Ганна повернулася з роботи раніше, щоб встигнути приготувати вечерю до приїзду батьків чоловіка. Жінка акуратно припаркувала свій білий Форд Фокус на звичному місці у дворі. Ганна посміхнулася, дивлячись на машину через плече – цей автомобіль став для неї символом незалежності та досягнень.
Звук дверей, що відчинялися, перервав роздуми Ганни.
– Уже приїхала? – Віктор виглянув на балкон. – Батьки будуть за годину, я щойно з ними розмовляв.
– Добре, встигну все приготувати, – відгукнулася Ганна, дістаючи продукти з багажника.
На кухні Ганна методично нарізала овочі для салату, згадуючи, як три роки тому купила цю машину. Тоді багато колег дивувалися її рішенню взяти автокредит, але Ганна була впевнена – власний автомобіль коштував кожної витраченої копійки . З ним вона почувалася по-справжньому вільною.
Дзвінок у двері пролунав рівно за годину. На порозі стояли батьки Віктора – Петро Сергійович і Ніна Василівна.
– Проходьте, роздягайтеся, – заметушилася Ганна. – Вечеря вже готова.
– Як доїхали? – поцікавився Віктор, допомагаючи батькові зняти пальто.
– Та не дуже, – проворчав Петро Сергійович. – Машина барахлить, ледве дотягли. Доведеться щось вирішувати з транспортом.
За вечерею розмова плавно текла навколо сімейних новин. Ніна Василівна розповідала про здоров’я, Віктор ділився успіхами на роботі. Ганна мовчки накладала салат, поки не почула слова свекра:
– А у вас, дивлюся, машина весь час у дворі стоїть. Не їздите зовсім?
Ганна напружилася, відклала виделку:
– Чому ж? Їжджу щодня на роботу.
– Так? А мені здалося, що вона весь час на одному місці, – Петро Сергійович хмикнув. – У наш час не можна техніці простоювати.
– Машина не простоює, – твердо відповіла Ганна. – Я її регулярно використовую.
Віктор ніяково посмикав на стільці:
– Тату, може, поговоримо про щось інше?
– А що такого? – Петро Сергійович розвів руками. – Просто міркую вголос. Ось у нас машина зламалася, ремонт дорогий. А тут стоїть гарний автомобіль, який можна було б
… – Який можна було б що? – Ганна різко випрямилася, стискаючи в руці виделку.
– Ну, якщо вже ви все одно рідко їздите… – Петро Сергійович зробив паузу. – Може, позичите нам на час? А то без машини зовсім тяжко.
Ганна повільно поклала виделку на стіл. У кімнаті повисла важка тиша.
– Петре Сергійовичу, – повільно вимовила Ганна, ретельно добираючи слова. – Це мій особистий автомобіль. Я за нього все ще виплачую кредит.
– Так ми допоможемо з виплатами! – пожвавився Петро Сергійович. – Головне, щоб користь була. А то стоїть даремно…
– Машина не стоїть даремно, – Ганна намагалася говорити спокійно, хоча руки почали тремтіти. – Я використовую її щодня.
– Вітю, – Петро Сергійович повернувся до сина. – Може, ти поговориш із дружиною? Поясниш, що батькам потрібна допомога?
Віктор розгублено переводив погляд із батька на дружину:
– Тату, але це справді машина Ганни.
– Та яка різниця, чия! – Петро Сергійович підвищив голос. – Ви ж сім’я! Що твоє, що її – яка різниця? А батькам допомогти – свята справа.
Ніна Василівна спробувала розрядити обстановку:
– Може, чаю?
Але Петро Сергійович уже завівся:
– От у наш час дітям і на думку не спало б відмовляти батькам! А зараз що коїться? Кожен тільки про себе думає!
Ганна піднялася з-за столу:
– Вибачте, мені потрібно прибрати посуд.
На кухні Ганна почала люто терти тарілки. Щоки горіли від обурення. Як можна бути таким… безцеремонним? Заявитися в гості й вимагати віддати машину, немов це якась іграшка!
У кухню зайшов Віктор:
– Кохана, ну ти чого? Батько просто запропонував.
– Запропонував? – Ганна розвернулася до чоловіка. – Це не пропозиція, це вимога! І ти, між іншим, навіть не спробував мене підтримати!
– А що я мав сказати? – Віктор провів рукою по волоссю. – Він же має рацію, ми сім’я.
– Сім’я? – Ганна усміхнулася. – Тобто по-твоєму нормально просто взяти й віддати мою машину? За яку я, до речі, все ще плачу кредит?
– Ну, можна ж знайти якесь рішення… – почав Віктор.
– Яке рішення? – перебила його Ганна. – Віддати машину твоїм батькам і їздити на роботу автобусом? Чи, може, мені взагалі звільнитися, раз я така невдячна невістка?
