Я найстарша з багатодітної сім’ї і завжди допомагала сестрі та двом братам, навіть коли вони вже стали дорослими.
Зараз мені сорок один рік, сім’ї немає, зате є квартира та робота в іноземній компанії, я перекладач. Завжди відчувала, що повинна допомагати, бо батьки, незважаючи на те, що окрім мене було ще троє дітей, все ж таки знайшли гроші на мою освіту.
Потім я вже платила за навчання двох молодших братів, а сестрі допомогла виплатити квартиру. І тому доводилося підробляти перекладами, брати роботу додому.
Коли мені було добре за тридцять, познайомилася з Олегом, стали жити разом. Все було добре, але згодом йому стали набридати прохання про допомогу моїх рідних.
Я теж вважала, що вже досить допомогла, поки не виникла нова проблема, мій брат розлучився і тимчасово оселився в мене, що теж не сподобалося Олегу.
Довелося через рік вже йому допомагати з власним житлом, начебто все налагодилося, але Олег дізнався, що це за мої гроші будується братові квартира, ми посварилися, він пішов та вже за півроку одружився.
З того часу я одна, все також вирішую проблеми сестри та братів, беру з собою на море племінників, щоб оздоровити, на себе я вже махнула рукою, навіть не сподіваюся на особисте життя.
Все це я з болем згадую у лікарні, після незначної операції я тут уже тиждень, і за цей час до мене ніхто так і не прийшов.
Мені і прикро, і соромно перед сусідами по палаті, я не витримала і зателефонувала сестрі. «Ліно, у вас є совість, я ж вам стільки допомагала, а ви не знайшли час хоч раз мене провідати»?
Вона намагалася виправдовуватись, сказала, що стільки проблем, що їй не до мене. І тепер я зрозуміла, що жила не так, що сама винна у всьому, що на всьому заощаджувала і намагалася їм допомогти.
І це при тому, що я ще заробляю гроші, а якщо я залишусь без роботи, на кого мені розраховувати?
