– Тітонько Світлано, подивіться, правильно? – Свєта посміхнулася Максиму і взяла в нього зошит.
– Так, Максиме, усе правильно. Молодець! Я сподіваюся, що ти все зрозумів, – суворо сказала Світлана.
– Так. Спасибі вам. Світлана встала.
– Ну все, я тоді пішла, – Світлана попрямувала до виходу з кімнати.
Вона почула, як у вхідні двері хтось подзвонив і як її подруга, а за сумісництвом, мама Максима, їх відчинила.
– Ні, ні. Наталю, я не можу, – пролунав до Свєти голос Іри.
– Ну будь ласка. Дуже прошу вас, – благав про щось інший голос, який Світлані явно був незнайомий.
Світлана вийшла в передпокій і побачила якусь жінку, що стояла на порозі.
– Вітаю, – привіталася та з нею.
– Доброго вечора, – Свєта легенько їй усміхнулася.
– Прошу вас, візьміть кота, – ось так от одразу вивалила ця незнайома жінка на Світлану своє прохання.
– Що, вибачте? – Світлана, звісно, була здивована.
– Та…., – махнула рукою Іра. – Це дочка сусіда мого. Пішов він в інший світ недавно, а ось кіт залишився.
– Він гарний! – тут вступила в розмову сусідка. – Ми його взяти не можемо, бо в дитини алергія. Візьміть, не пошкодуєте. Він удачу приносить!
Свєта дивилася в ці благальні очі незнайомої жінки і не знала що й сказати. Річ у тім, що ніяких тварин вона не заводила принципово. І все тому, що всю її юність мати насідала на неї із заміжжям, а Свєта чекала кохання, яке все ніяк не приходило. І тоді мати починала лякати її тим, що якщо Свєта не вийде заміж зараз, то в 40 років на неї вдома чекатимуть тільки собаки та кішки.
Такої долі Світлана собі явно не хотіла. Хоча їй зараз 40 і кохання вона так і не зустріла, мабуть, пророцтво її матері почало збуватися…..
– Світлано, – раптом пролунав голос Іри. – Може й справді візьмеш, га?
“А може й справді допомогти цим людям?” – подумала Світлана. Зрештою, якщо не чекають її вдома ні чоловік, ні діти, то хай хоч кіт чекає. Може це й не так погано буде, як малювала її мама?
– Не знаю …., – пробурмотіла Світлана.
– Він привчений до лотка, – заговорила сусідка. – І ніколи-ніколи не псував ні меблів, ні речей. Будь ласка, візьміть!
Світлана зітхнула.
– Добре. Я візьму. Але тільки одного кота! Тільки одного!
– Звісно, звісно. У нас тільки один кіт і є, – зраділа сусідка.
За 5 хвилин Свєта вийшла з дому Іри з переноскою з котом, що сидів усередині, в одній руці і купою всякого барахла для нього ж в іншій.
Чи шкодувала Світлана, що взяла собі Рижика? Так, шкодувала. Що там казала та сусідка? Що він робить усі свої справи у лоток! Ні, можливо, він так їх і робив у них. Раніше. Але у Свєти цей Рижик робив вигляд, що лоток він бачить перший раз у своєму житті і не знає, як із ним поводитися. А справи свої вважав за краще робити де доведеться. А якщо Світлана випадково залишала в передпокої своє взуття, то можна було не сумніватися, що він або напрудить у нього, або погризе.
Так, на жаль, на всіх Світланиних меблях тепер красувалися відмітини Рижика, і на верхньому одязі теж.
Щодня, повертаючись із роботи, Свєта зі здриганням думала: який же на неї чекає сюрприз у квартирі? Що ще придумає цей Рижик?
“Це не кіт! Це покарання якесь,” – бурмотіла вона.
Минуло, напевно, місяці три з моменту появи Рижика в житті Світлани, як на її порозі з’явилася та сама Наталя, яка їй цього Рижика і сбагрила.
– Вітаю, а я до вас подивитися, як Рижик влаштувався, – оголосила вона з порога.
– Так, будь ласка, – Світлані нічого не залишилося, як запросити Наталю на чай.
Наталя зайшла до Світлани у квартиру і Рижик кинувся до неї. На подив Свєти, він поводився з Наталею так, як ніколи не поводився з нею, зі Свєтою.
Світлана дивилася на них і думала, що, напевно, треба було брати маленьке кошеня, а не цього величезного увальня, для якого вона ніколи не буде господинею.
– Ну що, сумував? Сумував, так? – Наталя посміхалася і гладила кота, який ліг до неї. – Я теж сумувала. Дуже. Але бачиш, як вийшло, господар твій старенький уже був, пішов він від нас на хмаринку, а в Матвійки мого на твою шерсть алергія.
Світлані здалося, що Рижик відсахнувся від Наталі і якось уважно подивився в очі, і начебто зрозумів, що вона говорить. А Наталя продовжувала гладити його і примовляти:
– Як же тобі пощастило, що Світлана взяла тебе. Що піклується про тебе. Адже вона дуже-дуже хороша.
Рижик кинув на Світлану недовірливий погляд.
