Світлана вийшла з будівлі міської клінічної лікарні, на хвилину зупинилася, вдихнувши свіже, морозне повітря. Чергування видалося важким, як утім, досить часто бувало. Світлана працювала медичною сестрою у відділенні реанімації, де простих хворих не було. Усі важкі…
У сумочці в жінки задзвонив телефон.
– Чому ти мене не дочекалася? – запитав Михайло. – Я хотів підвезти тебе додому…
– Вирішила пройтися. Втомилася, хочу подихати повітрям.
Михайло був завідувачем відділення, у якому працювала Світлана. Уже півроку в них був роман. Світлані закоханий у неї лікар подобався, та й налагоджувати особисте життя давно вже час було.
– Гаразд, я зателефоную тобі пізніше, – сказав Михайло.
Світлана попрямувала в бік зупинки, але телефон задзвонив знову. “Забув щось сказати?” – подумала жінка.
Але це була свекруха.
– Свєто! Це я! З прийдешнім Новим Роком! – збуджено прокричала в слухавку Поліна Ігорівна. – Як справи? Як Микитка?
– У нас усе добре… – втомленим голосом відповіла Світлана. – У Микити сьогодні останній день у школі, потім канікули. А я з чергування повертаюся додому.
– Зрозуміло! Свєточка, я завтра виїжджаю до вас! Ага! – радісно повідомила свекруха. – А зі мною разом сестра з онуками і Костик із дружиною Галиною та дітьми! Тож чекай, ближче до вечора будемо!
– Поліно Ігорівно, я не готова зустрічати і приймати в себе стільки народу! – спробувала заперечити Світлана. – Де я вас усіх розміщу?
– Не переживай!
– Але… – жінка хотіла ще щось сказати, але Поліна Ігорівна швидко попрощалася, сказавши, що пішла збиратися в дорогу.
Важко зітхнувши, Світлана попрямувала до автобусної зупинки.
Уже десять років минуло, як пішов з життя її чоловік Валерій, але свекруха вважала своїм обов’язком щороку приїжджати до невістки на всі свята, а вже Новий рік ніколи не пропускала. Щоразу Світлана відчувала, що вони з плином років стають чужими людьми, по суті, об’єднував жінок лише онук Поліни Ігорівни дванадцятирічний Микита, який навіть не пам’ятав свого батька через вік, а також спільна пам’ять про Валеру.
Світлана сподівалася, що цього року щось піде не за запланованим свекрухою сценарієм, і вона не приїде, але ні! Поліна Ігорівна щосили пакувала валізу, та ще й везла із собою величезний натовп родичів.
У Свєти, яка і без того перебувала цього ранку не в найкращому настрої після чергування в реанімації, інтерес до свята пропав зовсім. Днями Михайло запропонував зустріти Новий рік разом – він, вона і Микита. Хлопчик уже був знайомий із чоловіком мами, вони чудово порозумілися, і новорічна ніч була для Михайла і Світлани ще одним кроком до зближення. Але Поліна Ігорівна влізла зі своїми планами.
– Мамо, а ти чого така… засмучена? – з порога запитав Микита в матері, забираючи в неї з рук сумку.
– Усе нормально, синку. Втомилася просто. Бабуся дзвонила, вона завтра приїде, а з нею тітка Ніна з онуками і дядько Костя з дітьми…
– Як? Але ми ж збиралися з Михайлом на ковзанку піти, там буде дискотека! – розчаровано промовив підліток.
– Що поробиш, бабуся важливіша… – відповіла Світлана.
Прийнявши душ, вона випила чашку чаю з бутербродом і лягла в ліжко, зачинивши двері своєї спальні.
Коли Світлана познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Валерою, той працював вахтовим методом у одній компанії, а вона закінчувала медичне училище. Свого житла в місті в неї не було, жила в гуртожитку. Валерій жив в “однушці”, яка дісталася йому від бабусі, матері батька.
Після весілля він сказав, що хоче мати свій дім, щоб місця було багато, щоб ділянка з городом, а ще лазня і навіс для машини, яка в них теж незабаром з’явиться.
Світлана бажання чоловіка підтримала. Виросла в селі, вона не могла звикнути до способу життя в задушливих квартирах, де нема чим зайнятися, окрім як дивитися телевізор чи наводити лад. Інша справа – свій будинок. Хочеш – на городі овочі вирощуй, хочеш – шашлики смаж, а якщо є бажання, можна й курочок завести, щоб свіжі яйця їсти.
Сказано – зроблено. Чоловік продав квартиру, щоб одразу почати будівництво їхнього зі Свєтою будинку, сам продовжував працювати на вахті, а Світлана жила в орендованій кімнаті в гуртожитку і працювала в міській лікарні.
