– Михайле, може, досить уже? – Олена стояла біля плити, помішуючи кашу дерев’яною ложкою. Пара піднімалася над каструлею, осідаючи краплями на склі кухонного вікна.
– Що вистачить? – чоловік навіть не підняв погляду від тарілки, продовжуючи квапливо їсти.
– Свєтка вчора весь вечір чекала, коли ти прийдеш на її виступ у школі.
Михайло відсунув недоїдену кашу:
– Слухай, я працюю як проклятий із ранку до ночі. Думаєш, мені це подобається?
– Діти ростуть без батька.
– Без батька? – він різко встав з-за столу. – А хто їх годує? Хто дах над головою забезпечує?
На кухню зазирнув заспаний Андрій, завмер у дверях, почувши гучні голоси батьків…
– Хутко вмиватися! – Олена підштовхнула сина в спину. – І сестру розбуди.
Весняний ранок повільно заповнював їхній невеликий будинок. Сонячні промені пробивалися крізь фіранки, малюючи візерунки на вицвілих шпалерах. Олена механічно збирала дітям сніданок, розкладала по тарілках кашу, наливала чай.
У голові крутилися уривки ранкової розмови. Останнім часом вони з Михайлом усе частіше сперечалися. Він справді багато працював – землю не обдуриш, навесні тільки встигай повертатися. Але раніше знаходив час і для дітей, і для сімейних вечорів.
– Мамо, а де тато? – Світлана колупала виделкою остиглу кашу.
– Поїхав у поле. Їж давай, до школи запізнимося.
Дорога до школи займала хвилин двадцять. Олена йшла попереду, діти пленталися слідом, штовхаючи камінчики. Звичний маршрут: повз стару водонапірну вежу, через запорошений пустир, де влітку грали у футбол сільські хлопчаки, уздовж похилених парканів з облупленою фарбою.
У вчительській пахло свіжозавареним чаєм і крейдою. Олена переглядала зошити перед уроком, червоне чорнило розпливалося перед очима. За вікном гомоніли школярі, весняний вітер доносив уривки розмов і сміху.
Після уроків вона затрималася – треба було скласти план на наступну чверть. Коли вийшла зі школи, сонце вже хилилося до заходу. Діти пішли додому раніше – Світлана обіцяла доглянути за братом і розігріти обід.
Удома було незвично тихо. Записка на холодильнику, виведена старанним почерком доньки: “Мамо, ми в Каті робимо уроки”. Олена зітхнула – хоч якась радість у дітей. Катя жила по сусідству, вони зі Світланою дружили з першого класу.
Михайло повернувся затемна. Від нього пахло соляркою і – Олена принюхалася – міцним. Не сильно, але запах був. Чоловік мовчки пройшов у ванну.
Вечеряли в тиші. Андрій щось розповідав про нову комп’ютерну гру в друга, Світлана невпопад відповідала, крадькома поглядаючи на батька. Той сидів, втупившись у тарілку, ніби не чуючи дитячих голосів.
– Тату, допоможеш із математикою? – Андрій присунувся ближче до батька, дістав із рюкзака пошарпаний зошит.
– Не зараз, – Михайло відсунув тарілку. – Втомився як собака. Завтра.
– Ти завжди так кажеш, – буркнув син, запихаючи зошит назад.
– Що ти сказав? – у голосі батька з’явилися небезпечні нотки.
– Нічого.
Олена стала між ними:
– Андрію, швидко робити уроки. Я потім допоможу.
Уночі вона довго не могла заснути. Михайло сопів поруч, відвернувшись до стіни. За вікном шумів весняний дощ, стукав по карнизу. У темряві спливали картинки минулого – як познайомилися, як раділи появі дітей, як будували плани на майбутнє.
Вранці все повторилося – ранній підйом, сніданок, школа. Тільки Михайло поїхав ще до світанку. “Справ багато”, – буркнув у відповідь на питальний погляд дружини.
Дні потекли одноманітно. Михайло дедалі рідше бував удома, дедалі частіше від нього пахло міцними напоями. Олена намагалася поговорити – він огризався або просто мовчав. Діти притихли, намагалися не потрапляти батькові на очі.
Того вечора вона зважилася на серйозну розмову. Дочекалася, поки діти заснуть. Сіла навпроти чоловіка:
– Нам треба поговорити.
– Про що? – він втомлено потер обличчя.
– Про нас. Про дітей. Про те, що відбувається.
