«Приїхати несподівано в гості до свекрухи, — подумала Світлана після розмови з чоловіком, — це єдиний спосіб вирішити його проблему».
А проблема полягала в тому, що після весілля минуло вже дев’ять місяців, а свекруха й невістка так і не познайомилися. Світлану це не турбувало. А ось її чоловіка ця ситуація засмучувала. І врешті-решт він не витримав і поговорив із дружиною.
— Світлано, я все-таки хочу познайомити тебе і твоїх дітей зі своєю мамою, — сказав Вадим. — Адже ми вже чоловік і дружина. І ти чекаєш від мене дитину.
— Познайом, — байдуже відповіла Світлана, ще не підозрюючи, наскільки все серйозно. — Хочеш, ми до неї приїдемо. А ні, то запроси її до нас у гості.
«Що я свекрухи не бачила, чи що, — наївно міркувала Світлана, — слава Богу, вже втретє виходжу заміж».
— На жаль, все не так просто. Я тобі не говорив, чому не знайомлю з мамою. А ти не питала.
«А навіщо мені питати? — подумала Світлана. — Якщо не знайомиш, значить, на те є причини. Прийде час, розповіси. Судячи з усього, час настав».
— Є складнощі, — продовжував Вадим, — про які я хотів промовчати. Думав, що зможу з цим впоратися, але… виявилося, що ні. Я більше не можу носити це в собі. Ти повинна знати.
— Складнощі?
— Справа в тому, що моя мама… Як би це м’якше сказати. Вона незвичайна.
— Що ти маєш на увазі? — запитала Світлана.
— У всьому винна моя перша дружина. Давно, коли я вперше вирішив одружитися, моя мама сильно посварилася з моєю майбутньою дружиною. Це сталося під час їхнього знайомства.
— Посварилися?
— Не те слово. Був жахливий скандал. Навіть зараз, хоча минуло багато часу, я не можу без здригання згадувати те, що тоді сталося. Але… Я був молодий. До того ж закоханий. І, незважаючи на сварку мами та моєї нареченої, одружився.
Моя перша дружина і моя мама не спілкувалися. Через рік я розлучився. А вже через деякий час знову вирішив одружитися. І хотів познайомити свою наступну наречену з мамою. Але мама рішуче відмовилася.
Сказала, що ні з якими моїми нареченими чи дружинами вона знайомитися не збирається. Ніколи!
«Нормальна реакція, — подумала Світлана, — нічого незвичайного. Не розумію, що його так дивує? Або він щось не договорює?»
— На мою думку, ти щось не договорюєш, — промовила вона вголос. — А що ще зробила твоя мама?
— У гніві вона вимовила страшне «благословення» мені та будь-яким моїм майбутнім дружинам, — відповів Вадим.
— Страшне «благословення»?
— Що без знайомства з нею у нас не буде ніякого щастя. І разом ми пробудемо не більше року. І так буде завжди. Тому що знайомитися вона не збирається ні з ким.
— І? — Світлана так і не могла зрозуміти, у чому проблема.
— І це її страшне «благословення» працює!
— Та годі вже.
— Я ж тобі кажу.
— Ти впевнений, що це спрацює? — з усмішкою запитала Світлана. — Хтозна, що батьки кажуть дітям у запалі.
— У тому-то й річ. Подумай сама. Я одружився вдруге. А мама так і не познайомилася з моєю другою дружиною. Незважаючи на всі мої вмовляння та благання. А через рік ми розлучилися. Хіба це не наслідок її «благословення»?
Вадим говорив дуже серйозно, злякано дивлячись на дружину.
— І ось тепер, — продовжував він, — через багато часу після свого другого розлучення, я одружився з тобою. Але я дуже боюся, що якщо не познайомлю тебе з мамою, то наш шлюб не протримається більше року.
— Але якщо твоя мама не хоче знайомитися зі мною, то, може, й не треба? — обережно, щоб не налякати, запитала Світлана.
— Треба, — впевнено відповів Вадим. — Заради мене. Заради нашого з тобою щастя. Я тебе дуже прошу. Інакше я не заспокоюся.
«Сильно вона його залякала, — подумала Світлана. — Нічого не поробиш. Доведеться знайомитися. Іншого виходу не бачу».
— Але як же я з нею познайомлюся, якщо вона не хоче? — запитала Світлана.
— Не знаю, — сумно відповів Вадим. — Тому я тебе прошу, ні, я благаю тебе, придумай щось, щоб познайомитися з моєю мамою. Я розумію, що ми вже одружені, і все таке, але… Зрозумій мене правильно, кохана.
Думка про те страшне «благословення», яке мама вимовила у розпалі гніву, не дає мені спокою.
