– Знову посуд не витерла! Ну що за господиня така?! – обурювалася Алевтина Олександрівна, гидливо оцінюючи тарілки.
Поліна чула її голосіння, перебуваючи в спальні. Їй не подобалася зайва увага свекрухи до дрібниць. Поліна була досить охайною, але звикла вести господарство по-своєму.
Наприклад, викладати посуд на спеціальний килимок для просушування. До цього й причепилася Алевтина Олександрівна.На думку невістки, свекруха любила “розмазувати бруд” по посуду вологим рушником, який не встигав просохнути і неприємно пахнув.
Поліна намагалася вчасно міняти рушники, але Алевтина Олександрівна і тут знаходила до чого причепитися.
– Занадто часто переш, а у вас лічильники на воді.
– Алевтино Олександрівно, вам-то яка від цього проблема? Ми за комуналку самі платимо.
– Твій чоловік платить. А ось ти зі своєю зарплатою вчителя навіть на пральний порошок не заробляєш.
Поліна не стала продовжувати розмову. Їй було простіше зачинитися в кімнаті й зайнятися перевіркою зошитів. Твори дітей її розслабляли і підвищували настрій. Там таке можна було вичитати, що навмисне не придумаєш.
І все ж причіпки свекрухи залишали неприємний осад. Але ж раніше, коли Алевтина Олександрівна жила окремо, таких проблем не виникало. Жінки тримали нейтралітет і не лізли одна до одної з порадами та цінними вказівками.Та й чоловік Поліни, Тимофій, раніше завжди був на боці дружини.
Перший час після весілля він дивувався, як його дружина вміло поєднує смачні та корисні продукти.
– Котлетки в тебе незвичайні. Соковиті… Але ж я раніше курячі не любив. А тепер люблю.
Алевтина Олександрівна хоч їй в очі цього не говорили, все ж на сина ображалася за те, що той із задоволенням їв удома, а в матері обідати відмовлявся. Одного разу вона навіть запитала в чому секрет.
– Твої котлети наминає, а від моїх котлет ніс відвертає. Підсипала, мабуть, чогось… всяких там підсилювачів смаку…
– Ні, що ви? Уся справа в кабачку, – сміялася Поліна.
– До чого тут кабачок?
– Замість хліба додаю. І виходить корисно, не жирно і соковито.
– Треба взяти на замітку, – сказала свекруха. Проте вона продовжувала готувати за звичкою. І Тимофій надавав перевагу готуванню дружини. Але рівно до тих пір, поки мати не переїхала до них жити.
Ображати матір він не хотів і оскільки Алевтина Олександрівна готувала по черзі з невісткою, йому доводилося їсти все. І раптово смаки Тимофія змінилися. Він став демонстративно вихваляти куховарство матері, а те, що готувала дружина, їв неохоче.
– Недосолено… Мало спецій… Занадто дієтичне… – чіплявся Тимофій, а Алевтина Олександрівна була рада старатися. Готувала з душею.
– І все-таки котлети в мене смачніші. Ніяких кабачків не треба, так синку? – сказала Алевтина Олександрівна, накладаючи на тарілку вечерю.
Дивно, але й цього разу Тимофій кивнув, хоча котлети були пересмажені й ледь жувалися.
Поліна таке їсти не стала, подякувала за вечерю і вийшла з-за столу.
– І чого ти в ній знайшов? Мовчазна, вічно похмура й незадоволена. Це все через роботу її, нервову.
– Точно. Я з нею узагалі останнім часом спокійно розмовляти не можу.
– Це називається профдеформація.
Син із матір’ю обговорювали Поліну досить голосно, і вона чула кожне слово. Їй було дуже неприємно й прикро, що Тимофій не заступився за неї, а навпаки піддакнув матері. Вона хотіла знову відволіктися, зосередившись на роботі, але промови Алевтини Олександрівни буквально летіли їй у вуха.
Коли мова знову зайшла про те, що Поліна веде надто марнотратний спосіб життя і купує надто дорогий засіб для миття посуду, при цьому винятково не вміючи правильно мити його, Поліна не витримала.
– То, може, ви будете мити посуд самі? – повернувшись на кухню, запитала вона.
