У нас із чоловіком тільки після десяти років шлюбу народився такий довгоочікуваний син. За цей час чого тільки не було, скільки було походів за різними фахівцями, лікування, звинувачення свекрухи, що я безплідна і треба розлучатися, щоб її син міг мати дітей, а вони онуків (хоча в них уже був онук Микита, син старшої дочки) .
Але свекрусі не так онуків хотілося, як постійно говорити мені про це і принижувати при всіх родичах і знайомих.
Ми з чоловіком усе це пережили, хоча було нелегко, бо живемо разом із його батьками. Всі лікарі говорили, що жодних відхилень зі здоров’ям у нас немає, що ми обидва можемо мати дітей і потрібен лише час та терпіння.
Якоїсь миті ми змирилися, що дітей у нас не буде, і вирішили просто жити для себе. І ось тоді, зненацька я дізналася, що по надії. Одразу нічого не говорили нікому, щоби переконатися, що все буде добре.
На той момент Микита вже був одружений, і його дружина теж чекала на дитину. Наші діти родилися з різницею на два тижні, у них теж син.
Зараз їм майже по п’ять місяців і коли Микита з сім’єю приходять до нас у гості, моя свекруха звертає увагу лише на свого правнука, наш син з першого дня її не дуже цікавить.
Мені прикро і незрозуміло, як так може бути, адже вони так хотіли, щоб у їхнього сина були діти, завжди мене дорікали в тому, що я позбавила їх онуків, а тепер не звертають на дитину жодної уваги.
Правнукові купують дорогі речі, іграшки, вже навіть на рік заготовили подарунок (купили золотий хрестик), допомагають онукові грошима, а ми як чужі для них.
Зрозуміло, що сестра чоловіка носиться з ним, адже це її перший онук, але мені здається, що для батьків усі діти та онуки однаково кохані. Чи я чогось не розумію?
