Не встигла Наталя повернутися з роботи додому й попрощатися з мамою, яку вона зранку попросила посидіти вдома з п’ятирічною донькою Тетяною, як у двері хтось подзвонив.
Причому дзвонив дуже нервово. Спочатку пролунав один довгий дзвінок, потім одразу кілька коротких.
— Федір, може, ключі забув?.. Напевно, дуже в туалет хоче… – пробурмотіла Наталя і поспішила до передпокою відчиняти двері.
Але за дверима виявилася зовсім не чоловік, а якась незнайома жінка, яка з грізним виразом обличчя тримала за руку хлопчика років семи. У хлопчика під оком красувався синець.
– Ви, мабуть, мама Тані? – одразу запитала ця гостя, забувши привітатися, як це роблять усі нормальні люди.
– Я, – кивнула здивована Наталя. – А в чому справа?
— Ви що, самі не бачите? — Жінка рішуче вказала пальцем на синця сина. — Ось це він отримав від вашої доньки! Тепер розумієте, у чому справа?
— Ні, не розумію… — ще більше здивувалася господиня квартири. — Як це може бути?
— А ось так! Чому ви вчите свою дівчинку розпускати руки? Ви знаєте, що мій Володя ходить на уроки скрипки? Як він тепер має йти на цей урок, якщо у нього такий синець?
А адже у нього всі уроки платні, і ми вже за них заплатили авансом. Тому ви зобов’язані нам компенсувати гроші за всі майбутні пропущені уроки, не враховуючи завданої моральної шкоди.
– Послухайте, що ви вигадуєте? – обурено вигукнула Наталя. – До чого тут моя донька і якась там моральна шкода? Тетяна сьогодні цілий день просиділа вдома!
– Вдома? – Жінка втупилася в сина пронизливим поглядом. – Ти що, мене обдурив?
– Ні… – простогнав хлопчик. – Мене вда.ила Таня… І я точно знаю, що вона живе в цій квартирі.
– Ви чули? – Гостя знову втупилася на Наталю. – Володя каже, що він точно знає. Я вірю своєму синові. Де зараз ваша дочка?
– Грається. У кімнаті.
– Негайно покличте її сюди.
– Навіщо?
– Тому що я цю справу просто так не залишу. Зараз ми проведемо очну ставку. До речі, ми з Володею ще до лікаря не ходили. – В інтонації гості чулася погроза. – Може, у мого хлопчика знайдуть пошкодження ока? А очі для людини – це найголовніше! Тоді ви нам ще й лікування оплатите!
– У вашого хлопчика пошкоджено не око, а совість! – не витримала і заявила Наталя.
– Яка ще совість? Він ще замалий для цього!
– А ось і не замалий! Ваш син, що, не знає, що скаржитися мамі на те, що дівчинка вдар..ла його в око – це соромно! Ви про сором і совість йому ніколи не говорили?
– Припиніть тиснути на нас своєю дурною совістю! Негайно покличте сюди дочку! Або ви хочете, щоб очну ставку нашим дітям влаштовувала поліція?
– Господи, яка ви… – Наталя здалася. – Таня, підійди сюди, будь ласка, – голосно покликала вона дочку.
Через секунду в передпокій увійшла маленька тендітна дівчинка, яка, побачивши гостей, відразу ж посміхнулася.
– Вітаю, – ввічливо кивнула вона мамі Володі. – Це ви мама мого майбутнього чоловіка? Так?
– Що? – Жінка навіть рота відкрила від несподіванки. – Якого ще чоловіка? Про що ти, дівчинко?
– Справжнього чоловіка, – по-дитячому зітхнувши, Таня знизала плечима. – Хіба вам Володя не сказав, що ми з ним скоро одружимося?
Гостя перевела ошелешені очі на сина і, майже заїкаючись, злякано запитала:
– Що, ось ця крихітна дівчинка тобі поставила такий величезний синець?
Хлопчик одразу опустив очі до підлоги, а Таня, ніби нічого не сталося, знову знизала плечима.
– Так це ж ми так з Володькою гралися.
– Де ви гралися? – одразу ж стурбовано запитала Наталя. – Ти ж цілий день сиділа з бабусею вдома.
– Ні, не цілий день. Бабуся виводила мене на вулицю на годинку, щоб подихати свіжим повітрям. Ми з Володею гралися в пісочниці, а бабуся і бабуся Володі сиділи на лавочці й розмовляли.
– На якій лавочці вони сиділи? – Це питання вже задала гостя.
– На лавочці біля під’їзду.
– А ви з Володею у що грали?
– У сімейні сварки.
– У які ще сімейні сварки?! – майже хором вигукнули Наталя та гостя. – Де ви такі ігри взяли?
– Мене Володя навчив, – чесно зізналася дівчинка. – Він сказав, що у нього мама з татом вдома так часто грають. Спочатку тато лає маму, а потім мама лупцює тата.
– Лупцює? – Наталя спочатку здивовано подивилася на гостю, потім – на доньку. – І ти що, Володю вд.рила? Кулаком?
– Ні, мамочко, — знову посміхнулася дівчинка. — Не кулаком. Машинкою.
– Господи… — знову хором простогнали обидві жінки. Потім мама Володі з тугою подивилася на сина.
— Ех, Володю… Ти що, в нормальні ігри з дівчинкою не міг пограти? Ось тепер ходи з синцем… А я-то, розвісила вуха… Вибачте нас… – невдоволено сказала вона, звертаючись до Наталії.
– А ви що, справді, мужа ображаєте? – з подивом запитала господиня квартири.
– Та це так… Один раз було всього…
– А ось і не один, – зрадливо пробурмотів хлопчик.
– Нумо, досить тут! – Мати смикнула сина за руку і, не попрощавшись, повела його додому.
Наталя зачинила за ними двері і суворо подивилася на дочку.
– Запам’ятай, Тетяно, більше – ніяких сімейних сварок! Це дуже погана гра! Ти мене зрозуміла?
– Зрозуміла, мамочко, – так само весело відповіла дівчинка. – Дівчаткам ображати хлопчиків – це недобре.
