– Ось я принесла гостинці. Свіжі, на ринку купила.
Лариса ніяково переступила поріг.
Вона простягнула вперед целофановий пакет-майку. Крізь прозорий целофан проглядалися дрібні, побиті життям зелені яблука.
Ксенія не промовила ні слова.
Вона просто дивилася на жінку в квітчастому пальті. Ця жінка не з’являлася в її житті довгих вісімнадцять років. Рівно з того дня, як десятирічну Ксюшу влаштували в дитячий будинок. Бо новому співмешканцю Лариси сильно заважала чужа дитина від першого шлюбу.
— Заходь, якщо вже прийшла.
Ксенія відступила вглиб передпокою.
У однокімнатній квартирі було душно. Стулка вікна на кухні була широко відчинена, але вуличне повітря не допомагало. Лариса метушливо зняла поношені туфлі біля порога. Вона поглянула на рівні ряди взуття на полиці, а потім перевела погляд на дзеркало в повний зріст.
— Ремонт у тебе, бачу, свіжий.
— Такий був, коли я заїхала.
Ксенія не збиралася пропонувати гості присісти.
Не збиралася ставити чайник, діставати чашки чи вдавати привітну господиню. І вже точно не збиралася вислуховувати дешеві вистави про раптово пробуджену материнську любов.
Лариса по-господарськи пройшла на кухню.
Вона виклала свої гостинці прямо на обідній стіл. П’ять яблук глухо стукнулися об поверхню. Гостя поправила барвисте пальто, ніби намагаючись надати собі солідності на чужій території.
— Квартиру орендуєш чи маєш іпотеку?
— Іпотека.
— Сама платиш? Чи якийсь чоловік допомагає?
— Сама.
Лариса кивнула з таким виглядом, ніби саме вона навчила доньку фінансової незалежності. Вона спробувала покласти свою лакову сумочку на стілець, але передумала й залишила її в руках.
— Дівчинко моя, як ти виросла. Вже зовсім доросла. Красуня.
— Давай до справи.
Ксенія сперлася на кухонний гарнітур, сховавши руки в кишені домашніх штанів.
— Ти стала суворою.
Гостя нервово поправила шовкову хустку на шиї.
— Така, яка є. Навіщо шукала адресу? Як взагалі знайшла?
— У світі є добрі люди.
Лариса почала оцінювально оглядати мікрохвильовку, витяжку та новеньку плиту. Її очі жадібно блищали, коли вона бачила хорошу побутову техніку.
— Тітка Галя з колишньої роботи допомогла. Вона ж через сестру знайома з твоєю начальницею. Ось так, думаю, доля нас зводить. Все-таки рідна кр.в.
— Доля тут ні до чого. Що потрібно?
Лариса ефектно хлипнула носом.
Вона засунула руку в кишеню пальто й дістала зім’яту паперову серветку.
— У мене біда, Ксюша. Велика біда.
— Як і очікувалося.
Ксенія ледь примружилася.
Вона чекала історій про мікропозики. Про колекторів, які обклеїли під’їзд погрозами. Про згорілу дачу або чергового співмешканця, що втік, винісши з дому телевізор.
— Ох, дівчинко моя, ти навіть не уявляєш, як мені важко.
Гостя промокнула сухі очі серветкою.
— Генка-то мій, ну той, до якого я тоді пішла, пам’ятаєш? Він же почав страшенно вживати. Ганяв мене по всій квартирі. Я від нього втекла з одним пакетом.
— Співчуваю.
— Потім з Валерою зійшлася. Думала, ну ось воно, жіноче щастя. А Валера виявився ігроманом. Усі гроші з дому виносив. Навіть мою золоту каблучку, яка дісталося від бабусі, у ломбард здав. Уявляєш?
— Цікава історія.
Ксенія не зрушила з місця. У грудях заворушилося глухе роздратування, але вона змусила себе говорити рівним голосом.
— Навіщо ти це все розповідаєш?
— Тому що життя мене добряче покрутило!
Лариса обурено розвела руками, ледь не упустивши серветку.
— Я не бачила жодного просвіту. Завжди одна. Чоловіки зраджували, подруги заздрили. І лише одна душа по-справжньому мене полюбила. Безкорисливо.
— І хто ж цей святий чоловік?
— Барсик.
Лариса справді схлипнула.
— Який Барсик?
Ксенія нахмурилася.
Вона подумки перебирала імена нечисленних родичів. Барсик. Борис? Якийсь новий дядько Боря? Чи черговий співмешканець із дурним прізвиськом?
— Мій котик. Перський.
Лариса притиснула серветку до грудей.
— Я його ще сліпим кошеням на вулиці підібрала. Виходила. З піпетки годувала. Обожнювала, пилинки здувала. Він же мені як синочок став, розумієш?
— Припустимо.
Ксенія щільно стиснула губи, щоб не сказати зайвого. Порівняння з синочком від жінки, яка віддала рідну дочку державі, різоло по вухах.
— А тут він захворів. Йому зовсім погано.
Мати знову протерла очі.
— Проковтнув дрібну детальку з дитячої іграшки. Сусідський хлопчик заходив, упустив її. А мій дурненький Барсик — проковтнув. Я його одразу до ветеринара. А там кажуть, треба оперувати. Негайно.
Ксенія мовчки дивилася на нафарбовані губи матері.
Вона намагалася осмислити абсурдність ситуації. Жінка, яка віддала її в дитячий будинок на десять найстрашніших років, прийшла просити допомоги. На операцію коту.
— Операція дорога.
Лариса затараторила.
