– Нарешті! – плакала від радості Алевтина, – Я не можу повірити! Двадцять років мріяла про власну дачу. І ось! Моя мрія збулася.
Чоловік подивився на дружину, розкинувся на дивані й задоволено посміхнувся:
– Не минуло й півжиття! То діти, то ремонт у квартирі, то машина. Вічні труднощі й непередбачувані ситуації. І настав той день, коли зірки зійшлися. Там, звісно, оновити будиночок потрібно, але це справа п’ята. Поступово все зробимо.
– Ой, дрібниці! – відмахнулася жінка, – Головне город, грядки! Це ж і своя зелень, і редиска, і картопелька. Усе, що хочеш! Найбільше мені знаєш, що подобається?
– Не знаю. Ділися! – розсміявся Костянтин.
– Що я сама можу обирати, що садити і в яких кількостях! Це просто пісня! – обличчя дружини засяяло від щастя. Було помітно, як одна тільки думка про те, що вона є одноосібною господинею городу, приносить їй неймовірне задоволення.
– Це ти на дачу мами натякаєш?
– Не ображайся, але так, – замислившись, відповіла Алевтина. – Знаєш, я все життя буду вдячна свекрусі. Любов Степанівна нас дуже підтримала в складні часи. Як згадаю, так здригнуся.
– Особливо, коли діти були маленькі, – Костянтин теж занурився у спогади.
– Іпотека, дві крихітки на руках, низькі зарплати. Взагалі не розумію, як ми вижили! Якби не дача твоїх родичів, не допомога свекрухи, то забули б, що таке нормальна їжа й одяг.
– Так, але ми теж орали там ціле літо! Допомагали і садити, і полоти, і поливати, і підгортати. Робили все! Ти згадай. Колеги з роботи на моря їдуть, у санаторії, а ми до мами на дачу. Кожні вихідні, відпустка… живемо на городі!
– Як то кажуть, хліб із неба не падав! – зробила висновок Алевтина. – Але саме завдяки свекрусі я так полюбила землю. Вона стільки секретів і лайфхаків розповіла, що тепер у мене буде найродючіший город у місцевості. Жодна господиня не зможе зі мною зрівнятися!
– Доньки теж нехай допомагають на літніх канікулах. Університет – це добре, але ми бачимо, що в житті всяке може трапитися. Це навички незамінні! Не бери все на себе! Розумію, що сорок п’ять – це друга молодість, але давай будемо розсудливими.
– Костя, тобі не говорили, – опустивши очі, тихо промовила дружина. – Але якщо ти порушив цю тему, то зізнаюся. Доньки не приїдуть на літо.
– Не зрозумів. Це ще що за новина? – здивувався чоловік. – Витворяємо справи за спиною батька?
– В університеті запропонували літнє стажування за кордоном. Вони захотіли, а я підтримала. Не злись!
Чоловік кілька хвилин подумав, а потім з усмішкою промовив:
– А що? Нехай їдуть. Це гарна справа! Тільки що ми з тобою залишаємося на дачі самі. Складно доведеться!
– Нічого впораємося! – з полегшенням зітхнула Алевтина. – Ми звикли до такої роботи!
– Правильно говориш, дружино. Але є ще одне питання, яке мене дуже хвилює. Мама!
– А що з нею? – злякано запитала дружина. – Тьху-тьху! Сподіваюся, що все добре?
– Поки що так. Але щось мені здається, що проблеми намалюються. Причому не дрібні!
– Не розумію, на що ти натякаєш! – розвела руками жінка.
– Вона звикла садити багато. Звикла, що ми щосезону оремо на дачі та їй допомагаємо. А як зараз? Ми ж не можемо розірватися на два городи. Восени я ні огірків, ні помідорів не захочу. І попрошу продати дачу!
Алевтина ствердно похитала головою:
– Ти маєш рацію, але не переживай. Я подумаю, як вирішити це питання. Ти не лізь. Це наші жіночі справи. Я знайду правильні слова! Краще займися парканом і облаштуванням будинку.
– Тим краще! – задоволено відповів чоловік. – Піду поп’ю кави. Тобі зробити?
– Ні. Я вирушаю Любові Степанівні дзвонити. Сподіваюся, що свекруха порадіє за нашу покупку. Хто, як не завзята городниця, оцінить наше нове дітище!
Взявши телефон, Алевтина попрямувала до спальні.
– Невже? – на тому кінці дроту почулося сильне здивування жінки. – Я вас вітаю, дівчинко моя. А де купили?
– Недалеко від вашої дачі. Тридцять хвилин їзди на машині. Навіть прямі автобуси ходять уранці.
– Молодці! А чому зважилися на покупку? Краще б іншу корисну річ придбали. Дача ж є. Чи я вас чимось образила?
Алевтина розуміла, що розмова переходить у ту найважчу фазу, де треба застосувати максимальну коректність і розуміння.