А потім Наташа пила чай і розповідала, як її батько знайшов Рижика, як узяв до себе і всякі кумедні історії з його життя.
А потім Наталя пішла. Свєта вимила посуд, і пішла в кімнату, сіла на диван і ввімкнула телевізор і раптом….Рижик стрибнув теж на диван, подивився на неї скоса й обережно поклав свою морду їй на коліна. Свєта не вірила своїм очам – цей кіт ніколи не сідав і не лягав поруч із нею….она підняла руку і погладила його. Тоді Рижик заліз повністю їй на коліна і заурчав.
І Світлана раптом зрозуміла – він її прийняв. Вона тепер – своя людина. А це означає кінець її мукам. Тепер він перестане дерти меблі та її речі і нарешті згадає як користуватися лотком.
Йшов час. Свєта так само була одна і так само чекала на своє кохання. Але, йдучи додому, вона раділа з того, що скоро побачить Рижика і погладить його, і що хоча вона й одна, але не самотня.
Світлана забігла після роботи в магазин за кормом для Рижика. Могла, звісно, і не забігати. Але чомусь їй захотілося побалувати його і купити щось смачненьке. Вона вибрала те, що її коту точно мало б сподобатися і понеслася на касу. А біля каси була черга…..І добре було б, якби не дуже велика, так ні ж, величезна! Та ще й кілька людей з великими такими візками.
– Відкрийте ще одну касу! – хвилювалися люди в черзі.
– Поки що не можемо. Зараз перезмінка, – відповідали працівники магазину.
– Ех, – повернувся до Світлани чоловік, що стояв попереду. – А я ось тільки за хлібом зайшов. Не думав, що таку чергу доведеться стояти….
– Так, – Світлана посміхнулася черговою посмішкою. – А я тільки за кормом коту. Невже доведеться все кинути і піти?
– Я відійду, гаразд. Ви дочекайтеся мене.
Чоловік пішов, а Світлана подивилася на чергу людей, які стояли перед нею, і подумала, що все-таки треба йти. Нічого страшного не станеться, якщо вона купить корм не сьогодні, а завтра. Треба тільки чоловіка цього дочекатися….
Через 5 хвилин з’явився і він власною персоною. Він підійшов до Світлани, взяв за руку і сказав:
– Ходімо.
І потягнув на сусідню касу.
Світлана не встигла й озирнутися, як туди підійшла касирка і швидко пробила її корм і хліб чоловікові.
– Спасибі вам велике, – сказала Світлана чоловікові. – Якби не ви, то ми б ще довго стояли.
– Спасибі, як то кажуть, у кишеню не покладеш, – усміхнувся незнайомець. – Сподіваюся, ви не відмовитеся і вип’єте зі мною по чашечці кави, – запропонував він.
Так Світлана познайомилася з Дімою.
– Скільки ти кажеш йому років? І одружений не був? І дітей немає? – гуділи колеги. Вони не вірили, що чоловік 43х років може бути не одруженим і не мати дітей.
– Напевно він живе з матусею, – припустила Настя. – Мамин синочок! Ох, і намучаєшся ти з ним!
– Так, живе з мамою. У заміському будинку, – Світлана знизала плечима. – Мама в нього, до речі, хороша.
– А працює він ким? – не вгамовувалася Настя.
– Такі мамині синочки зазвичай сидять на шиї в мами і живуть на її пенсію.
– Не турбуйся, він – не сидить. Він програміст у банку, – парирувала Світлана.
Настя хмикнула.
– Ну й добре. Усе одно, я впевнена, що в нього є якісь недоліки.
– Та годі тобі, Настю! – осадила колегу Таня. – У кожного є свої недоліки. І в тебе теж. Краще порадій за Світлану – нарешті вона зустріла людину, яка їй сподобалася. Уже це дорогого коштує. А те, що він жодного разу одружений не був, без дітей, квартирного питання і з гарною зарплатою, – так це просто бонус.
Настя знову хмикнула і пішла на своє робоче місце. Ну а Світлана подивилася на Таню з вдячністю.
Світлана знову сиділа з Максимом, який знову нічого не розумів у математиці. За годину начебто до Максима стало щось доходити, і Свєта зазбиралася додому.
– Іро, мене Рижик чекає, – натягуючи чоботи, говорила Світлана.
– Рижик? – розсміялася Іра. – А я думала, що Діма. До речі, як його прийняв твій кіт?
Світлана важко зітхнула.
– Ніяк. Він його не прийняв. Робить усе, як тоді зі мною. І головне, я з ним розмовляю, пояснюю….А він робить вигляд, що не розуміє. Ось так!
– Так…, – протягнула Іра. – Що будеш робити?
Світлана знизала плечима.
– Не знаю. Поки що дам їм обом час.
Світлана повільно брела до будинку. Ще тиждень тому вона буквально пурхала над землею, раділа життю і будувала далекосяжні плани. Але зараз вона це робити не могла. Начебто хтось підставив їй підніжку і вона з усього розмаху гепнулася на землю і тепер ніяк не може встати.