«Зрозуміло, що всі ці примхи свекрухи — не більше ніж банальна маніпуляція сином, — подумала Світлана. — Але факт залишається фактом. Він заляканий. І чим швидше я з нею познайомлюся, тим краще. Хотілося б, звичайно, пожити без свекрухи, але…
На жаль. Не виходить. Гаразд. Кому зараз легко. А мені це не завадить. У будь-якому разі, я нічим не ризикую. Навіть якщо я з нею познайомлюся, вона буде свекрухою не гіршою, ніж мої попередні».
— Ну, добре, — сказала Світлана. — Я познайомлюся з твоєю мамою.
— Слава Богу. Але треба, щоб вона познайомилася не тільки з тобою, а й з твоїми дітьми. Розумієш?
— Звичайно. Розумію. І з дітьми теж. Куди ж без них?
— А як ти це зробиш, якщо вона не хоче знайомитися?
— Хитрістю.
— Думаєш, це нормально?
— Але ти ж сам сказав, що твоя мама — незвичайна?
— Сказав. І що?
— Тому діяти хитрістю в даній ситуації — це нормально.
— Згоден. А як ми будемо діяти?
— Дуже просто. Ти подзвониш мамі й скажеш, що приїдеш до неї в гості. Один. А приїдемо ми всі.
— Всі?
— Разом. Великою й дружною родиною.
— А якщо мама нас усіх не пустить?
— А ми не будемо у неї дозволу питати. Ми подзвонимо в квартиру, а як тільки вона відчинить двері, так одразу увірвемося всередину. Усі разом. Вона навіть нічого не встигне сказати. Ти, головне, не попереджай маму заздалегідь, що ми приїдемо.
— Приїхати без попередження! — захоплено вигукнув Вадим. — Чудова ідея. Як же я сам до цього не додумався? Адже це так просто.
— Треба тільки дітей підготувати, — задумливо промовила Світлана.
— Так-так, — тривожним голосом промовив Вадим. — Поговори з дітьми. Щоб вони там… не дуже розгулювалися. Особливо це стосується доньки. За синів я спокійний, а от донька…
— Я з нею поговорю.
— Поговори, Света.
— Я попрошу її тримати себе в руках.
— Попроси, Света. Вона ж моя мама… Вона сильна жінка, але… Вона звикла до самотності і… Може, не витримає.
— Я поясню дочці, щоб вона тримала себе в руках, — сумно зітхнувши, пообіцяла Світлана.
І ось настав день несподіваного знайомства.
Перед дверима свекрухи стояла велика дружна родина у повному складі. Трохи попереду стояв Вадим. За ним — Світлана, великий живіт якої свідчив, що вона незабаром знову стане мамою.
Поруч із нею праворуч — двоє її синів. Близнюки Іван і Микола. Їм обом нещодавно виповнилося по 15. Позаду всіх стояла старша дочка Світлани, Надія. Їй нещодавно виповнилося 18.
— Іду, іду, — кричала за дверима Любов Карпівна, — відкриваю.
Вона подивилася у вічко. Побачила щасливе обличчя сина і відчинила двері.
— Вадимчику, — ледь встигла радісно вимовити Любов Карпівна, як одразу ж пролунав впевнений голос Світлани.
— Заходимо! — рішуче сказала вона, штовхаючи вперед чоловіка і йдучи за ним. — Вітаю, Любов Карпівна. Я — дружина Вашого сина, Світлана. Дуже приємно познайомитися. Де у Вас кухня?
— Там! — розгублено показала рукою господиня, злякано дивлячись на живіт Світлани.
Світлана пішла на кухню, ведучи за собою Вадима.
— Це мої діти, — на ходу крикнула вона. — Іван, Микола та Надія.
— Привіт, бабусю, — дружно промовили брати.
— Я — Іван.
— А я — Микола.
— Вітаю, діти, — тихо відповіла Любов Карпівна.
Брати теж пройшли на кухню.
— Вітаю, Любов Карпівна, — швидко, голосно й упевнено сказала Надія, зачиняючи за собою двері. — Я — Надія. Можна просто Надя. Згодна, погане ім’я. Мені не подобається. Ніколи б не назвала свою дочку таким ім’ям.
Але ж мене не питали. Мене попередили, щоб я Вас не заговорила, тому я коротко. Що це у Вас пахне? Качка, чи що? Смажена?
— Запечена в духовці, — злякано відповіла Любов Карпівна. — З яблуками.
— Обожнюю, — продовжувала Надія. — Скажу Вам по секрету, Любов Карпівна, я була проти цієї затії. Мені вона відразу не сподобалася. Несподіване знайомство! Що це? Якась середньовічна дикість!
