Родинні історії

Звикнути до дитини та полюбити її, як рідну, не виходить

Вийшла заміж за коханого чоловіка, у якого до мене вже була сім’я та дитина. Що нормально, загалом, адже він трохи старший за мене.

З колишньою дружиною у нього погані стосунки, останніми роками їх пов’язував лише син, якого він дуже любить.

Зате колишня дружина, зважаючи на все, була дуже рада одночасно позбутися і чоловіка, і дитини. На суді вона не стала претендувати на сина і, не чекаючи на офіційне розірвання шлюбу, поїхала за кордон. Офіційна версія — на заробітки, але, як мені здається, у неї там коханець.

Чесно кажучи, я не очікувала такого розвитку подій. До малюка я відношусь дуже добре, але зовсім не була готова, що він житиме разом з нами.

Мені двадцять чотири роки, хлопчику шість, наступного року він піде до школи. Замість того, щоб насолоджуватися сімейним життям з коханою людиною, я мушу возитися з його дитиною, від якої у мене вже голова кругом іде.

На вихідні ми відвозимо хлопчика до бабусі, і тоді можемо зітхнути вільно. Але ж це не справа! Не про таке життя я мріяла, збираючись заміж.

Мені 24 роки, я навіть своїх дітей ще не планувала, а тут такий сюрприз. Мені здається, що його колишня спеціально все так провернула, щоб зіпсувати нам життя.

Мені страшно подумати, скільки це ще триватиме. Звикнути до дитини та полюбити її, як рідну, не виходить, з чоловіком сваритися не хочу, а вона категорично наполягає, щоб хлопчик жив у нас.

Якесь замкнене коло, з якого я поки що не бачу виходу. Пояснюю чоловікові, а він не розуміє, як дитина може заважати, це ж рідна дитина? Кому вона рідна? Якщо йому така рідна то хай і сидить з нею, ну от як?

Вам також має сподобатись...