Із вітальні пролунав голос Петра Сергійовича:
– Вітю! Іди сюди, поговоримо по-чоловічому!
Віктор кинув на дружину винуватий погляд і вийшов із кухні. Ганна сперлася на раковину, намагаючись заспокоїтися. У голові крутилися уривки розмови. Жінка не могла повірити, що чоловік не став на її бік.
З вітальні долинали приглушені голоси. Ганна прислухалася:
– Синку, ти маєш проявити характер, – говорив Петро Сергійович. – Не можна дозволяти дружині так поводитися. Ми ж батьки, нам потрібна допомога…
Ганна стиснула кулаки, відходячи від дверей кухні. Вона не збиралася підслуховувати далі. У скронях стукало від обурення. Як свекор міг так безцеремонно втручатися в їхнє життя?
– Може, чаю? – Ніна Василівна заглянула на кухню, намагаючись згладити ситуацію.
– Спасибі, не хочеться, – Ганна відвернулася до вікна, вдаючи, що розглядає щось на подвір’ї.
– Ганнусю, ти не сприймай близько до серця, – почала свекруха. – Петро Сергійович просто переживає. Без машини зараз важко.
– А мені без машини не буде важко? – Ганна різко розвернулася. – Я щодня їжджу на роботу. У мене зустрічі з клієнтами. Як я маю все це встигати на громадському транспорті?
– Ну, це ж тимчасово… – Ніна Василівна присіла за стіл. – Ось полагодимо нашу, і відразу повернемо.
– А якщо не вийде полагодити? – Ганна схрестила руки на грудях. – Або грошей не вистачить? Що тоді? Я залишуся без машини назавжди?
У кухню увійшов Віктор. Чоловік виглядав розгубленим:
– Ганно, давай усе спокійно обговоримо.
– Обговоримо що?-Ганна подивилася на чоловіка. – Те, як твій батько намагається забрати мою машину? Чи те, як ти мовчиш, замість того щоб підтримати дружину?
– Я просто не хочу конфліктів, – Віктор розвів руками. – Може, знайдемо компроміс?
– Який компроміс, Вітю? – Ганна похитала головою. – Віддати машину – це не компроміс. Це капітуляція.
– Що за гучні слова? – Петро Сергійович з’явився у дверях кухні. – Ми ж сім’я! Маємо допомагати одне одному.
– Сім’я має поважати кордони одне одного, – твердо сказала Ганна. – А ви зараз намагаєтеся привласнити мою власність.
– Які кордони? Яка власність? – Петро Сергійович підвищив голос. – Ти що, не бачиш, як батькам важко? Ми ж не чужі люди!
Ганна глибоко зітхнула, намагаючись зберегти спокій:
– Петре Сергійовичу, я розумію ваші труднощі. Але ця машина – моя. Я її купила до весілля, я за неї плачу кредит. Я не можу і не хочу її віддавати.
– Ось воно що! – Петро Сергійович грюкнув долонею по столу. – Значить, ми тобі чужі! Ти навіть батькам чоловіка допомогти не хочеш!
– Тату, не починай… – спробував втрутитися Віктор.
– А ти мовчи! – обірвав сина Петро Сергійович. – Не можеш дружину напоумити – годі й говорити!
Ганна відчула, як земля йде з-під ніг. Вона сперлася на стільницю, щоб не впасти. Невже цей кошмар відбувається в реальності?
– Знаєте що, – тихо промовила Ганна. – Я, мабуть, пройдуся. Мені потрібно подихати повітрям.
– Звичайно, тікай! – крикнув услід Петро Сергійович. – Тільки від проблем не втечеш!
Ганна накинула куртку і вискочила з квартири. На вулиці моросив дрібний дощ. Жінка підійшла до своєї машини, провела рукою по капоту. Цей автомобіль був для неї більше, ніж засіб пересування. Це була її незалежність, її свобода.
Телефон у кишені завібрував. Телефонував Віктор. Ганна скинула виклик. Говорити зараз із чоловіком не хотілося. Його мовчазна згода з вимогами батька ранила більше, ніж грубість свекра.
За годину, коли Ганна повернулася додому, атмосфера у квартирі була натягнутою як струна. Ніна Василівна метушилася на кухні, Петро Сергійович демонстративно дивився телевізор, а Віктор одразу підійшов до дружини.
– Ганно, ну ти як? – чоловік спробував обійняти дружину.
– Не треба, – Ганна відсторонилася. – Краще скажи, ти справді вважаєш, що я маю віддати машину?
– Я не знаю, – Віктор відвів очі. – Батьки справді в складній ситуації.
– А я? – Ганна подивилася чоловікові в очі. – Я для тебе хто? Так, додаток до сім’ї, чиї інтереси можна ігнорувати?