А це у Вас що? Дзеркало? Боже, яке велике. Але хіба можна переконати маму. Закохана жінка, яка чекає на дитину. Якщо вона щось задумала, вже не відмовиться. Якби вона не була на восьмому місяці, я б з нею посперечалася. А так, довелося змиритися.
А чому Ви така сумна? Ви боїтеся, що скоро станете бабусею? Не бійтеся. Ми Вам допоможемо. Вадим казав, що у Вас велика трикімнатна квартира. Це добре. А чому Ви мовчите? Я Вас розумію. Ви незадоволені, що Ваш син одружився без дозволу з жінкою, яка має трьох дітей.
Я теж була проти того, щоб мама втретє виходила заміж. Але що їй до моєї думки! Вона завжди робить все по-своєму. А з іншого боку, її теж можна зрозуміти. Адже їй лише 40. Усе життя попереду.
А Ваш син її кохає. У всякому разі, він так каже. Не знаю, чи можна йому вірити? Гаразд. Життя покаже.
— Надіє, відчепися від бабусі! — пролунав із кухні голос Світлани.
— У Вас нічого не болить? — продовжила Надія, не звертаючи уваги на крик мами. — Ну, і слава Богу. У нашому під’їзді на першому поверсі живе Марія Іллівна Хороша жінка.
Нещодавно сина одружила. Пізніше я Вам розповім її історію, Ви ахнете. А де у Вас туалет?
— Туалет там, — слабким голосом відповіла Любов Карпівна і вказала рукою напрямок.
— Я швидко, — сказала Надія. — Нікуди не йдіть. Мені ще багато чого потрібно Вам розповісти. Цікавого! До речі, Ви любите тварин? Я чому питаю. Адже я вчуся на ветеринара.
— Люблю, — відповіла Любов Карпівна.
— Чудово. Тоді, якщо Ви дійсно любите, я подарую Вам цуценя. Хочете цуценя? Чудове цуценя вовкодава. Морда — ось така. Лапи — ось такі. Його господар закоханий у мене і подарував його мені на день народження. Він обожнює собак. Я теж. Я б взяла, але умови не дозволяють. І він поки що у нього.
— Надя, Ви, здається, в туалет хотіли, — промовила Любов Карпівна.
— Мамо, довго чекати? — пролунав із кухні голос Вадима. — Ми їсти хочемо.
Саме в цей момент Любов Карпівна зрозуміла, що на цих людей, як би не хотілося, неможливо сердитися, а її страшне «благословення» на них не подіє. Тим більше, що вони й так уже познайомилися.
Вона вимкнула світло у передпокої й покірно пішла на кухню.
Даремно Вадим і Світлана побоювалися, що невгамовна Надія втомить своїми розмовами Любов Карпівну. Анітрохи не втомила. Навпаки. Любов Карпівна була готова слухати її скільки завгодно.
Більше того. Якщо з усіма, навіть зі своїм сином, вона була більш ніж стриманою і холодною, то Наді це не стосувалося. Надія стала її улюбленицею. Відразу. За те, що Надія розмовляла з нею довго і на будь-яку тему.
Відразу після вечері Любов Карпівна запропонувала Надії переїхати до неї в її велику трикімнатну квартиру. У якій ось уже довгий час вона живе зовсім одна. І їй навіть немає з ким поговорити.
Надія з радістю погодилася.
— Якщо, звичайно, ти не будеш сумувати за братами та мамою, — додала Любов Карпівна.
— Хто буде сумувати? — здивувалася Надія. — Я? Та якби Ви тільки знали, Любов Карпівна, як вони мене втомили. Особливо брати. А мама взагалі останнім часом нестерпна. Ось я Вам зараз розповім одну історію, і Ви зрозумієте.
Ходімо до Вашої кімнати, де нам ніхто не заважатиме. А нехай вони залишаються тут без нас. Їм і так добре.
— Краще підемо до твоєї кімнати, — запропонувала Любов Карпівна.
— До моєї? — здивувалася Надія. — А де моя кімната?
— Я тобі покажу.
Вони вийшли з вітальні у передпокій.
— А ось тут, — показала Любов Карпівна, — біля дверей, на килимку, житиме наш вовкодав.
— Правильно, — погодилася Надія. — Тут йому саме місце. А поїдемо за ним зараз?
— Зараз?
— А чого зволікати?
— Так уже ж пізно.
— Зовсім не пізно. Дитячий час. Тим більше що його господар у мене закоханий. А я хочу, щоб Ви на нього подивилися й висловили свою думку.
— Подивилася на цуценя чи на господаря? — уточнила Любов Карпівна.
— Звісно, на господаря, — відповіла Надія. — На цуценя що дивитися. Цуценя — це ж просто чарівність. З цуценям і так усе зрозуміло. А от щодо господаря я сумніваюся.
— То ж поїхали, — погодилася Любов Карпівна.