Будівництво йшло жваво, компанія, з якою вони уклали договір, свої зобов’язання виконувала відмінно, і будинок був готовий вчасно.
Того року сталося відразу кілька значущих подій. Сім’я заїхала в новий будинок, а Світлана дізналася що чекає на дитину, але після появи Микитки Валерій серйозно захворів. Як не старалося подружжя, скільки б сил і грошей не вкладало в лікування Валерія, хвороба буквально зжерла його всього за два роки.
Свекруха, яка приїхала проводити сина в останній шлях, тоді сказала Світлані:
– Я вас із Микиткою ніколи не залишу! Ви – мої рідні люди, а рідні люди повинні завжди триматися разом!
Світлана була вдячна Поліні Ігорівні, якби не вона, Світлана б не впоралася сама. Свекруха приїжджала часто і Світлана сама хотіла, щоб та почувалася в неї в гостях, як удома, навіть виділила їй окрему кімнату, де за відсутності Поліни Ігорівни ніколи нічого не чіпала…
Стосунки з Михайлом, завідувачем відділення реанімації в лікарні, де працювала Свєта, спалахнули несподівано. Одного разу їм довелося чергувати разом і вночі, за чаєм вони розговорилися.
Світлана відчула, що чоловік навпроти дуже самотній і його самотність була співзвучна з її відчуттями. Вони почали зустрічатися, а коли Михайло зізнався в серйозності своїх намірів щодо Свєти, жінка привела його в гості і познайомила з сином. Ось тільки свекрусі про свій роман вона нічого не сказала…
Ранок тридцять першого грудня Світлана провела за прибиранням, а потім вони разом із сином зібралися по магазинах за продуктами. Треба було багато чого купити, адже свекруха їде в гості не одна, майже всю сім’ю зібрала!
А коли повернулися, виявили біля воріт натовп родичів, які приїхали, з дітьми та онуками.
– Свєта! Як ти можеш так із нами чинити! Ми вже биту годину стоїмо тут на морозі! – накинулася на жінку свекруха.
– Ми в магазин ходили… – розгубилася Світлана.
– Я ж попереджала, що ми приїдемо!
– Так, але я не знала часу вашого приїзду, думала, що встигну…
– Відчиняй швидше, не вистачало нам ще всією ріднею захворіти через твою легковажність! – заявила свекруха, протискуючись із сумками у хвіртку.
У будинку одразу ж стало шумно. Світлана розбирала сумки з продуктами, коли свекруха увійшла на кухню, тримаючи в руках її телефон.
– Тобі дзвонить якийсь Михайло… – вона простягнула руку, пильно дивлячись на невістку. – Хто це?
– Це… – розгубилася жінка… – колега по роботі. Я потім передзвоню.
Стрілки годинника наближалися до десятої, коли вся галаслива компанія сіла за стіл у вітальні. Світлана почувалася втомленою. Простоявши весь день біля плити, вона готувала салати і закуски на новорічний стіл.
Свекруха час від часу заходила на кухню, витягала з холодильника ковбасу, сир, фрукти і забирала в кімнату зі словами:
– Усі зголодніли, треба було подбати, щоб було щось перекусити, поки не буде готовий стіл! Адже попереджала, що нас буде багато!
Свєта тільки зітхала і знову починала кришити ножем інгредієнти для салатів. Брат чоловіка Костя теж забігав до Світлани, але з іншого приводу. Під раковиною він сховав пляшку і тепер прикладався до неї, підморгуючи жінці:
– Це для розігріву! Намахнеш зі мною?
І тільки коли все вже було майже готове, дружина Кості Галя запропонувала свою допомогу.
– Давай віднесу салатники на стіл! А то там усі мандарини вже прикінчили, а від бутербродів у мене живот вже болить! А ти чого така невесела? Свято ж! Новий рік.
Під звуки святкової телепередачі рідня наминала приготовані Світланою страви, випивала і галасувала. У самий розпал свята, коли годинник уже ось-ось мав пробити північ, подзвонив Михайло.
Під підозрілим поглядом свекрухи Світлана вийшла з вітальні, зачинилася на кухні, щоб поговорити спокійно, пояснити, що приїхала рідня, і вони не зможуть піти на ковзанку, як чоловік обіцяв Микиті. Посеред розмови, зробивши вигляд, що хоче налити компот із банки, увійшла свекруха.
Світлана швидко розпрощалася з Михайлом, пообіцявши, що зателефонує, коли рідня поїде.
– З ким це ти говорила і чому нас випроваджуєш? – запитала розрум’янена від їжі та напоїв Поліна Ігорівна.
– Я вас не випроваджую, – знизала плечима Світлана. – Просто сказала приятелеві, що через ваш приїзд у мене змінилися плани.