Віктор не встиг відповісти. У передпокої пролунали кроки, і з’явився Петро Сергійович із якимись паперами в руках.
– Ось, – свекор простягнув документи Ганні. – Я тут накидав договір дарування. Давай оформимо все по-швидкому, щоб потім проблем не було.
Ганна взяла аркуші тремтячими руками. В очах потемніло, коли вона прочитала перші рядки договору.
– Ви це серйозно? – Ганна стиснула папери так, що краї зім’ялися. – Без моєї згоди підготували договір дарування на мою машину?
– А чого тягнути? – Петро Сергійович дістав ручку. – Підпишеш тут і тут, і діло з кінцем.
– Ні, – Ганна розірвала папери навпіл. – Я нічого підписувати не буду.
– Що ти робиш?! – Петро Сергійович почервонів. – Я з юристом ці документи готував!
– І дуже даремно, – твердо відповіла Ганна. – Я вже сказала – машина моя. Я її не віддам. Ні за договором дарування, ні якось іще.
– Вітю! – Петро Сергійович повернувся до сина. – Ти бачиш, що твоя дружина витворяє?
Віктор мовчав, переводячи погляд із батька на дружину. У його очах читалася внутрішня боротьба. Нарешті, чоловік глибоко зітхнув і вимовив:
– Тату, Ганна має рацію. Це її машина. Ми не можемо вимагати, щоб вона її віддала.
– Що?! – Петро Сергійович відсахнувся, немов від удару. – Ти проти рідного батька?- Я не проти тебе, – спокійно відповів Віктор. – Я за справедливість. Ганна купила цю машину сама, до нашого весілля. Вона все ще платить за неї кредит. Ми не маємо права забирати її власність.
– Власність? – Петро Сергійович гірко усміхнувся. – У сім’ї не має бути такого поняття! Усе має бути спільним!
– Ні, тату, – Віктор похитав головою. – Ти не правий. У кожної людини є право на особистий простір і майно. Навіть у сім’ї.
Ніна Василівна спробувала втрутитися:
– Може, не варто.
– Мовчи! – обірвав дружину Петро Сергійович. – Я не впізнаю власного сина. Ця жінка тебе проти батьків налаштувала!
– Ніхто мене не налаштовував, – Віктор поклав руку на плече Ганни. – Я просто зрозумів, що був не правий, коли мовчав.Ганна моя дружина, і я маю її підтримувати.
Петро Сергійович схопив своє пальто:
– Усе, з мене досить! Ходімо, Ніно, якщо вже рідний син вибрав цю… цю…
– У цієї є ім’я, – перебив батька Віктор. – І вона моя дружина.
Грюкнули вхідні двері. У квартирі повисла тиша. Ганна і Віктор стояли, дивлячись один на одного.
– Вибач мені, – тихо сказав Віктор. – Я мав одразу стати на твій бік.
Ганна обійняла чоловіка:
– Головне, що ти зрозумів це зараз.
Вони довго сиділи на кухні, обговорюючи те, що сталося. Віктор зізнався, що боявся образити батьків, але тепер розуміє – не можна жертвувати інтересами дружини заради чужих забаганок.
– Знаєш, – задумливо промовила Ганна, – ця машина для мене більше, ніж просто засіб пересування. Це символ моєї незалежності, моїх досягнень.
– Я розумію, – кивнув Віктор. – І я радий, що ти не поступилася. Це був важливий урок для всіх нас.
Наступного ранку зателефонувала Ніна Василівна. Свекруха вибачилася за поведінку чоловіка і попросила не тримати зла.
– Він просто живе по старим правилам, – зітхнула Ніна Василівна. – Йому важко прийняти, що часи змінилися.
Ганна посміхнулася:
– Нічого, головне, що ми всі зрозуміли – у сім’ї важливо поважати кордони одне одного.
Через тиждень Віктор повідомив, що допоміг батькові знайти вживану машину за доступною ціною. Петро Сергійович усе ще дувся, але вже не намагався претендувати на автомобіль невістки.
А Ганна, сідаючи щоранку за кермо свого Форда, відчувала особливу гордість. Жінка не тільки зберегла свою власність, а й навчила сім’ю поважати особисті кордони. Це була маленька, але важлива перемога.
Тепер, коли Ганна бачила свою машину на подвір’ї, вона посміхалася. Цей автомобіль став символом не лише незалежності, а й уміння відстоювати свої принципи. І що найважливіше – чоловік нарешті зрозумів і прийняв її позицію.
У їхній сім’ї попочалася нова глава – з більшою повагою до особистих кордонів і прав одне одного. А білий Форд Фокус залишився вірним супутником Ганни, нагадуючи щодня про те, що свої принципи потрібно вміти захищати.