– Що відбувається? – Михайло зачепив ліктем чашку, та покотилася по столу, залишаючи мокрий слід. – Третій місяць без вихідних працюю, додому ледве ноги волочу! А ти…
– Річ не в грошах, – Олена машинально витерла калюжку краєм фартуха. – Свєтка вчора півночі проплакала. Андрюшка…
– Та що ти знаєш! – він штовхнув ніжку столу, чашка підстрибнула. – Легко тобі вчителькою бути – задзвенів дзвінок і додому!
У передпокої щось упало, зашуршало. Олена здригнулася:
– Діти не сплять.
Михайло смикнув із вішалки куртку, плутаючись у рукавах. Ґудзик відірвався, покотився під стіл:
– Нехай слухають! Нехай знають, яка в них мати!
Грюкнули двері. У передпокої блимала лампочка – знову проводка барахлила. На підлозі валялася стопка підручників – мабуть, їх зачепив Андрій, коли крався підслуховувати.
Світлана прокралася на кухню, у старій футболці з облізлим принтом якоїсь рок-групи:
– Мамо?
– Іди спати. Завтра контрольна з фізики.
– Не можу заснути. Шлунок болить.
– Зараз ромашковий чай заварю.
За півгодини Світлана заснула, згорнувшись калачиком на дивані. Олена накрила її пледом, поправила подушку. За стіною все ще перевертався Андрій – скрипіло ліжко, шаруділи сторінки книжки.
На вулиці загавкав собака – старий Полкан у сусідів, йому відповіла дворняжка з будинку навпроти. Десь вдалині прогримів останній автобус – значить, уже близько одинадцятої.
Олена рахувала тріщини на стелі – раз, два, три… У кватирку задував весняний вітер, ворушив фіранку. На підвіконні цокав будильник – старий, подарунок від батьків Михайла.
Вранці він не прийшов. Зателефонував в обід, голос хрипкий:
– Переночую у Степанича. Багато роботи.
Олена промовчала – яка робота в травні, коли посівна закінчена? Але питати не стала. У слухавці чулися чиїсь голоси, дзвін склянок.
Діти притихли. Андрій цілими днями сидів за комп’ютером – торохтів по клавішах, клацав мишкою. Через навушники долинала музика – якісь зарубіжні гурти, які він нещодавно відкрив для себе.
Світлана пропадала в подруг. Приходила додому пізно, від одягу пахло тютюном:
– Мамо, тільки не лайся. Ми просто сиділи у дворі, розмовляли.
– З ким?
– Із дівчатами. І… з Дімкою з одинадцятого “Б”.
Олена зітхнула:
– Руки мити і за уроки.
Вечорами в будинку стояла незвична тиша. Не гримів телевізор – Михайло любив дивитися новини, не скрипіло крісло на веранді. Тільки годинник цокав на стіні та шумів холодильник.
Того дня в Олени боліла голова. У класі душно, кватирки заклинило. Небо хмурилося, парта біля вікна пустувала – Панасюк знову прогулював. На дошці формули розпливалися перед очима.
Дзвінок застав зненацька. Михайло. Серце тьохнуло:
– Так?
– Поговорити треба.
– Про що?
– Увечері прийду.
Залишок дня минув як у тумані. На останньому уроці хімічка Мар’я Степанівна співчутливо запитала:
– Олено Миколаївно, ви б додому йшли. На вас обличчя немає.
– Контрольні перевірити треба.
– Завтра перевірите.
Вона зрозуміла все з його погляду – бігаючого, винуватого. За тим, як смикав ґудзик на сорочці. За запахом незнайомого одеколону.
– Йду я, Олено.
– Далеко? – вона сама здивувалася своєму спокою.
Михайло згорбився, постарів разом:
– Кімнату зняв. У Степанича. Втомився я. Для себе хочу пожити.
– А діти?
– Буду допомагати. Відвідувати у вихідні. – Він дістав конверт. – Тут зарплата. І ще трохи.
– Залиш собі. На нове життя.
Йдучи, зачепив ліктем фотографію на стіні – та з’їхала набік. Навіть не поправив. На знімку вони вчотирьох – минулорічна поїздка на море. Остання спільна фотографія.
Олена довго сиділа в темряві. З вулиці долинали голоси – сусідські хлопчаки ганяли м’яч допізна. Скрипнула хвіртка – напевно, кішка пробралася в палісадник. З кімнати Світлани чулася приглушена музика.Андрій не розумів. Усе чекав батька, чатував біля вікна. Від підвіконня вже протерлася фарба – там, де він спирався ліктями:
– Мамо, а тато коли повернеться?
