Ура! П’ятниця. Дочекався. З понеділка я у відпустці. Хочеться кричати від щастя, від радості аж розриває. Ми з дружиною їдемо у відпустку в село до бабусі дружини.
До бабусі Фаї. Така мила старенька, з нею так цікаво розмовляти про все на світі. Вона знає все про минуле життя. Як цікаво вона розповідає про свою молодість, сім’ю. Не хочу ні моря, ні подорожей річкою. Хочу в село, подалі від галасливої столиці. Дружина не проти. Вона дуже любить свою бабусю.
****
Родіон одружився пів року тому. Приїхав підкорювати столицю, влаштувався на роботу водієм, там і познайомився зі своєю дружиною. Вони жили разом із її батьками в однокімнатній квартирі. Кімната нагадувала лікарняну палату. Ліжка, тумбочки, стільці, шафа.
Тесть працював на будівництві й незабаром мав отримати двокімнатну квартиру. У квартирі прописали й Родіона.
Родіон хотів переїхати до сімейного гуртожитку, але теща була проти.
— Ми чекаємо на квартиру, про який гуртожиток ти говориш? — обурювалася теща. — Потерпіть трохи. Через місяць-другий батько отримає квартиру, і тоді у вас буде своя кімната.
Молоді терпіли. Особистого життя не було. Живеш у приймаках — терпи правила цього дому. І Родіон терпів заради своєї дружини Каті, хоча додому йшов неохоче й ніколи не поспішав. За що отримував докори від тещі, що дружина сама проводить вечір вдома, а він, Родіон, десь після роботи відпочиває.
Тесть мовчав. Нічого не говорив. Приходить після роботи, занурюється в газету й не випускає її з рук.
Вечеряє з газетою, у туалеті з газетою, перед сном бере журнали. Мовчить увесь вечір. Працював він на будівництві муляром, та ще й бригадиром.
Катя настирливо зверталася до батька, намагалася втягнути його в їхню вечірню розмову, а теща завжди захищала чоловіка:
— Він за день так накричить на хлопців у бригаді, що вдома відпочиває. Тому й мовчить. Нехай мовчить, а ми поговоримо, обміркуємо наше спільне проживання в новій квартирі.
Це була улюблена тема розмови тещі.
Родіону все це так набридло, що він купив квитки до села на п’ятницю. Увечері поїзд відвезе їх у тишу й спокій. Туди, де немає дивного тестя й настирливої тещі. Треба не забути купити бабусі подарунки. Вона дуже просила купити їй фотоальбом і зошити у клітинку.
Вручаючи бабусі зошити, Родіон поцікавився:
— А навіщо Вам зошити?
— Я веду щоденники, онуче. Пишу, що зроблено, що треба зробити. Записую свої спостереження, а потім порівнюю з минулим роком. А інший щоденник — для записів про погоду. Веду їх уже багато років, взимку переглядаю, перечитую.
У мене ціла бібліотека з моїх щоденників. Усі розставлені за роками. Веду їх уже пів століття, і жодного дня не пропустила. Ввечері сяду, усе запишу, внесу дані про погоду. Люблю я писати, по.ру — потім викиньте, а хочете — читайте й продовжуйте мою справу.
— Бабусю, а можна мені подивитися твої щоденники? Хоча, може, у тебе там є секрети.
— Які вже тепер секрети? Правда, свої дівочі секрети, страждання — і про них я писала у своїх щоденниках. Дивися, онуче, якщо тобі цікаво.
— Дуже цікаво. Катя, йди сюди. Подивися, якими захопленнями займається твоя бабуся.
Катя широко розплющила свої великі очі й сказала:
— Родя, ми ж приїхали не для того, щоб читати бабусині щоденники, а щоб відпочити. Ходімо до річки. Бабусю, відпусти нас.
— Ідіть уже. Ідіть, відпочивайте. Я заговорила Родіона.
Цілий тиждень Родіон із Катею засмагали, гуляли, висипалися. Бабуся надала молодим тимчасове житло. Готувала їм смачну їжу. Ніяких вишуканостей. Ніякого м’яса по-французьки. Родіон не терпів це м’ясо, яке з таким урочистим виглядом подавала теща. Все просто і смачно.
— Бабусю, ти нас загодуєш своїми борщами, окрошками, котлетами, компотами, млинцями, пиріжками. Ми скоро не зможемо навіть у двері увійти, не треба стільки готувати, — бурчала Катя.
— Тобі не треба, а Родіону треба. У нас у домі чоловік. Його треба годувати. Та ще й який трудяга. Подивися, скільки він фізично працює на подвір’ї. Кажу йому: відпочинь, а він — ні, треба зробити. Хороший хлопець, справжній господар. Тож — їжте. Ви — мої гості, а я — гостинна господиня!
Через два тижні теща надіслала телеграму:
«Терміново виїжджайте разом із бабусею. Нам видадуть ордер. Бабусю обов’язково візьміть із собою».
