Марина, жінка відповідальна і добра, вийшла заміж за Михайла у двадцять сім років. Тобто вже не дівчисько, а цілком тямуща і надійна в життєвих питаннях. Принаймні вона себе вважала такою, відповідально підійшла до сімейного життя.
Незважаючи на молодість, вона вже знала, зі спілкування зі своїми заміжніми подругами, жінками, що свекрухи бувають різні.
Деякі приймають невістку з душею і серцем, а деякі не можуть так, їм здається, що син вибрав у дружини не ту, про яку вона мріяла.
Ще є такі, яким хочеться перекласти свою відповідальність на чиїсь плечі, щоб самим ні про що не думати, але все це буває до певного часу. Потім збирають плоди своєї безвідповідальності.
У Марини з Михайлом були романтичні стосунки, кохали одне одного, мріяли про сім’ю і дітей. Одразу після весілля жили в невеликій двокімнатній квартирі, що дісталася їй від бабусі. Зробили ремонт, Марина раділа, що гніздечко їхнє вийшло затишним.
Але радість була недовга, наступного дня після ремонту приїхала свекруха з великою сумкою:
– Так, діти мої, я буду жити з вами. Мені самій нудно, і мені потрібно контролювати, чим ти будеш годувати мого сина, – звернулася Галина до невістки, заглядаючи в холодильник.
– Чим ти нас сьогодні будеш годувати? – дивлячись на невістку, продовжувала вона.
– Зараз, що-небудь приготую, – зніяковіла Марина.
– Синку, ти чуєш? Вона що-небудь приготує! Вона тебе нагодує чимось таким, що ти протягнеш ноги…,а вона завжди тебе годує?
– Мамо, ну з чого ти це взяла? Марина завжди готує, я голодним не буваю, – намагався заступитися за дружину Михайло.
– А що ти заступаєшся? Я тебе завжди годувала правильною і здоровою їжею, заздалегідь продумувала, що приготувати. Я не дозволю твоїй дружині зіпсувати твій шлунок.
Марино, ти чуєш? Тепер будеш складати меню і консультуватися зі мною, – переможно дивилася свекруха на невістку.
Минув місяць їхнього спільного життя втрьох, мати жила в маленькій кімнаті, вони – в тій, що більша, причому в прохідній.
Галина в будь-який час дня і ночі могла пройти повз, причому не вважала, що повинна ходити тихо, молодь спить міцно, у них сталеві нерви, так вона вважала.
Марина втомилася від контролю, докорів, їй не подобалося, що свекруха пхає свого носа скрізь, ну просто в усі їхні справи. Не витримавши, вона попросила Михайла поговорити з мамою, щоб та не втручалася в їхні справи.
– Михайле, врешті-решт це наша з тобою сім’я, і ми самі повинні вирішувати свої проблеми по-своєму, а не за її вказівкою. Нехай їде до себе додому і там встановлює свої порядки.
– Але мама піклується про нас, і потім я єдиний син, я не можу залишити її одну. Вона здає свою квартиру, і житиме в нас, – відповідав чоловік.
Життя Марини було нестерпним, але вона терпіла всі приниження, лайку, свекруха спеціально при синові вказувала, що вона нечупара, готує несмачно.
– Не про таку невістку я мріяла для свого сина. Ти ж недотепа, і готуєш, як попало, – а сама завжди наливала собі добавку.
Марина терпіла, як же, адже це мати її коханого чоловіка, а свекруху не вибирають, доводиться з цим миритися.
Дякувати Богові, що свекруха жила з ними тільки до появи дитини, з’явився на світ маленький Стьопа. Щойно Марину з сином чоловік привіз додому, свекруха швидко зібрала свої речі і пішла зі словами:
– Йду я від вас, діти маленькі ночами плачуть, не буде мені спокою, у мене тиск.
Марина раділа, нарешті сама собі господиня. Свекрухи не було близько року, а Михайло навідував її майже щодня, іноді просив дружину, щоб вона поклала матері що-небудь поїсти.
Марина мовчки накладала свекрусі поїсти, хай несе, аби тільки тут не вказувала. Вона жила вільно і спокійно без свекрухи.
Маленький Стьопка ріс пухкеньким, гарненьким, усміхався всім підряд, коли Марина гуляла з ним. Одного разу гуляючи в парку з сином, зустрілася з подругою, яка живе поруч із її свекрухою Галиною.
Розговорилися, у подруги доньці шість років, Марина казала:
– Ось у тебе вже доньці шість років, а мій ще зовсім маленький, хоч ми з тобою однолітки. Ну нічого виростемо. Аби вдома все було добре.
Подруга дивилася на неї із сумнівом, потім не витримала:
– Марино, ти що зовсім нічого не бачиш і не знаєш? Михайло твій із новою дівкою ходить до матері в гості, подарунки їй носять, я поруч живу і все бачу.
У Марини земля пішла з-під ніг. Вона і вірила, і не вірила. Але подруга говорила переконливо.
Увечері запитала в Михайла прямо:
– Це правда, що в тебе інша, і ти з нею ходиш до своєї матері? І хто вона? Я все знаю.
Михайло дивився на дружину здивовано, звідки вона могла дізнатися, але бачив, що вона говорить упевнено.
– І що? Так, правда. Мати моя правильно каже, що чоловікові потрібна турбота і ласка, а ти весь вільний час віддаєш сину. Носишся зі своїм синочком.
– Ти що таке кажеш, він що тільки мій син, а ти хто йому? – обурено запитала дружина.
