– Уявляєш, вона вчора прийшла з рулеткою! Вимірювала відстань від паркану до будинку, – я нервово розмішувала каву, розмовляючи телефоном із подругою Оленою. – Сказала, що влітку тут буде “чудова зона барбекю” для всіх сусідів.
– Стривай-стривай, Поліно, – перебила Олена.
– Це та сама свекруха, яка п’ять років у ваше життя не втручалася?
– Вона сама. Тетяна Валеріївна власною персоною. Знаєш, іноді я шкодую, що ми купили цю дачу поруч із ними.
– Але ж ти була в захваті від ділянки! Сама казала – ідеальне місце.
– Місце і справді чудове. Ми із Сашком закохалися в цей будинок, щойно побачили. Двісті метрів від лісу, річка поруч, ділянка рівна, – я зітхнула. – Хто ж міг подумати, що купівля дачі так змінить наше життя.
– А що Сашко?
– Сашко поки що не розуміє серйозності ситуації. Каже: “Мама просто хоче допомогти”. Ти не повіриш, учора вона принесла каталог садових меблів із зазначеними сторінками. Уже розпланувала, де поставимо альтанку, де буде мангал, навіть грядки розмітила. А ми ж ще ремонт не закінчили!
– Зачекай, а як усе почалося?
– О, це окрема історія. Пам’ятаєш, ми в’їхали сюди у квітні? Перший тиждень усе було чудово. Ми займалися ремонтом, будували плани. А потім Тетяна Валеріївна прийшла “допомогти з облаштуванням”. І понеслося.
Я відпила остиглу каву, згадуючи той день. Це зараз я розумію – потрібно було одразу позначити межі. Але тоді все здавалося таким нешкідливим.
– Спочатку вона запропонувала організувати травневі шашлики для сусідів. Сказала, що це чудовий привід для новосілля. Я почала пояснювати, що в нас навіть кухня не готова, посуду нормального немає. А вона: “Не переживай, ми з дівчатками все організуємо”. З якими дівчатками, питаю. Виявилося, із сусідками, яких я навіть не бачила жодного разу!
– І що ти відповіла?
– А що я могла відповісти? Сказала, що ми з Сашком самі вирішимо, коли будемо відзначати новосілля. Вона начебто погодилася. А через день заявилася з пакетами. Там подарунки сусідам від нашого імені! Уявляєш?
У слухавці пролунав сміх Олени:
– Вибач, але це навіть кумедно.
– Кумедно? – я почала заводитися. – Вона вже склала список гостей. П’ятнадцять осіб! Незнайомих мені людей у моєму будинку, де я ще сама толком не обжилася. А вчора вона заявила, що на Новий Рік ми просто зобов’язані покликати до себе всіх сусідів, тобто, її друзів! – я поставила чашку на стіл.
– Олено, у мене в будинку ще кінця-краю ремонту не видно. Ми з Сашком кожні вихідні щось робимо, але це ж не швидкий процес. А їй хоч би що.
– Слухай, а може, вона просто хоче вам допомогти влитися в місцеву спільноту?
– Ой, знаєш, якби. Вона ж скрізь командує. Якось притягла саджанці якихось квітів. Я кажу: “Тетяно Валеріївно, у нас іще навіть паркан не дороблено”. А вона: “Поліночко, я ж краще розбираюся, де і що садити. Ось тут будуть троянди, тут гортензії, а вздовж доріжки флокси”. І ж не запитала, чи хочу я ці квіти!
– А Сашко що каже?
– Сашко спочатку відмовчувався. Казав, мовляв, мама піклується, хоче як краще. Але коли вона почала щодня приходити з новими ідеями, навіть він не витримав.
– Розкажи!
– Приїхали ми минулими вихідними, а там Тетяна Валеріївна у дворі. Командує нашим сусідом Петровичем, де яму під альтанку копати. Адже ми навіть не планували поки що альтанку! У нас у будинку ремонт не закінчено, а вона вже двір перекроює.
– І що Сашко?
– Перший раз бачила його таким рішучим із матір’ю. Відвів її вбік, довго розмовляв. Я не чула про що, але після цього вона три дні не приходила. А потім… – я невесело розсміялася. – Потім з’явилася з готовим проектом ландшафтного дизайну! Уявляєш? Роздрукувала в кольорі, все розпланувала. Навіть кошторис склала.
– Сильно.
– Не те слово. А два тижні тому зателефонувала її подруга Ніна Сергіївна, дякувала за чудовий подарунок на день народження. Я стою, не розумію, про що йдеться. Виявляється, Тетяна Валеріївна від нашого імені подарунок купила і підписала!
