Коли я познайомилася з Артемом, він навчався на останньому курсі магістратури. Я тоді вже працювала і винаймала квартиру: грошей на все вистачало. Закохавшись у Артема по вуха, я майже одразу запропонувала йому, щоб він переїжджав до мене жити. Він погодився.
Спочатку я була не проти утримати хлопця. Я й сама нещодавно була студенткою, тому чудово розуміла, що краще зосередитися на навчанні та не шукати якихось підробітків. Артем майже весь вільний час сидів удома. Спочатку я свято вірила у те, що він посилено навчається. Але пізніше виявилося, що коли Артем довго займав ноутбук, він просто грав у комп’ютерні ігри.
Я намагалася з ним поговорити, але Артем завжди знаходив відмовки. Якоїсь миті я не витримала і сказала йому:
«Або ти щось змінюєш у своєму житті, або ми розлучаємося!»
Знаю, що ставити ультиматуми – згубна справа. Але спрацювало! Артем знайшов роботу і почав трохи вкладатись у наш спільний бюджет.
Ми навіть разом плазму змогли купити за якийсь час. Артем, до речі, закінчив університет і продовжував працювати. Щоправда, я до кінця не розуміла, що саме він робить та скільки грошей заробляє. Адже я, як і раніше, більшою мірою нас забезпечувала.
Так минуло ще кілька місяців, і Артем заявив, що його звільнили. Я не хотіла на нього тиснути: спочатку не говорила про нову роботу. Але він знову загруз у своїх іграшках і ніби втратив зв’язок із реальністю. Тоді я нагадала йому, звідки беруться гроші і що я не в змозі оплачувати все сама.
У відповідь він сказав, що переживає скрутний період. Мовляв, йому потрібна моя підтримка. В таке важко повірити, коли людина говорить таке і дивиться в екран свого комп’ютера, навіть не повернувшись до мене обличчям. Тоді я всерйоз задумалася про те, щоб попрощатися з Артемом.
Я довго думала про це. Розповіла про все мамі. Вона була в шоці і сказала, що я живу зі справжнім утриманцем:
«Якщо ти не припиниш це зараз, далі буде тільки гірше, дочко!»
Слова матері мене переконали, і я повідомила Артему, що нашим стосункам прийшов кінець. Попросила його з’їхати якнайшвидше.
Якщо чесно, я дуже здивувалась його реакції. Мабуть, у глибині душі я сподівалася, що він захоче все виправити. Але Артем просто сказав: “Окей”. Причому настільки байдуже, ніби ці стосунки для нього нічого не означали.
Наступного дня, коли я повернулася з роботи, Артема вже не було. Він забрав усі свої речі, але, крім того, виніс буквально півквартири. Я одразу помітила відсутність нашої плазми, на кухні не було тієї техніки, якою він користувався. Він навіть лампочки повикручував і штори з вікон зняв!
Але найбільше мене вразило інше: Артем спустошив навіть цукорницю і тягнув із собою запаси туалетного паперу. Про викручені новенькі розетки я взагалі мовчу. Господи, навіщо вони йому потрібні?
Раніше я не замислювалася про те, якою буває дріб’язкова людина. Але тепер усе зрозуміла. Я в ту ж мить зателефонувала йому і запитала:
«Окей, Артеме, плазму ми купували разом, нехай. Але цукор, туалетний папір та розетки? Ти з глузду з’їхав?!»
Ви ніколи не повірите, що він мені відповів. Артем сказав:
«Настю, сподіваюся, колись ти перестанеш бути такою жадібною та дріб’язковою! Не розумію, як прожив із тобою так довго. Прощавай!»
Знаєте, мені стало навіть якось смішно, чи що. Адже це насправді схоже на цирк. Але я видихнула з полегшенням. Нехай котиться на всі чотири боки. Я і на новий телевізор зароблю, і туалетний папір вже як-небудь куплю. А Артему я навіть вдячна: дав мені урок на все життя.