— У мене таких грошей ніколи не було. Пенсія мізерна, підробітки приносять лише сльози. У клініці виставили рахунок, я ледь не зомліла біля реєстратури!
Вона зробила боязкий крок до доньки.
— Ми ж сім’я, Ксюшо. Кр.в — це не вода. На котика не вистачає, дівчинко моя, ти ж не кинеш мене в біді?
У передпокої тихо гудів роутер. Десь внизу, під вікнами, з гуркотом проїхав сміттєвоз. Ксенія стиснула щелепи. Їй знадобилося кілька секунд, щоб опанувати себе й не вибухнути криком.
— Ти серйозно?
Вона відірвалася від гарнітури.
— Абсолютно!
Лариса часто кивала.
— Йому ж боляче, Ксюшенька. Він лежить, як ганчірочка, дивиться на мене своїми жовтими оченятами. Я не знаю, куди подітися. Лікар сказав, що час йде на години!
— Тобто.
Ксенія вимовлювала слова, відчуваючи, як усередині закипає глуха злість.
— Коли я в дитячому будинку з гнійною ангіною лежала, тобі було байдуже. Коли мене там старші дівчата ображали за шматок хліба — ти мене не рятувала.
— Ну навіщо ти старе згадуєш!
Мати обурено підняла підборіддя.
— Я помилилася в молодості. З ким тільки не буває! Голова йшла обертом, Генка тиснув. Я ж тобі тоді життя рятувала, дурепо!
— Рятувала?
Ксенія криво посміхнулася.
— Звичайно!
Лариса вперла руки в боки, миттєво скинувши маску скорботної господині.
— Ти б зі мною та Генкою по кутках блукала, голодувала б. А в державній установі тебе годували, поїли. Одяг видавали, шкільну форму. Навчали безкоштовно. Радіти повинна!
— Чудова логіка.
Ксенія кивнула собі.
— Я тобі до кінця життя повинна бути вдячна.
— Я цього не казала.
Гостя відступила, помітивши, як потемніли очі доньки.
— Але ти ж зрозумій. Тоді я нічого змінити не могла. Була молода, дурна. А зараз жива душа страждає. Мій Барсик. Він же ні в чому не винен! Не можна ж через старі образи тваринку губити.
— Скільки?
Ксенія запитала коротко й сухо.
Лариса одразу ж пожвавішала. Очі знову засяяли, спина випрямилася.
— Та там, за мірками твоєї зарплати, дрібниця. Кругла сума, звичайно, але ти ж молода, заробиш. На картку мені перекажеш, а я відразу в клініку побіжу. Лікар чекає.
— Зрозуміло.
Ксенія підійшла до столу.
Вона взяла залишений матір’ю порожній целофановий пакет. Не поспішаючи, загребла в нього дрібні, пошкоджені зелені яблука. Одне за одним. Акуратно зав’язала ручки вузлом.
— Ой, та не збирай.
Лариса зневажливо махнула рукою.
— Це я так, для проформи купила. Адже знала, що в тебе все є, поглянь, яка багата кухня. Ти діставай телефон, я продиктую номер картки, поки банк не затримав переказ.
Ксенія підійшла до відчиненого вікна п’ятого поверху.
Вона простягнула руку з пакетом над вулицею. Прямо над густими заростями чагарнику, що росли біля під’їзду.
— Що ти робиш?
Лариса піднялася на носочки.
— Оплачую лікування твоєму Барсику.
Ксенія розтиснула пальці.
Пакет стрімко полетів вниз. За мить він глухо впав у кущі під вікнами, ламаючи сухі гілки.
— Ти з глузду з’їхала?!
Гостя вискнула на одній ноті.
Вона кинулася до підвіконня, перехилилася через край і втупилася вниз, ніби сподівалася побачити там свої викинуті гроші.
— Там же люди ходять! Ти взагалі збожеволіла у своєму дитбудинку! Зовсім мозок втратила?
— А тепер на вихід.
Ксенія вказала на вхідні двері.
— Та ти як з матір’ю розмовляєш!
Лариса почервоніла від люті.
— Я до неї з усією душею, через усе місто в маршрутці тряслася! Яблука вибирала! А вона у вікно кидає! Скупердяйка! Для рідної матері копійки пожаліла!
— Тридцять секунд.
Ксенія спокійно дивилася на розлючену жінку. Їй уже не було ні боляче, ні прикро. Лише огида.
— І якщо через тридцять секунд твого квітчастого пальто не буде в моєму передпокої, я допоможу тобі спуститися слідом за твоїми подарунками. Без ліфта.
Обличчя Лариси витягнулося.
Вона привідкрила рот, намагаючись виголосити чергову тираду про невдячну дочку. Про втрачене покоління. Про те, що таких жорстоких дітей треба ізолювати від суспільства, бо в них немає ані краплі святості.
Але слова застрягли в горлі.
Гостя натрапила на важкий погляд Ксенії. Жест із вікном спрацював краще за будь-які скандали, вмовляння та крики. Лариса зрозуміла, що грошей тут не буде. Ніколи.
Жінці явно стало зле.
Вона боком протиснулася в коридор. Судорожно влізла у свої стоптані туфлі, прямо наступаючи на задники й навіть не спробувавши скористатися ложкою для взуття.
Вона вискочила на сходову площадку, бурмочучи під ніс прокляття.
Двері зачинилися. У замку прокрутився ключ.
Минув тиждень.
Ксенія пила ранкову каву, сидячи за кухонним столом. Телефон мовчав — номер підприємливої мами потрапив до чорного списку того ж вечора.
Ксенія допила каву, ополоснула чашку під краном і почала не поспішаючи збиратися на роботу. Попереду був звичайний, спокійний день.