– Не знаю, синку.
– А чому він пішов?
– Я ж пояснила – їм зі Степаничем потрібно будинок побудувати.
– А чому він речі забрав?
Що відповісти? Як пояснити десятирічному хлопчику, що його батько обрав інше життя?
Ночами плакала в подушку – тихо, щоб діти не чули. Вранці вмивалася холодною водою, фарбувала очі, йшла на роботу. У вчительській пили чай з Ганною Петрівною – та ніколи не питала, просто підкладала цукерки і говорила про якісь дрібниці.
Михайло дзвонив по неділях. Олена мовчки передавала слухавку дітям, йшла на веранду – підгортати квіти, протирати пил, робити що завгодно, аби не чути цих розмов.
Світлана відповідала односкладово: “так”, “ні”, “не знаю”. Андрій спочатку радів дзвінкам, довго розповідав про школу, про нову комп’ютерну гру. Потім став уникати розмов – “скажи, я уроки роблю”.
Із грошима стало туго. Аліменти Михайло надсилав нерегулярно – то дві тисячі, то п’ять, а то й зовсім пропускав місяць. Олена влаштувалася на підробіток – репетиторство після уроків. По три години з телепнями, яким світила двійка на іспиті.
Світлана взяла на себе готування, прання. Спочатку все валилося з рук – то суп пересолить, то сорочку пропалить праскою. Потім пристосувалася. Андрій допомагав із дрібним ремонтом – виявилося, у нього справді золоті руки.
Увечері, після чергової мовчазної вечері, Олена знайшла сина в його кімнаті. Сидів на підлозі, обхопивши коліна, розглядав стару фотографію:
– Мамо, це я винен?
– У чому, рідний?
– Що тато пішов. Я погано вчився, весь час у комп’ютер грав…
Олена опустилася поруч, провела рукою по кудлатій голові:
– Ні, маленький. Зовсім не в цьому річ.
– А в чому?
– Знаєш, іноді дорослі… – вона запнулася, добираючи слова. – Іноді вони роблять помилки. Великі помилки. І діти тут зовсім не винні.
Поступово вони звикли жити втрьох. Вечорами збиралися на кухні – пили чай, ділилися новинами. Світлана вчилася готувати – то пересолить, то недосолить, але ніхто не скаржився.
У вихідні разом прибирали в будинку, копалися на городі. Андрій навчився забивати цвяхи, лагодити розетки. Світлана освоїла мамину швейну машинку – підшивала штори, штопала одяг.
Життя тривало. Без Михайла стало і легше, і важче водночас. Легше – бо не було сварок і важкого мовчання. Важче – тому що все доводилося робити самим.
П’ятнадцять років пролетіли непомітно. Світлана після школи вступила до економічного в найближчому місті- без репетиторів, сама. На третьому курсі вже підробляла в банку, розбирала папірці в кредитному відділі. Начальниця, Тамара Сергіївна, одразу запримітила старанну дівчинку:
– Толк із тебе вийде, якщо не полінуєшся.
В офісі Світлана сиділа біля вікна – влітку душно, взимку дме. На столі фікус у глиняному горщику, подарунок колег на день народження. Під монітором стікери з нагадуваннями, у шухляді – пачка печива до чаю.
На роботу приходила раніше за всіх – вмикала комп’ютер, переглядала пошту, готувала документи на підпис. Додому поверталася затемна. Колеги жартували:
– Світлано, ти тут випадково не ночуєш?
Через три роки її підвищили – начальник відділу по роботі з корпоративними клієнтами. Окремий кабінет, шкіряне крісло, табличка на дверях. Під керівництвом п’ятнадцять осіб – учорашні однокурсники тепер заглядали зі звітами.
Андрій після школи рвонув до Києва – вступив до технічного на програміста. Перший рік жив у гуртожитку, у кімнаті на чотирьох. Ночами писав код, вдень спав на лекціях. На канікули приїжджав схудлий, із синцями під очима:
– Мам, усе нормально. Просто проект важливий.
На третьому курсі влаштувався в айті-компанію. Писав додатки для смартфонів. Олена в цьому мало що розуміла:
– Головне, синку, щоб тобі подобалося.
