Зопалу я не стрималася і сказала синові, що жити з цією панянкою під одним дахом не зможу. Та й не хочу, а син виразів і тону не обирав…

Розповім свою історію. Той день народження я запам’ятаю на все життя. Був недільний серпневий спекотний день. Я взяла смаколики – торт, желе, морозиво, воду і домашній компот – та вийшла до матусь, які сиділи з дітьми на майданчику. Мені було ніяково, але я попросилася до них у компанію.

Мені за день до цього якраз виповнилося 55. Молоді матусі радо мене прийняли та вітали зі святом. Одна з них запитала, чому я не святкую з рідними. А свій день народження я святкувала у ресторані, з колегами, а домашніх нікого не було.

Батьків уже немає. Я в них одна була. Ось і немає рідних… Єдиний син припинив спілкуватися. Сім років тому, коли він півроку провчився на першому курсі університету, під час перших канікул. Якось прийшла я з роботи, а вдома син і незнайома мені дівчина.

Він представив її і тут же повідомив, що вони вирішили одружитися, я скоро стану бабусею, а жити ми будемо всі разом… Та хіба можна про таке заявляти матері ось так, не підготувавши? Досі розуму не прикладу, як тільки язик повернувся все це вивалити на мене…

Далі – більше: дівиця ця підлила масла у вогонь. Каже, що батьки, дізнавшись про її вагітність, виставили за двері, мовляв, нехай іде собі до того, хто дитиною “нагородив”. Тож, хочу я чи не хочу, а доведеться нам миритися. Вона навіть кімнату облюбувала для дитячої – мою спальню, між іншим.

Зопалу я не стрималася і сказала синові, що жити з цією панянкою під одним дахом не зможу. Та й не хочу, а син виразів і тону не обирав.  Ледь не кричав, коли вимагав свою половину нашої квартири, а найкраще гроші за неї виплатити… Я подумала, що не зможу ужитися з ним і з такою-то невісткою.

Проплакавши кілька ночей, зважилася: продала нашу трикімнатну квартиру і віддала молодим половину виручених грошей. Весільний подарунок такий, а сама однушку купила, на ремонт ще залишилося…Звісно, я їм радила, щоб теж однокімнатну знайшли, студію зробили б.

А то й кредит узяти я допомогла б, на себе оформила, то можна було б трикімнатну купити. Тепер уже й виплатили, напевно… Але ні. Спочатку у весільну подорож поїхали, поки самопочуття невісттки дозволяло. Потім квартиру велику зняли. За три роки гроші-то й скінчилися…

Прийшли знову до мене проситися, уже втрьох – з онукою. А як? Куди? Я і сказала все, що думаю про їхню недбалість, упертість і безвідповідальність… Толку вже від моїх слів кіт наплакав. Так і знімають житло. Внучку шкода… З того часу вони й не спілкуються зі мною.

З одного боку, мені добре зараз, виходить щось зібрати, про здоров’я і зовнішній вигляд подбати, світ подивитися. А з іншого… Розумію, що не зуміла сина підготувати до самостійного життя. Та й коли? Після загибелі чоловіка, синові 10 років було, я дві роботи тягнула….

You cannot copy content of this page