У слухавці повисло мовчання. Потім Олена обережно запитала:
– А ти не думала з нею відверто поговорити?
– Думала. Але знаєш, що найцікавіше? Днями випадково дізналася – її донька Наталя зі своїми свекрами майже не спілкується. Каже: “Нема чого в чуже життя лізти”. Уявляєш? Се ля ві!
– Слухай, а як у неї з донькою стосунки?
– О, це окрема історія. Я ж раніше не надавала значення, а тут почала спостерігати. Вона і до неї постійно ходить, усім вказівки роздає. Тільки Наталка, на відміну від мене, до цього давно звикла.
– І що думаєш робити?
– Учора із Сашком серйозно поговорили. Знаєш, він нарешті зрозумів, що це не просто турбота. Вона ж усе контролювати намагається. От уяви: заходжу я вранці у свій сад, а там Тетяна Валеріївна з якоюсь незнайомою жінкою. Показує їй, де в нас буде “літня їдальня”. У моєму саду! Який ми з Сашком ще навіть не розпланували.
– І що Сашко вирішив?
– Сказав, що сам із нею поговорить. Але головне – я зрозуміла, де ми помилилися.
– У чому?
– Пам’ятаєш, на самому початку? Коли тільки купили дачу? Ми ж самі звернулися до неї за порадою – де будівельні матеріали купити краще, які магазини тут хороші. Звичайні начебто запитання. А в неї ніби перемикач клацнув – раз питають поради, значить, можна командувати.
– Думаєш, у цьому справа?
– Упевнена. Ось що дивно – з Наталкою та сама історія була. Вона мені нещодавно розповіла. Коли вони з чоловіком квартиру купили, теж запитали поради щодо ремонту. І все – Тетяна Валеріївна взяла кермо влади у свої руки. Тепер навіть фіранки їм сама вибирає.
– Слухай, а може, вона просто самотня? Ну, намагається бути потрібною?
– Ні, Олено. Вона щаслива у шлюбі, у неї повно подруг, вона в хорі співає. Річ в іншому. Вона звикла всім керувати. На роботі начальник відділу, вдома командир. А тут нова територія для освоєння з’явилася – наша дача.
– Знаєш, що ще було? – я понизила голос.
– Приїжджаю на дачу, а там дві машини біля воріт. Заходжу у двір – Тетяна Валеріївна водить екскурсію нашим будинком! Чотири жінки з нею. Виявилося, вона їм показувала, де накриють новорічний стіл, де поставлять ялинку. А одна, уявляєш, запитує: “А господарі не проти?” А свекруха їй: “Що ви, це ж моя невістка, вона все зробить, як я скажу”.
– І що ти?
– Стою, як громом вражена. А вона мене помічає і радісно: “А ось і Поліна! Познайомся, це Віра Миколаївна, Галина Петрівна…” Я навіть імен не запам’ятала. Ледве дочекалася, поки вони підуть, зателефонувала Сашку на роботу.
– Він що?
– Примчав за годину. Знаєш, Олено, я ж не проти спілкування із сусідами. Але не так же! Не коли за мене все вирішують, навіть не запитавши моєї думки.
У цей момент у двері постукали. Я глянула у вікно.
– Олен, усе, вона прийшла. Передзвоню.
У дверях стояла Тетяна Валеріївна зі значною папкою під пахвою.
– Поліночко! А я тобі дизайн-проект принесла. Замовила у фахівця, він склав кошторис на озеленіння, навіть графік поливу розписав.
Я мовчки дивилася на свекруху. Вона, не помічаючи мого настрою, пройшла на кухню.
– Сідай, я тобі все покажу. Значить, так, ось тут буде розарій. Я вже домовилася із садівником, він навесні прийде. А тут ми зробимо альпійську гірку, уявляєш?
– Тетяно Валеріївно, – я зібрала всю рішучість.
– Давайте поговоримо.
– Звичайно, давай! Ось дивись, які сорти троянд я вибрала.
– Ні, – я м’яко накрила рукою папери. – Давайте поговоримо про інше. Про те, що відбувається останнім часом.
Вона здивовано підняла брови:
– А що відбувається?
– Ви не помічаєте? Ви розпоряджаєтеся в нашому будинку, плануєте свята, запрошуєте незнайомих мені людей, замовляєте проекти. При цьому навіть не питаєте нашої думки.
– Але я ж хочу як краще! У мене досвід, я стільки років тут живу, усіх знаю.
– Я розумію. Але це наш будинок. Мій і Сашка. Ми самі хочемо вирішувати, що і де в нас буде.