– Свєта! Світлано! – її наздогнала Іра. – Привіт! А я йду і думаю ти чи не ти. Виглядаєш….Ось хочу сказати, що добре, але насправді погано. Що сталося? Із Рижиком щось?
– Ні, – Світлана похитала головою. – У нього все добре, – Свєта опустила голову донизу, поклала руки в кишені і ніби згорбилася трохи. Вона трохи помовчала, підняла очі на Іру, побачила її стривожений погляд і майже прошепотіла. – Мене Діма кинув….
– Як? Чому? Не може бути!
Світлана знизала плечима і байдуже сказала:
– Може.
– Тааак! – напевно в Іри виник бойовий настрій. – Що він тобі сказав? Що покохав іншу? Давай її знайдемо і повисмикуємо їй волосся!
Губи світлани трохи посунулися вгору.
– Ні, Іро. Ні. Він сказав, що кохає мене і що хоче одружитися. Він навіть каблучку купив….
– Нічого не розумію, – Іра потрясла головою, думаючи, що її думки переплуталися і якщо вона перетрусить їх усі, то вони вишикуються в ряд. – Ти сказала, що він тебе кинув….
– Він сказав, що одружиться зі мною тільки в тому разі, якщо я позбудуся Рижика. Ну він же його не прийняв.
Потім очі Світлани блиснули і вона швидко заговорила:
– Ну як? Як я можу його позбутися? На роботі мені всі вуха прожужжали – мовляв, віддай у притулок або ще комусь, залиш на вулиці. Що мій Діма – це ідеал чоловіка і щоб я навіть не думала про кота. І що, якщо я не вийду заміж за Діму, то я не вийду заміж більше ніколи…..
– Нічого собі!
– Так! Але я ж узяла відповідальність за Рижика і не можу його зрадити.
Потім Свєта помовчала трохи і запитала:
– Ти теж мене засуджуєш, так? Теж вважаєш, що Діма – мій останній шанс? Іро! Але за весь час, що ми були з Дімою разом, він жодного разу! Жодного разу не спробував порозумітися з Рижиком. Ні смачненького йому не приніс. Нічого. А тільки штовхав його ногою, коли я не бачила.
Потім очі Світлани згасли і вона додала:
– І я ось подумала, що якщо він так ставиться до кота, штовхає його, то він цілком може потім почати так само ставитися і до мене. Або до нашої дитини майбутньої. Я дурна, так? І все зробила неправильно?
– І зовсім ти не дурна, – Іра схопила Свєту за руку і сильно стиснула її, – Я впевнена, що ти зробила все правильно.
І цей “потиск” повернув Світлану до життя.
“І все-таки життя прекрасне! І Рижик мій прекрасний,” – думала Світлана, перестрибуючи через весняні калюжі, як дівчисько, і підставляючи своє обличчя ще поки що не сміливим сонячним променям.
До неї дійшли чутки, що її Діма одружився. Спершу він заборонив своїй дружині ходити на роботу, потім спілкуватися з друзями, а потім приревнував до абсолютно незнайомого чоловіка і влаштував такий скандал. Ну хіба це не прекрасна новина?
Світлані не терпілося розповісти про це мамі, щоб та перестала нарешті пиляти її, кажучи, що вона вкотре втратила своє щастя. Ось таке “щастя” їй точно було не треба.
– Гей, Світлано! – хтось покликав її. Вона повернула голову і побачила, що їй махає рукою якийсь чоловік. Смішний такий. Невеликого зросту і трохи облисілий.
З одного боку, він їй був незнайомий, а з іншого боку….. Він підійшов до неї і посміхнувся, і Світлана одразу зрозуміла, хто це – це ж її колишній однокласник.
– Костику! Привіт! Що ти тут робиш? – запитала вона. – Ти ж в іншому місті живеш!
– Жив із дружиною, – поправив її Костик. – А зараз розлучився і повернувся.
– Нічого собі! Буде час – заходь у гості. Запиши телефон, – усміхнулася Світлана.
Іра сиділа навпроти Свєти й усміхалася.
– Значить ти виходиш заміж, так? – запитала Ірина.
– Так. Виходжу.
– За Костика? – знову запитала Іра.
– За Костика.
– А як же Рижик? Невже прийняв?
– Уявляєш, так. Знаєш, адже Костик не такий, як Діма. Він Рижику одразу смаколики приніс. І це не я йому сказала зробити. Звісно, Рижик відвернувся від них і фиркнув. А Костик подивився на нього серйозно і сказав: “мені подобається твоя господиня і я хочу, щоб ми жили з нею разом. Не бійся, я її в тебе не відберу”. А Рижик походив, походив ще біля нього, понюхав. А потім став об ноги тертися. Костик його погладив. І все – друзі навіки, – посміхнулася Світлана.
– Ось так справи, – протягнула Іра.
– А ще знаєш що? – Світлана зніяковіло посміхнулася. – Адже я чекаю дитину. Тільки матері поки що не кажи.
– Гаразд. Не буду. Виходить даремно вона тебе лякала самотністю в 40 років разом із котом? Адже вийшло навпаки – щойно в тебе з’явився кіт, як одразу й особисте життя налагодилося.