Алевтина Олександрівна не очікувала, що лагідна Поліна наважиться їй відповісти.
– Я й так мию сама. За тобою перемивати доводиться. Ось подивися! Що це? Краплі на чашці. Вони висохнуть і залишаться розводи…
– А після того, як ви протрете чашку брудним рушником, з неї пити неприємно, – забурмотіла Поліна. – Уже краще просушити.
– Краще – витирати.
– Якщо ви так вважаєте, то можете робити це на своїй кухні. Чи не час вам додому? – раптово запитала Поліна.
– Не час. Ми вирішили, що я поживу у вас заради загального блага.
– Поки ви живете в нас абсолютно безцільно. Ніякого блага від вас я не помічаю. Тільки негатив.
– Тимошо, скажи своїй дружині, щоб не сміла розмовляти зі мною в такому тоні.
– Поліно, ти перегинаєш. Мама живе в нас не тому, що їй хочеться, вона своїм комфортом жертвує.
– Саме! Усе заради вас! – піддакнула Алевтина Олександрівна.
– Якщо ви хочете зробити щось на благо нашої сім’ї, то збирайте речі і йдіть назад. За два місяці вашого перебування в нас ви встигли налаштувати чоловіка проти мене, внести свої порядки і нічого не додати в бюджет, хоча ваша квартира здається.
– Як це нічого?! Я стабільно віддаю орендну плату синові.
– Тимофію? – Поліна перевела погляд на чоловіка.
– Що?
– Ти казав, що в нас немає грошей на посудомийку.
– Правильно.
– Але ж твоя мати каже, що віддає тобі гроші.
– Я… витратив їх на зимові шини, – Тимофій подивився на матір із осудом.
– Що ж, від зимових шин особисто мені жодної користі, я ходжу на роботу пішки, а за продуктами їжджу автобусом, бо тобі вічно ніколи відвезти мене в магазин. Звідси висновок: твоя мати в нашому домі не приносить жодної користі.
– Але куди я піду?! Мені ніде жити, – ахнула Алевтина Олександрівна.
– Я чула, що ваші квартиранти з’їжджають. Ось і повертайтеся до рідних пенатів.
Поліна висловила те, що було в неї на душі, і їй полегшало.
А ось Алевтина Олександрівна цілий вечір мусолила цю тему і лаяла невістку. Проте вона задумалася над тим, що й справді, час додому, раз Поліна така – невдячна особа.
Наступного дня Тимофій повіз матір приймати ключі від квартирантів. А Поліна насолоджувалася самотністю. На честь від’їзду свекрухи вона вирішила приготувати святкову вечерю.
Поки вона чаклувала біля плити, у двері подзвонили.
– Доброго дня… ви до кого?
– До вас, – сказала жінка, з цікавістю дивлячись на Поліну.
– А я не чекала нікого.
– Ви, напевно, і не знаєте, хто я, – усміхнулася незнайомка. – Тоді не буду ходити навкруги. Я – Олена, кохана жінка вашого чоловіка.
– Правда?! – Поліна ледь не впустила з рук поварешку. – А я вважала, що кохана жінка та, з якою він живе. А всі інші… – вона зробила багатозначну паузу. – Я вчитель, знаєте… негоже освіченій дамі таке говорити.
На нервовому ґрунті Поліна висловила багато непотрібного, але Олена вислухала спокійно.
Коли потік слів вичерпався, вона знову подивилася на Поліну і сказала:
– Я з вами не скандалити прийшла, а мирно вирішити питання, яке вже рік як висить у повітрі.
– І що ж за питання?
– Тимоша дуже скромний і не може наважитися зізнатися вам, що живе з вами через почуття обов’язку. Він обіцяє мені, що розлучиться вже кілька місяців, тому ви приречені на розлучення. Питання в тому, скільки ще він буде мовчати і тягнути час.
У нас із ним серйозні почуття, ми кохаємо одне одного… а ви тільки приживалка, яку йому шкода.
Поліна не могла повірити словам Олени. Вона не знала, що сказати.
– Я пропоную угоду: ви самі йдете від чоловіка, щоб не втратити обличчя. А я залишаюся з вашим чоловіком.