А в їхньому старому будинку все залишалося як і раніше. Скрипіла мостина біля сходів – так і не полагодили. На кухні все ті ж фіранки в дрібну квіточку, тільки вицвіли зовсім. Під вікном розрісся кущ бузку – щовесни цвів так, що голова паморочилася від запаху.
Олена завела кота – рудого, нахабного. Підібрала на вулиці кошеням, виходила. Назвала Рижиком, без вигадок. Кіт облюбував старе крісло на веранді – те саме, в якому колись сидів Михайло.
Вони рідко говорили про батька. Світлана іноді запитувала:
– Мамо, ти не знаєш, як він там?
– Звідки? Сто років не бачила.
Від сусідів доходили чутки – працює на будівництві, живе один.
Того дня Світлана приїхала без попередження. Сіла на веранді, гладила Рижика. Кіт муркотів, підставляв черево – любив її відтоді, як вона притягла йому з міста іграшкову мишу.
– Мамо, дай води. У горлі пересохло.
Олена принесла запітнілий графин:
– Що сталося?
– Батька бачила. Біля магазину.
Графин задзвенів об склянку. Рижик зістрибнув із колін, невдоволено нявкнув.
– І як він?
– Постарів сильно. Сивий весь, – Світлана покрутила склянку в руках. – У куртці потертій, черевики стоптані. Зупинив мене. Вибачався.
– За що?
– За все. Каже, тільки зараз зрозумів, що накоїв. – Вона дістала з сумочки зім’ятий листок. – Телефон свій записав. Руки тряслися, ледве розбереш почерк.
Олена дивилася, як по склу графина стікають краплі конденсату:
– А ти що?
– Не знаю, мамо. Стільки років минуло. – Світлана відвернулася до вікна. – Запитав про Андрія. Сказав, що в інтернеті читав про його успіхи, якусь статтю в журналі.
– Він стежить за вами?
– Виходить, що так. – Вона помовчала. – Знаєш, що дивно? Він про тебе питав. Як ти, чи здорова.
За вікном стрекотіли коники. Рижик умивався на підвіконні, мружився. Десь вдалині гавкали собаки.
Увечері зателефонував Андрій. По вайберу – він любив нові технології. Казав, що через відеозв’язок краще відчуваєш співрозмовника:
– Свєта розповіла?
– Так.
– Я не буду з ним спілкуватися.
За спиною Андрія миготіли вогні нічного Києва. На підвіконні примостився ноутбук, тихо шарудів кулер. На стіні виднівся плакат якоїсь рок-групи – син усе ще любив важку музику.
– Це твоє рішення, синку.
– Чув, він про мене статті читає. – Андрій усміхнувся. – Раніше треба було цікавитися.
– Не злись.
– Я не злюся, мамо. Просто… – він провів рукою по обличчю. – Пам’ятаєш, як я його чекав? Щовечора біля вікна сидів?
– Пам’ятаю.
– А він навіть не подзвонив. Ні на день народження, ні коли я в лікарні з апендицитом лежав. У навушниках щось зашуршало. На екрані з’явилося стривожене обличчя сина:
– Мамо, ти плачеш?
– Ні, це просто… смітинка в око потрапила.
Андрій помовчав, потім тихо запитав:
– А ти? Ти його пробачила?
Олена підійшла до вікна. У палісаднику гойдалася стара груша – колись вони садили її вчотирьох. Михайло тримав саджанець, вона підсипала землю, діти поливали. Тепер дерево розрослося, восени гілки ломилися від плодів.
Рижик застрибнув на підвіконня, потерся об руку. За вікном блимнув ліхтар – старий, його б замінити давно час. На кухні капав кран – вічна проблема цього будинку.
– Знаєш, – сказала вона, роздивляючись темний силует груші, – іноді думаю: що, якби тоді все по-іншому склалося? А потім дивлюся на вас – і розумію: може, воно й на краще.
– У якому сенсі?
– Ви виросли хорошими людьми. Навчилися піклуватися одне про одного, цінувати сім’ю. Свєтка он яка розумниця – у банку начальником. Ти в Києві, програми пишеш.
– Це все завдяки тобі, мамо.
– І вам. Ми ж разом упоралися.
У динаміці знову щось зашуршало. Потім Андрій повторив своє запитання:
– Так ти його пробачила?
По карнизу забарабанив дощ. Рижик невдоволено смикнув вухом – не любив вогкість. Десь на горищі гулко капало в підставлене відро.
– Не знаю, синку. Напевно, просто навчилася жити далі, – вона посміхнулася. – У мене для цього було дві найважливіші причини.