– Які ще плани? – поцікавилася свекруха.
– Ми хотіли піти на ковзанку. Ось і все.
Але Поліна Ігорівна зрозуміла, що невістка вряди-годи зовсім не рада її приїзду. Повернувшись за стіл, вона про щось пошепотілася із сестрою, такою самою пенсіонеркою, і несподівано завела розмову, якої Світлана зовсім не очікувала.
– Ми тут із Валентиною подумали. Раз ти собі чоловіка знайшла, то час ділити будинок, який побудував мій син! – заявила Поліна Ігорівна.
Світлана сторопіла.
– З чого ви взяли, що я буду щось ділити? – запитала вона, відчуваючи, що захмеліла свекруха не розуміє, що говорить.
– Ти думаєш, я дурочка? – єхидно примруживши очі, сказала жінка. – Ти вирішила особисте життя налагоджувати? На ковзанку вона вирішила піти з колегою по роботі! Ага! Бачили ми таких колег! Мабуть уже й плани будує твій доктор, як оселиться в цьому будинку!
– Що ви таке говорите, Поліно Ігорівно! – обурено вигукнула Світлана. – І взагалі, моє особисте життя вас не має стосуватися!
– Синочок мій, бідний, Валерочка, зараз із того світу дивиться і волосся на голові рве від того, що ти витворяєш!
– Бабусю, чому ти кричиш на маму? Михайло хороший і дуже добрий… – заступився за матір Микита.
– Ах, Михайло, значить! І дитина вже в курсі пригод матері! Швидко ж ти Валерочку забула! – сплеснула руками Поліна Ігорівна.
– Взагалі-то вже десять років минуло… – буркнула Світлана.
– Значить так, якщо тобі пам’ять про Валерія не важлива, тоді в будинку, який він побудував, житимуть ті, хто його пам’ятає! Кості з сім’єю давно потрібне житло побільше! У них троє дітей, а в “двушці” тісно!
– Це правда, мамо! – кивнув головою неабияк веселий Костя. – Я думаю, тобі Свєтка ні до чого такий будинок, та й з городом справлятися одній важко!
– Я не одна! У мене син і нічого я ділити не збираюся! – огризнулася господиня, але страх втратити будинок все ж закрався.
– А ми так вирішимо! Костя з сім’єю в будинок, а ти в їхню квартиру! Вам там місця якраз у самий раз! А якщо буде мало, нехай твій новий залицяльник тебе житлом забезпечує!
– Чудова думка, мамо, – піддакнула дружина Кості. – Усе-таки, рідна кров ближче, ніж дружина, яка вже он знову заміж збирається! Свєта, ти коли з’їжджати звідси будеш, кухонний гарнітур залиш, і меблі в спальні теж. Я подивилася, вони ще дуже навіть нічого!
Світлана задихалася від обурення. Вона встала з-за столу і пішла на кухню, а за хвилину до неї прийшов син.
– Мамо, не слухай їх! Несуть усілякі дурниці! – сказав він, помітивши, як мати змахнула сльозинку. – Давай краще одягнемося і підемо на ковзанку. Я впевнений, Михайло нас там чекає! А ці нехай тут веселяться!
Світлана обійняла сина, відчувши підтримку, а потім сказала:
– А підемо! Тільки, я думаю, їм уже досить веселитися…
Одягнувшись, вони вийшли з дому під гучні крики родичів, які веселилися у вітальні. Світлана зупинилася на ґанку, на хвилину замислившись, а потім замкнула двері на ключ і потяглася до рубильника в електрощитку.
Тієї ж миті світло в усьому будинку згасло. “Нехай посидять і подумають”, – вирішила Світлана і разом із сином вийшла за ворота.
Михайло і справді, чекав на Світлану та Микиту. Вони чудово провели час, а під ранок усі разом повернулися додому до Світлани. Гості вповалку спали у вітальні, заворушилися, совалися, жмурилися від яскравого світла.
– У вас тут електрику вирубили, – пробурмотів Костя, потираючи очі.
– Я знаю, – спокійно відповіла жінка. – Через дві години знову відключать на весь день.
– Мамо, поїхали додому! Що тут без світла сидіти! – невдоволено сказав Костя.
– І то правда, синку, знали б, що тут така проблема з електрикою, нізащо не поїхали б! – засобиралася додому свекруха.
Через годину їх уже не було в будинку. Дивлячись у вікно, як увесь натовп намагається впихнутися в таксі, Михайло обійняв Світлану.
– Ну що, з Новим роком?! – сказав він.
– І з новим життям… – усміхнувшись, відповіла жінка, розуміючи, що спокійно жити в цьому будинку їй не дадуть.