– А куди ви пропонуєте мені піти? У мене немає своєї квартири.
– Я дам вам грошей. За мовчання і моральну шкоду.
– Добре, давайте зробимо так, я дам вам час подумати. Ось мій телефон, як вирішите, телефонуйте мені й домовимося. Але не забудьте, що я даю вам шанс піти самій, з гордо піднятою головою, а не чекати, що він вас кине. У нас із Тимофієм усе серйозно, і ваше розставання лише питання часу.
Олена сказала все що хотіла, а потім пішла.Поліна ж повернулася додому і закінчила готувати вечерю. Тільки ось із зізнанням коханки чоловіка, ця вечеря зовсім переставала бути святковою.
Як не намагалася себе заспокоїти Поліна, все ж сльози текли по щоках. Поліна не знала, як поводитися, що робити далі, куди йти і чи варто було йти. Усе змішалося в її голові. Тому, коли двері відчинилися і повернулася свекруха з Тимофієм, Поліна розгубилася.
– Що сталося? – Алевтина Олександрівна помітила червоні очі невістки.
– Так… я… я готувала. Різала цибулю.
– О, так у нас тут бенкет намічається? – Тимофій, як ні в чому не бувало, зайшов на кухню і поліз у духовку.
– Запечене м’ясо! Пахне непогано… Але знову недосолене! Куди поділися твої кулінарні таланти? Запах смачний, а м’ясо гумове. Мамо, рятуй. Зроби, будь ласка, твій фірмовий соус.
Поліна слухала чоловіка і ледве стримувалася. Вона розмірковувала, чи варто було вдягнути йому пательню з м’ясом на голову просто зараз, чи почекати на фірмовий соус від свекрухи?
– Зроблю, як же. І справді, пересушила. – свекруха насупилася. – Я подарую тобі на Новий рік кулінарну книгу.
– Дякую, я давно мріяла, – тихо сказала Поліна і пішла. У голові було багато думок. І одна з них, найбезглуздіша, наполегливо вимагала виконання.
– Ось тепер м’ясо стало їстівним, – свекруха налила в соусницю бордову рідину. Поліна подивилася на їжу і вирішила підіграти.
– Ох, і справді. Ви врятували нашу вечерю.
Алевтина Олександрівна недовірливо подивилася на невістку.
– Подобається, чи що?
– Так. Я трохи закрутилася і забула про м’ясо. Ось воно й стало таким… як підошва. Якби не ваш соус, довелося б викинути… – Поліна говорила це, і на очі знову навернулися сльози.
– Ти чого так переживаєш? Подумаєш, м’ясо… – свекруха ще сильніше здивувалася.
– Та я просто… втомилася. Постійно на нервах. Зірвалася вчора на вас. Ви вибачте… я не зі зла.
– Буває у всіх, – недовірливо сказала свекруха.
– Ви справді не сердитеся?
– Раз ти усвідомила свою неправоту, то не серджуся. Ну, їж. Чого переливати з пустого в порожнє?
– Ти, мамо, краще сама готуй. А Поліна в тебе повчиться.
– Я ж переїжджати зібралася?!
– Ви залишайтеся, я наговорила. Живіть скільки хочете, – сказала Поліна.
Вечеря пройшла в мовчанні. Алевтина Олександрівна прийняла вибачення невістки і була задоволена, а коли Поліна пішла в спальню, сказала синові:
– Бачиш, і Полька може бути людиною. Втомилася, ось і зривається на нас.
– Та я й сам здивувався. Утім, гаразд. Гроші не зайві.
– Точно. Треба буде нових квартирантів шукати.
Наступного дня Поліна пішла на роботу, і весь день думала про те, як правильно все провернути.
Увечері вона застала вдома свекруху. Та з радісним виглядом натирала тарілки брудним рушником.
– Вітаю, Алевтино Олександрівно.
– Привіт, Поліно.
– Я знайшла квартирантів.
– Так? А хто? Хороші люди?
– Дуже. Моя колега, охайна і тиха. Дітей немає, тварин теж.
– А звідки у твоєї колеги гроші на оренду?
– Вона займається позакласною роботою.
