, коли оголосили перший танець. Ну яка нормальна людина, скажіть мені, яка, буде бігти з шматком шинки в зубах на серед сцени, бо оголосили перший танець. А я вам скажу – моя свекруха.
Ну а в кінці вечора, коли моя мама плакала, під танець батька і нареченої, свекруха взяла святкове слово.
І запевнила, це не моїй мамі треба сльози пускати, а їй бо це в неї забирали опору і єдину надію. От таке в мене весілля було, дівчатка. Від слова “весело”.