– Любов Степанівно, ніколи так не говоріть. Мені незручно стає. Ви – та людина, яка допомогла нам на ногах устояти. Тут справа не у вас. Просто мені захотілося мати свій город. Щоб я була повноцінна і єдина господиня. Зробити все по-своєму. З огляду на ваші рекомендації, звісно. Тим паче, це дача не тільки ваша. Є ж ще ваша сестра, тітка Лариса.
– Не сміши! Лариса вже забула, як сюди заїхати. Ти скільки працювала тут, хоч раз її зустрічала?
– Ні. Бачу тітоньку тільки на сімейних святах. Але знаєте, як іноді трапляється. З віком смаки змінюються. У будь-який момент ваша сестра може заявитися і сказати, що це її дім. Між іншим, матиме рацію! Ви вже не ображайтеся, що я кажу, як є.
– Невістко, дурниці говориш! Лариса – міська дама. Ніколи не піде гнути спину на грядках! Перш, ніж висновки такі робити, треба було зі мною порадитися! А тепер виходить, що створили додаткових проблем на свою голову. Як встигатимете і на спільній дачі працювати, і на власній?
– Якраз із цього приводу вам і дзвоню! – Алевтина намагалася зберігати спокій. – Любов Степанівно, ви раніше засаджували город повністю, бо доводилося і з нашою великою родиною ділитися. Але тепер усе змінилося. Беріть у розрахунок тільки те, чого потребуєте самі.
– Пропонуєш дві грядки зробити? А решта нехай бур’янами заросте! Геніальна ідея, невістко! Нічого не скажеш! Довго ти думала, щоб мені таке запропонувати? – роздратовано крикнула свекруха. – Хочеш мене на посміховисько перед сусідами виставити?
– Як ви могли таке подумати? – ображено запитала Алевтина. – Можна ж квіти посадити. Або щось, що потребує мінімального догляду. Навіщо вам неосяжні простори овочів і ягід? А якщо хочете, то можемо вам влаштувати зону відпочинку. Гарну альтанку поставити, мангал.
– Ти мене дуже засмутила. Купувати нерухомість – гарне вкладення. Але у вашому випадку, це повна дурість! Дорослі люди, а чините гірше за дітей! – видала Любов Степанівна і кинула слухавку.
А далі пішли нескінченні проблеми одна за одною.
Свекруха ніяк не відреагувала на прохання Алевтини і засадила город повністю. Там було зібрано весь можливий спектр – полуниця, зелень, редис, картопля, огірки, помідори. До цього додавалася малина, смородина, аґрус. А ще груші, яблука та абрикоси, які теж вимагали уваги.
Мабуть, придумавши хитрий план, Любов Степанівна не покликала сина з невісткою на висадку. Заплатила людям, які все зробили якісно і швидко, виконавши вимоги господині.
А щойно настало літо і город потребував щоденного догляду, Костянтину надійшов несподіваний дзвінок:
– Синку, добрий день. Ти про мене зовсім забув?
– Що ти кажеш, мамо? Алевтина ж тобі повідомила, що ми в цьому сезоні будемо працювати на своїй дачі. Дівчаток немає, допомагати нікому. Тому щодня самі працюємо на грядках. Будинок занедбаний, намагаюся якимось чином його відремонтувати, але не все виходить, як хотілося б. Ще й робота. Сама розумієш, крутимося, як білки в колесі.
– А я говорила невістці. Необдумане рішення! Знайшли купу проблем на голову! Вам це треба було?
– Мамо, якщо зробили, значить треба було. Давай ти не будеш вчити життю. Пізно вже! У мене голова сива, а ти вихованням вирішила зайнятися.
– Ні, любий! – упевнено відповіла Любов Степанівна. – Я зателефонувала, щоб перевірити, наскільки добре в мене вийшло тебе виховати. Мені потрібна допомога. Я не справляюся. Встаю зранку й пашу на цьому городі як віслюк. Іноді навіть поїсти забуваю. Але не встигаю. Хоч “караул” кричи! Ти приїжджай до мене вечорами і хоча б допомагай поливати. А то не витримаю, синку!
Костянтин розлютився не на жарт.
– Навіщо ти це зробила? Мамо, ми ж подзвонили, все пояснили. Ти на зло засадила весь город на дачі? Тепер телефонуєш і спокійно мені пропонуєш розірватися на частини.
– Посоромся власних слів! Я ж усе роблю заради своїх дітей та онуків! Усе життя віддала вам! А ти тепер заявляєш, що я на зло роблю?
– Гаразд, мамо, не будемо сперечатися! – чоловік зрозумів, що занадто перегнув палицю. – Я постараюся. Обіцяю!
– Ви ж удвох з Алевтиною. Якось там розподіліть обов’язки, узгодьте, щоб нікому не було прикро. Ні мені, ні вам. Так завжди відбувається, коли робиш необдумані вчинки.