– Але ви ж самі просили допомоги! – у її голосі з’явилися ображені нотки. Я вже сусідам сказала, що новорічний стіл накриємо у вас на дачі!
– Ми просили поради щодо будівельних магазинів. І вдячні за них. Але це не означає, що…
Договорити я не встигла. Вхідні двері відчинилися, на порозі з’явився Сашко. Він оглянув нас:
– Бачу, серйозна розмова?
– Синку, поясни дружині, – Тетяна Валеріївна стиснула губи. – Я ж тільки допомогти хочу. Ви молоді, недосвідчені.
– Мамо, – Сашко присів поруч. – Нам не потрібна допомога такого роду. Ми дорослі люди й самі вирішимо, як облаштувати свій будинок.
– Але я ж…
– Почекай. Пам’ятаєш, що ти говорила про своїх свекрів? Що не варто лізти в чуже життя?
Тетяна Валеріївна замовкла. Потім повільно склала папери.
– Я не думала, що вам це неприємно, – нарешті промовила вона. – Просто хотіла бути корисною.
– Ви дуже корисні, коли ми просимо поради, – я постаралася говорити м’яко. – Але зараз це більше схоже на… спробу все контролювати.
Сашко поклав руку на плече матері:
– Мамо, ми з Поліною хочемо самі пройти цей шлях. Набити свої шишки, зробити свої помилки. Адже ти теж колись починала все з нуля.
Тетяна Валеріївна сиділа мовчки, розгладжуючи скатертину на столі. Потім підняла очі:
– А я справді така сама була. Коли Наталя з Кирилом квартиру купили. Усе намагалася по-своєму зробити.
– І як вони реагували? – обережно запитала я.
– Наталка терпіла. А потім Кирило роботу в іншому районі знайшов, вони переїхали. Сказали – далеко їздити. А я тільки зараз зрозуміла – це вони від моєї надмірної турботи втекли.
Вона замовкла, про щось замислившись.
– Знаєте, – раптом сказала вона. – Але ж моя свекруха точно такою ж була. Я її тоді просто ненавиділа. Усе вказувала, як жити, що готувати, як дитину ростити. Ми з вашим батьком навіть в інше місто поїхати хотіли.
– І що сталося? – Сашко присунувся ближче.
– Батько твій із нею поговорив. Суворо так. Вона образилася спочатку, місяць до нас не приходила. А потім якось само налагодилося. Стала питати, чи можна прийти, чим допомогти. Не лізла без запрошення.
Я встала, увімкнула чайник.
– Давайте вип’ємо чаю? І спокійно все обговоримо.
Ми проговорили до вечора. Тетяна Валеріївна розповідала про своє життя, про те, як вони з чоловіком починали, як самі вчилися всьому. Виявилося, її свекруха колись так само намагалася розпланувати їхній сад, а вона чинила опір.
– Пам’ятаю, як хотілося все самій вирішувати, – говорила вона. – А зараз сама такою стала. Але я ж справді хотіла допомогти.
– Ми знаємо, – кивнув Сашко. – І будемо раді вашій допомозі. Але тільки коли попросимо, добре?
– А сусіди? – раптом схаменулася вона. – Я ж їм наобіцяла.
– Нічого страшного, – посміхнулася я. – Ми обов’язково з усіма познайомимося. Але зробимо це по-своєму. Коли будемо готові.
– Ви маєте рацію, – Тетяна Валеріївна встала. – Піду я. Тільки можна іноді заходити? Просто так, не з порадами?
– Звичайно, – Сашко обійняв матір. – Ти завжди бажаний гість. Просто дай нам самим вирішувати, що і як робити в нашому домі.
Уже в дверях вона обернулася:
– Знаєте, але ж це в мене від самотності. Батько ваш цілими днями на роботі, Наталка далеко. А тут ви поруч оселилися, я й зраділа. Думала, буду потрібною.
– Ви й так потрібні, – я підійшла до неї. – Просто давайте будемо поважати кордони одне одного?
Вона кивнула і пішла. А ми з Сашком ще довго сиділи на кухні, обговорюючи те, що трапилося.
– Знаєш, – сказав чоловік. – Але ж вона має рацію щодо самотності. Може, запропонуємо їй разом проект альтанки обговорити? Не зараз, потім, коли самі вирішимо, що готові?
Я подивилася у вікно, де в сутінках, що згущуються, було видно постать Тетяни Валеріївни, яка повільно йде до свого будинку.
– Обов’язково запропонуємо. Але спочатку закінчимо ремонт і відзначимо Новий рік. І те, й інше – за своїм планом.
