Віра Микитівна прийшла до мене в медпункт рано вранці, я щойно розпалила пічку й ще не встигла зняти пальто. Сіла на табурет біля дверей, поклала сумку на коліна й каже:
— Валя, напиши мені довідку, що я здорова. Я влаштовуюся на роботу.
— Куди це?
— У школу. Мити підлоги.
Ох, я просто остовпіла. Віра Микитівна тридцять років просиділа бухгалтером у колгоспній конторі, завжди в білій блузочці, з брошкою. Я її з відром і ганчіркою навіть уявити не могла! А головне, у тій школі вчителькою початкових класів працювала її дочка Ольга.
— Віро, та ти що… А як же Оля?
— Пиши, — перебила вона. — Там прибиральниця поїхала до міста, місце порожнє.
Голос рівний, а сумку тримає обома руками, міцно-міцно, як на зупинці тримають, коли автобус уже з-за повороту виринув. Я виміряла їй тиск, прослухала серце і виписала довідку. А у мене на душі так важко, що хоч плач.
Чому вона прийшла, я знала. Напередодні я сама сиділа у них за столом.
Віталій, її зять, святкував день народження. Мене запросили, бо я всю осінь лікувала їхньому Тьомці вуха, і відмовитися було незручно.
Людей набилося повний дім: чоловіки з лісопилки, де працював Віталій, подруги Ольги зі школи, сусіди. Віра Микитівна весь вечір носила з кухні то холодець, то пироги з капустою, то гарячу картоплю. Сама так і не присіла, бідна.
Коли випили по третій чарці, хтось із чоловіків похвалив холодець. А Віталій відкинувся на стільці й реготнув:
— А чому б їй не постаратися? Теща у нас на повному пансіоні! У дім ні копійки, зате за стіл — перша.
Чоловіки засміялися, не зрозумівши. Ольга почервоніла: «Віталію, ну ти що». А Віра Микитівна поставила миску з картоплею на край столу, рівно, і пішла на кухню.
До кінця вечора звідти не вийшла. Я йшла, а вона мила посуд і навіть не обернулася.
У мене, знаєте, тоді серце аж стиснулося. Щоб зрозуміти, чому їй було так боляче, треба знати, як вона до них потрапила.
Навесні, за рік до того, Віра Микитівна продала свій будинок. Гроші на ті часи дали чималі. Майже все вона віддала Ользі з Віталієм: вони вже третій рік не могли добудувати цегляну прибудову, а дах на старій частині протікав трьома струмками.
Собі залишила трохи, на старість. Сама переїхала до них, у колишню веранду, де Віталій встановив їй голландську піч.
А в січні дев’яносто другого ціни злетіли. І ті її заощадження за кілька місяців майже повністю втратили купівельну спроможність. Хіба що на чоботи б вистачило, та й то не найкращі.
Пенсія танула, не встигнеш навіть до магазину донести. Ось так і вийшло, що жінка, на чиї гроші стояв будинок, жила в ньому, як сказав зять, на повному пансіоні.
Віталій, треба сказати, злим не був. Працьовитий, руки золоті. Тільки на пилорамі у Глушко тоді платили більше дошками, ніж грошима, а в селі за спиною шепотілися, що Короленки на гроші тещі відбудувалися.
Гордості в ньому було багато, а куди її подіти, він не знав. Ось вона й дала про себе знати за святковим столом, на очах у всіх.
Я щотижня ходила до школи, щоб подивитися на дітей та зробити щеплення. Тож бачила Віру Микитівну за роботою. Вона відмивала коридор дочиста, і технічка з сусіднього корпусу бігала до неї питати, чим вона відтирає чорнило з парт.
А через тиждень Віра заглянула до зошита завгоспа й виявила, що мило та хлорку до школи привозять удвічі менше, ніж він за це розписується. Завгосп потім місяць з нею не вітався. Бухгалтерка, вона й з відром — бухгалтерка!
Ольга на перервах проходила повз матір, опустивши очі. Їй було соромно. Одного разу я бачила, як вона вихопила у матері відро й сама донесла його до кінця коридору, поки діти з класу не висипалися. Ох, як же мені було шкода їх обох…
Про себе Віра Микитівна не говорила. Лише раз, коли я після щеплень пила з нею чай у вчительській, вона сказала, дивлячись у вікно:
— Я, Валя, нічого в них не прошу. Я просто не хочу, щоб мене годували.
Першу зарплату їй виплатили наприкінці листопада. А через кілька днів я завітала до Короленків, щоб закапати Тьомці вуха, і затрималася на вечерю.
Сіли за стіл. Віра Микитівна дістала з кишені кофти гроші, відрахувала і поклала перед зятем, поруч із його тарілкою.
— Це за стіл, Віталію. За грудень.
Ольга ахнула. Тьомка перестав жувати й дивиться то на бабусю, то на батька. Віталій спочатку посміхнувся, потім побачив, що теща не жартує, і перестав посміхатися.
— Мамо, ти що? — сказав він. — Я ж тоді напідпитку…
— Напідпитку чи ні, але сказав, — відповіла вона. — Бери.
Він посидів, покрутив виделку. Потім встав, дістав з полиці порожню банку з-під кави, засунув туди гроші, закрив кришкою й поставив назад на полицю.
До кінця вечері ніхто ні слова не сказав. Я закапала Тьомці вуха й пішла. Іду вулицею, а в мене на морозі сльози застигають. Господи, думаю, та що ж люди з собою роблять через свою гордість!
З того вечора в домі Короленків запанувала така ввічливість, від якої мороз по шкір. Віра Микитівна їла у себе на веранді. Тьомка спочатку носив туди свою тарілку, щоб їсти разом із бабусею, а потім Ольга заборонила: мовляв, нема чого бігати.