– Я зрозумів! – розлютився Костянтин. – Завтра ввечері приїду!
Алевтина збунтувалася від емоцій, що переповнювали її.
– Любий, так справа не піде. Свекруха нам просто мститься. Ти це розумієш? За те, що ми зробили так, як їй не подобається. Я не хочу, щоб ти сильно вимотувався. Розумію, що дорога не довга, але все ж займає цілу годину, якщо рахувати туди-назад. І зізнаюся. Я поважаю Любов Степанівну, але не збираюся йти в неї на поводу. Вона поводиться як егоїстка. Або того гірше. Як маленька дитина!
– Я розумію твою образу. І десь із тобою згоден, – відповів чоловік. – Але в нас немає іншого виходу. Ми маємо допомогти мамі. Я не можу її залишити одну з величезним городом. Ти ж сама знаєш його розміри. Вона – літня людина, шістдесят шість років. Мені не дозволяє совість так вчинити. Будь ласка, зрозумій мене.
Алевтина зітхнула і, піднявши очі до неба, промовила:
– Добре. На знак подяки за те, що вона робила для нас. За те, що привела у світ тебе. Але пообіцяй, що наступного року ми якось домовимося зі свекрухою і ця історія не повториться. Ніколи!
– Обіцяю! І дякую за твою мудрість і розуміння!
З цього дня Костянтин почав працювати на дві дачі. Першу половину дня він присвячував роботі вдома, а після обіду їхав до Любові Степанівни. Чоловік сильно втомлювався, але намагався не подавати виду, розуміючи, що це призведе до чергового скандалу.
Коли ситуація більш-менш нормалізувалася, звалилася нова проблема. У свекрухи сильно прихопило спину і її відвезли в лікарню. Вона зателефонувала цього ж дня і благальним голосом промовила:
– Діти, я без вас пропаду. Точніше мій город. Не уявляю, скільки мене тут триматимуть. Лікарі поки що нічого не кажуть. До мене їздити не треба, у мене все є. Ви головне дачу й овочі дивіться.
– Мамо, не переживай! – схвильовано відповів Костянтин. – Будь впевнена, що все буде гаразд. Найважливіше, щоб ти одужала! Бережи себе!
Почався місяць пекельної праці. Сімейна пара орала як ломові коні. Спали по п’ять годин на добу, їли на ходу і забули, що таке відпочинок.
Доводилося полоти, поливати, збирати стиглі ягоди і варити варення. Іноді не вистачало сил на свій город і подружжя вирішило залишити все, як є.
Костянтин зателефонував тітоньці і попросив допомоги. Він пояснив, що це всього лише на кілька тижнів, поки мама перебуває в лікарні. Чоловік намагався натиснути на те, що це і її дача теж. Але жінка відмахнулася від будь-яких умовлянь і заявила, що в неї немає часу.
З усім довелося справлятися власними зусиллями.
Коли Любов Степанівна виписалася з лікарні, Алевтина звернулася до чоловіка з проханням:
– Костю, давай на чотири-п’ять днів з’їздимо на річку, де можна будиночки зняти. Нам потрібно відпочити. Я настільки втомилася, що не відчуваю власного тіла.
– А як же дача? Ми запустили город через мамину хворобу. Тепер треба все піднімати!
– Попросимо свекруху доглянути за дачею. Хоча б кілька разів приїхати автобусом і полити. А ми повернемося і все налагодимо. Дуже прошу!
Костянтин, зателефонувавши матері, отримав відмову:
– Сину, що ти таке придумав? Я місяць на лікарняному ліжку валялася. У самої справ по горло, а ти до того ж пропонуєш на міському автобусі мотатися туди-сюди. Я вам казала, безглузді! Навіщо була ця дача? Кому і що довели? А тепер пожинайте плоди своїх дурних вчинків!
Невістка очманіла від нахабства свекрухи.
– Ми на дачі твоєї рідні все літо батрачили! Що отримали натомість? Навіть соромно людям сказати! – обурювалася дружина. – Значить так. Більше на город до Любові Степанівни ні ногою. Ні ти, ні я! Спробуй тільки поїхати. Можеш одразу з валізою! Досить цього нахабства! Я хотіла домовитися по-хорошому, зателефонувала свекрусі, як нормальна людина. Усе пояснила й розповіла. Але вона вирішила нам підлі підступи будувати. Не вийде. Крапка!
Я не дурна дівчинка, щоб у її дитячі маніпуляції грати!Костянтин засмутився, але погодився з Алевтиною. На будь-які прохання матері, пов’язані з дачею, він відповідав відмовою.
Свекруха сильно образилася на дітей. Із сином продовжила спілкуватися, бо Костя був її єдиною дитиною. А з невісткою більше ніколи не розмовляла, назавжди повісивши на Алевтину клеймо винуватиці події.