– Ясно.
– Ну гаразд, якщо готова оплатити 2 місяці наперед, то добре. І складемо договір, усе по-чесному.
– Це так, усе по-чесному.
Наступного дня вони разом зі Світланою Євгенівною, її колегою і квартиранткою, підписували договір.
– Це аванс, залишок увечері переведу, – сказала Світлана Євгенівна.
– Можете із завтрашнього дня заїжджати, – Алевтина Олександрівна була дуже рада. Квартирантка сподобалася їй, і вона вже розпланувала, куди витратить частину грошей.
– Дякую. Гарного вечора.
Жінки розійшлися, і Поліна поїхала на зустріч із коханкою чоловіка. Та перевела суму на картку Алевтини з позначкою “за оренду” і Поліна дала згоду.
– Можете завтра ввечері перевозити речі. Я з’їду.
– Чудово, – Олена була задоволена. Вона хотіла зробити сюрприз Тимофію і не сказала йому про те, що зустрічалася з його дружиною потайки.
Вона приїхала у квартиру з валізою і дуже здивувалася, що двері відчинила мати Тимофія, Алевтина Олександрівна.
– Ви хто?
– Олена. А ви?
– А я Алевтина Олександрівна.
– Мати Тимофія?
– Так.
– Але що ви робите в його квартирі?
– Живу.
– Він мені не казав, що живе з матір’ю…
– Та поясніть же нарешті! Хто ви і чому стоїте з валізою?
– Я його кохана жінка. І тепер я тут житиму.
– Взагалі-то, мій син одружений. Можете не старатися. Від дружини він не піде.
– Поліна в курсі. Ми з нею все вирішили, і вона віддала чоловіка мені.
– Так? Щось не віриться…
– Вас це взагалі не стосується. Ідіть. Не заважайте мені готувати сюрприз.
Алевтина Олександрівна була в люті. Вона зателефонувала синові, потім невістці, але Поліна не відповіла. А Тимоша був не в курсі.
– Я не знаю, де Поліна, – сказав він.
– Вона з’їхала. Я заплатила їй тими грошима, що ти мені дав… – зізналася Олена.
– Тобто, ти віддала їй мої гроші?
– А що за квартира? – поцікавилася Алевтина Олександрівна.
– Не знаю. Та й яка різниця?! Я втомилася і хочу спати.
– Мамо… така справа. Тобі треба з’їхати, – сказав Тимофій.
– У моїй квартирі мешканці. У нас договір.
– Не знаю. Вирішуй що хочеш.
Алевтина Олександрівна дуже довго обурювалася. Але квартирантка з’їжджати не погодилася. Довелося Алевтині Олександрівні тимчасово залишитися жити в сина.
Чи варто говорити, що з Оленою вони відразу не порозумілися?
Через тиждень Олена поставила Тимошу перед вибором:
– Або я, або мати.
Тимофію довелося вибрати Алевтину Олександрівну. Вона переконала його, що коханка тимчасово, і вони задумали повернути Поліну. Олена залишилася ні з чим.
Тимофій весь цей час думав про дружину, ходив до неї в школу, щоб помиритися. Але та відмовилася спілкуватися, наполягаючи на розлученні та розподілі майна.
Тимофію довелося піти на поступки. Квартиру він виставив на продаж, і тільки потім дізнався, що Поліна весь цей час жила у квартирі Алевтини Олександрівни.
– Мамо, ця обманщиця нас розвела, – важко зітхаючи сказав він. – Моїм коштом жила у твоїй квартирі, та ще й з Оленою посварила.
– Це ти винен. Нічого було гуляти від дружини, – лаяла сина Алевтина Олександрівна. Вона хоч і злилася на Поліну, але зрозуміла, що невістка була не такою вже й поганою. Та й квартиру було шкода. Але Поліна не йшла на перемир’я. Вона відчула смак життя і була вдячна Світлані, що та допомогла їй розв’язати квартирне питання, нехай і таким хитрим способом.
На гроші з продажу квартири Поліна купила собі однушку і стала жити щасливо. А Тимофію довелося переїхати до мами, бо жити сам він уже не міг, звик до турботи.
