Мені 35 років, є місячна дитина — син, хороший і здоровий хлопчик. Одружена, чоловікові 37 років, дитина бажана, але мене просто розривають страхи та сум.
З чоловіком зустрічалися майже два роки, за цей час кілька разів сходилися та розходились. Одружилися, потім знову розлучилися, як не дивно, після чотирьох місяців спільного життя.
З мого боку особливої пристрасті до нього ніколи не було, боялася, що заміж ніхто пізніше не візьме, не хотілося прожити старою дівою, все-таки за тридцять уже.
До цього тричі стосунки закінчувалися провалом і розчаруванням, любила я, а «кохані» просто розважалися, на серйозні стосунки ніхто з них не був налаштований. Тому заміж вийшла без кохання.
Виявила, що вагітна і побоялася позбутися дитини, зупинили думки про те, що це гріх і просто страх фізичного болю, хоча заява в РАГСі на розлучення вже була.
Розповіла йому — і він, і його батьки заборонили навіть думати про те, аби взяти такий гріх на душу, сказали, щоб народжувала. Я хотіла цю дитину, була просто в ейфорії.
Зараз з’явилися страхи, сумніви, навіть похід у поліклініку чомусь викликає паніку. Живемо зараз разом із його батьками, вже близько року. Чую від них на свою адресу постійні закиди та невдоволення.
Мене звинувачують в лінощах та байдужості. Чоловік навіть каже, якщо мені важко, то я можу залишити сина з ними та йти. Моя мама каже, щоб я забирала сина та поверталася жити до неї.
Я розгублена, деморалізована і не знаю, як мені вчинити, як правильно. Відчуваю, як у мені накопичується ненависть і злість, просто бажання втекти від усього, від проблем, що накопичилися.