Михайло явно зі слів матері відповів:
– Не знаю, мій чи не мій. Я експертизи не робив, але мати каже, що в нашому роду таких товстих, як Степан, не було.
– Михайле, діти в дитинстві бувають пухкенькими, потім виростають і худнуть.Степан ще зовсім маленький, – зі сльозами на очах говорила вона.
– Гаразд, ось виросте, тоді й подивимося, чи свого сина я годую. Ти мені зіпсувала настрій, я пішов до матері, – він грюкнув дверима і пішов.
Михайло не ночував удома, надалі це стало звичкою, він іноді навіть не попереджав, що не прийде додому. Марина зрозуміла, її сім’я руйнується, і раптом відчула, що вона знову чекає на дитину. Вирішила повідомити чоловіка.
– Знову дитина? Навіщо, мені вона не потрібна, ще не зрозуміло чий Стьопа! А ти вже другу мені? Роби що хочеш, живи, як хочеш.
Марина вирішила залишити дитину, мати її обіцяла допомогти, вона й так допомагала зі Стьопою.
З’явилася на світ донька Даринка. Свекруха не приходила. Михайло іноді бував, але не ночував. У неї закінчилося терпіння, і щойно донька трохи підросла, подала на розлучення.
Зібрала решту речей чоловіка, склала в сумку, поставила на порозі, і щойно він прийшов, віддала йому в руки сумку і зачинила за ним двері. Після розлучення зателефонувала свекруха, ображала Марину і зі словами:
– Нарешті мій синок відмучився, – і відключилася.
Минуло кілька років, Михайло аліменти на дітей не платив, то його скоротили, то сам звільнився, то робота не подобається. Марина працювала у великій компанії, кар’єра її поступово піднімалася вгору, керівництво її цінувало, призначили її начальником відділу з пристойною зарплатою.
Мати допомагала доньці з дітьми, вона іноді говорила:
– Мамо, я навіть не уявляю, що б я робила без тебе? Дякую тобі за все.
– Ну що ти доню, а хто ще допоможе, якщо не я? Та й мені зовсім не складно, ви ж мої найулюбленіші та найближчі, – обіймаючи доньку, відповідала вона.
Діти росли слухняними, вчилися в школі, Марина раділа, що з дітьми проблем немає. Про заміжжя більше не замислювалася, вона вся розчинилася у своїх дітях, і діти теж ставилися до неї з любов’ю.
Одного разу пролунав дзвінок телефоном, дзвонила свекруха:
– Марино, нам із тобою треба зустрітися, прийду ввечері о сьомій, – і відключилася.
Така вона була свекруха, ні “привіт тобі, ні до побачення”, і не поцікавившись буде Марина вдома чи ні.
– Гаразд, нехай приходить, що їй цікаво потрібно від мене? Може з Михайлом що? – заздалегідь готувалася до неприємної зустрічі вона.
І ось колишня свекруха з’явилася, прискіпливо оглянула ремонт у квартирі, який зробила Марина, меблі нові.
– А добре в тебе стало, не як раніше… – оцінила вона. – Кажуть, ти тепер начальником працюєш у себе в компанії, пристойно заробляєш?
– Чаю хочете? – перебила її Марина.
– А що крім чаю в тебе немає нічого? Хоча ти все одно несмачно готуєш! Ну гаразд, давай, що в тебе є, я не вечеряла ще.
– Є плов, є борщ, вибачте пирогів свіжих не напекла до нашої зустрічі.
– А ти зла стала і груба, – сказала Галина.
– Мені було від кого вчитися, – відповіла спокійно Марина.
Потім вона спостерігала, як колишня свекруха швидко спустошила тарілки, за обидві щоки з’їла “несмачний” плов. Колишня невістка зазначила, що свекруха дуже постаріла.
– Знаєш, Марино, навіщо я до тебе прийшла? Не знаєш, а я скажу. Ти повинна прийняти назад Михайла, і знову вийти за нього заміж. Ти повинна, він твій чоловік, хоч і колишній, і діти в тебе від нього.
– Навіщо я маю прийняти його? Я нічого не винна, згадали, що діти його, – здивовано запитала Марина.
– Так, повинна! Повинна повернутися до нього. Мій син пропадає, він вживає, його треба підтримати, мене він не хоче слухати.
– А як же його дружина?
– Вона з ним розлучилася, відсудила половину квартири в нього ця …. Він знову втратив роботу, постійно не в собі. З тобою і з дітьми йому буде краще, – констатувала свекруха.
– Ну так візьміть його до себе, а мені цей хомут на шию ні до чого.
– Ну чому відразу хомут, він батько твоїх дітей.
– Значить усе-таки батько? А раніше що казали? Він навіть аліментів не платив. А як вони без батька живуть, не поцікавитеся навіть? Не потрібен мені такий чоловік, а дітям такий батько, вони його зовсім не знають.
Діти виросли без батька, і далі без нього проживуть, тим паче без такого. Ми живемо добре, тихо і спокійно. Тож не потрібен він нам. Живіть із ним самі.
– Я завжди знала, що ти зла, Марино. Звичайно, адже це не твоя дитина пропадає, яке тобі діло до чужих дітей? – злобно кричала в обличчя колишня свекруха. Вона багато чого ще наговорила колишній невістці, навіть проклинала її і дітей, але Марина, спокійно вислухавши, вказала рукою на двері і зачинила їх.Спеціально для сайту Stories