Приїхали до міста, і всі одразу пішли оглядати квартиру. Квартира на дванадцятому поверсі. Родіон ішов і думав про бабусю…
Як вона дістанеться до дванадцятого поверху? Ліфт може зламатися. Хоча він не дуже розумів, чи буде бабуся жити з ними.
Квартира всім сподобалася. Катерина вибрала собі кімнату.
Бабусю додому не пускали.
— Як тільки отримаємо ордер, так і поїдете до свого краю. Там покупець підготує документи на продаж вашого будинку, — пояснювала теща бабусі.
Ця розмова дратувала Родіона. Значить, бабуся та її будинок все-таки потрібні тут як матеріальне благо. Видно, що бабуся не хоче продавати будинок, але теща Родіона наполягає. Гроші потрібні на нові меблі.
Тесть мовчить. Наче води в рот набрав. Він же бачить, що його матері тут жити не хочеться, а мовчить.
Увечері в тісній кімнаті старої квартири почали розподіляти, хто і де буде спати сьогодні. Тесть взяв розкладне ліжко і пішов на кухню. Родіону постелили на підлозі. Бабусі — на дивані. Теща разом із дочкою влаштувалися на ліжку. Родіон лежав і думав:
«Такий гарний будинок у селі. Міцний. Ми залишили всіх: милого пса Рекса, який вірно виконував свої обов’язки, кота Пушка. Мені здалося, що коли ми виїжджали, вони з докором дивилися на мене. Курочки-несучки. Трудівниці й годувальниці.
Як шкода з ними розлучатися. Чому ми ось тут зібралися? Як же я не хочу жити з тещею й тестем. Бабуся житиме як гість, так само як і я. Вона намагатиметься все для них робити, але все буде не так. Прожити все життя господинею у власному домі, працювати на землі, а на схилі років перебратися на дванадцятий поверх.
Тут на неї будуть кричати, і вона вважатиме себе зайвою людиною в родині та чекатиме см.рті. Я-то ще нічого — я ж зять, а ось вона — мати тестя, точно, буде тут зайвою людиною. Неприкаяною. Завтра я вирішу, що робити».
Родіон слухав тещу, і йому все більше не подобалася ця ситуація. Шкода бабусю.
«Сиджу, слухаю всю цю нісенітницю й не можу заступитися за бабусю, хоча бачу й відчуваю її стан. Може, й моя совість спить, як у тестя? Адже совість — це внутрішній суддя кожної людини.
А я сиджу й мовчу, лише подумки гризуся з тещею й зараз ненавиджу себе. Я що — боягуз?»
Родіон встав, подивився на тещу й заявив:
— Зараз моє рішення вам, Надіє Василівно, здасться дурним. Але я їду в село. Хто зі мною?
Бабуся Фая підскочила, голосно грюкнувши стільцем, підбігла до Родіона, обійняла його й заплакала:
— Я з тобою, онуче, поїду. Візьмеш мене?
– Звичайно, бабусю!
— Поїхали, онуче. До біса — цей Київ. Душа болить за моїх тварин і щоденники. Збирайся.
— А як же я? — розгублено запитала Катя. — Мене не берете?
— Якщо хочеш, поїдеш з нами, — запросив дружину Родіон і простягнув їй руку.
— Хочу!
— Тоді збирайся.
— Ти що робиш? — закричала теща. — Це не твій будинок у селі! Його вже продано! Мамо, куди ви зібралися?!
— А ми скасуємо продаж, поки не пізно, — гордо заявила бабуся Фая. — Діти, я готова.
— Я готовий! Катя, ми на тебе чекаємо. Поспішай збиратися.
— Я майже зібралася, — метушилася Катя.
Усі троє пішли до виходу. У цей час раптом різко пролунав басистий голос тестя:
— Родько, залиш ключі від квартири.
— А я їх уже залишив. На тумбочці біля ліжка.
— Та що ж це таке? Що за бунт? Катя, зупинися. Нікуди вони без тебе не поїдуть, — нервувала Надія Василівна.
— Надю, та вони через тиждень повернуться, — гримнув тесть. — Нехай понюхають сільського життя. Побачиш, самі проситимуться. А ми ще подумаємо, брати їх назад чи ні.
Родіон, Катя та бабуся Фая не попросилися назад. Вони жили й раділи життю. Бабуся Фая щовечора сідала за письмовий стіл і старанно робила записи у своїх щоденниках. Гойдаючи колиску правнука Івана й наспівуючи йому колискову, вона тихо промовляла:
– У Києві такого ангелочка ніколи б не народили.
— Бабусю, а звідки ти взяла, що в Києві ми б не народили Івана? — дивувалася Катя.
— З того й взяла, що ніякого особистого життя в одній кімнаті з батьками. Як у гуртожитку, одні ліжка наставлені. А тут у вас простір. Дід знав, як будинок будувати, — і на обличчі бабусі Фаї розпливлася життєрадісна посмішка.