Кожного першого числа на столі у зятя з’являлися гроші, і щоразу Віталій, не дивлячись на тещу, складає їх у банку.
Ольга якось прийшла до мене по таблетки від головного болю й розплакалася прямо біля столу.
— Валентино Семенівно, що мені робити? Він злиться, мама мовчить, а я між ними як на крижині!
Що я могла їй сказати? Гладила її по голові, наче дитину, і казала, що вони обоє вперті й час покаже. А сама в це не дуже-то вірила.
Все показав не час, а пилорама.
У середині лютого, в обід, до мене привели Віталія. Двоє чоловіків вели його під руки, а він тримав праву руку, обмотану чиєюсь сорочкою, і сорочка була червона наскрізь.
Пила зірвалася, розрізала долоню. У мене в коридорі дві старенькі сиділи на уколи, тож одна, не дочекавшись мого слова, накинула хустку й побігла до школи за Ольгою.
Руки в мене, тремтіли, поки я зупиняла кров. Наклала пов’язку, зафіксувала руку й відправила його до району на вантажівці. У районній лікарні йому наклали шви, два пальці майже до літа не згиналися.
Саме тоді й з’ясувалося, що Глушко Віталія не оформлював, той працював без жодних документів. Господар відмовився платити за лікарняний: «Сам під пилу поліз, сам і лікуйся». І борг за три місяці віддавати відмовився: «Дошки брав? Брав. Ось і в розрахунку».
А в школі зарплату тієї зими затримували і Ользі, і матері. Грошей у домі не залишилося зовсім. Тільки ті, що лежали в кавовій банці.
Ольга й заговорила про банку ввечері, у моїй присутності: я прийшла перев’язати рану.
— Віталію, давай візьмемо звідти. Тьомі потрібні сапоги.
Віталій сидів із перев’язаною рукою на колінах і дивився на піч.
— Не чіпай, — сказав він. — Це її.
Віра Микитівна стояла у дверях своєї веранди й усе чула. Я бачила, як вона поглянула на банку, потім на зятя. І пішла до себе. А в мене в грудях так потепліло, ніби мені самій сказали щось приємне.
А наступного ранку, замість того щоб іти до школи, вона прийшла до мене в медпункт. У вихідному пальті й із папкою.
— Валя, дай мені виписку з журналу про те, коли привезли Віталія, і завірений запис про те, яку допомогу ти йому тоді надала. І підемо зі мною до Глушко, ти будеш свідком.
У папці лежав зошит Віталія. Виявляється, він усю осінь записував олівцем, скільки за день розпиляв і що йому за це обіцяли. Віра Микитівна за ніч усе перерахувала, рознесла по місяцях, відняла отримані дошки за тією ціною, за якою Глушко сам їх на станції продавав, і підбила підсумок. Сума вийшла чимала.
Глушко прийняв нас у своїй будці біля пилорами. Посміявся: Короленко, мовляв, замість себе прислав баб. Віра Микитівна мовчки поклала перед ним аркуш із розрахунком і мою довідку з медпункту.
— Захаре Іллічу, ви брали в оренду у колгоспу сарай і підстанцію, — сказала вона. — Договір складала я. Там є пункт про те, хто відповідає за безпеку на цій ділянці. І ще є записи про те, скільки Віталій у вас відпрацював і скільки ви йому винні. Хочете, привезу копії?
Глушко перестав сміятися. Взяв аркуш, довго водив по ньому пальцем.
— Тут дошки пораховані за станційним тарифом, — сказав нарешті. — Це ж не по-нашому.
— По-вашому ви їх людям у зарплату суєте, — відповіла Віра Микитівна. — А продаєте за станційним розкладом. Ось я й порахувала за тією ціною, яка у них насправді.
Вони торгувалися майже годину. Я сиділа на лавці біля дверей і слухала, як Віра, яку я три місяці бачила лише з відром, розбирає чужі цифри по кісточках. І так я нею пишалася, ніби рідною сестрою!
Глушко віддав більше половини відразу, решту обіцяв до весни. І сказав, що візьме Віталія назад, на приймання лісу, поки рука не заживе.
Увечері я прийшла до Короленків на перев’язку й застала, як Віра Микитівна поклала гроші на стіл перед зятем. Рівно на те саме місце, куди щомісяця клала свої.
Віталій довго дивився на пачку. Потім встав, зняв з полиці кавову банку і лівою рукою, трохи незграбно, поставив її перед тещею.
— Забери, мамо. Я звідти ні копійки не взяв.
— Я тут живу, Віталію, і тут їм, — сказала вона. — Це за стіл.
— Тоді сідай за цей стіл, — сказав він. — А не у себе на веранді.
Більше вони того вечора один одному нічого не сказали. Але вечеряла вона вже з усіма, а Тьомка сидів поруч із бабусею й бовтав ногами.
Просто у них не стало й після того. Віталій так і не навчився говорити «дякую» вголос, а Віра Микитівна так і не перестала класти гроші на стіл кожного першого числа.
У квітні він, ще з хворою рукою, прорубав з її веранди окремі двері в сад і збив ґанок з трьох сходинок. Щоб, як він сказав, вранці вона не проходила повз його хропіння. Вона, звісно, зрозуміла, що справа не в хропінні.
А кавова банка всю весну стояла у неї на підвіконні. Віра насипала в неї землі й посадила розсаду помідорів. А гроші, як мені потім Ольга шепнула, Віталій тихо відніс їй під матрац.
Чи попросив він у неї вибачення словами, я так і не дізналася. На мою думку, ні. Але деяким чоловікам простіше прорубати двері, ніж вимовити одне слово… І я, з роками навчилася помічати такі двері. Щоразу, коли проходжу повз той ґанок, у мене на серці стає тепліше.
