— Марино, та які там турбази цього року? У нас тепер власна дача біля морі! За житло платити не доведеться, тільки на бензин витратитеся.
Я завмерла з вологою губкою над раковиною й закрила кран, щоб краще чути. Моя свекруха, Галина Іванівна, сиділа за нашим кухонним столом, пила чай з печивом і розмовляла по телефону з такою впевненістю, ніби продавала тури у власний готель.
Денис, мій чоловік, сидів навпроти неї, гортав стрічку новин і методично жував бутерброд, взагалі не реагуючи на те, що відбувається.
— Галино Іванівно, — тихо запитала я, витираючи руки рушником. — А чия це дача біля морі?
Свекруха прикрила мікрофон телефону долонею й подивилася на мене зі щирим здивуванням:
— Як «чия», Анно? Твоєї покійної тітки. Ну, тобто тепер вона наша спільна. Я ж обіцяла Марині, що цього року вони з дітьми поїдуть на море. Ось, порадувала дівчинку.
Тітка Ніна пішла з життя сім місяців тому. У неї не було ні чоловіка, ні дітей. Свій старий цегляний будинок у курортному селищі під Одесою вона залишила мені у спадок.
Пів року я займалася паперами, вступала у спадщину, сплачувала мита, бігала до нотаріуса та в ЦНАП. Галина Іванівна за цей час жодного разу не запитала, як просуваються справи й чи потрібна допомога. Зате щойно я отримала до рук виписку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, будинок миттєво набув статусу «наш».
— Будинок мій, Галино Іванівно, — спокійно відповіла я. — І я ще навіть не вирішила, що з ним робитиму. Жити там зараз не можна.
— Ой, не вигадуй! — відмахнулася свекруха й знову заговорила в слухавку: — Марино, не слухай, Анна просто перестраховується. Там нормальний будинок, тітка Ніна ж там якось жила. Все, цілую, збирайте валізи.
Вона відключилася і з задоволеним видом допила чай. Я подивилася на чоловіка.
— Денисе?
— Анно, ну чому ти так хвилюєшся? — скривився він, відкладаючи телефон. — Мама просто радіє. Будинок величезний, стоїть порожній. Тобі шкода, якщо сестра з племінниками там пару тижнів поживуть? Море поруч, дітям корисно.
Я працюю кредитним аналітиком у банку. Моя робота — оцінювати ризики, перевіряти заставне майно та дивитися на речі без рожевих окулярів. Великий будинок 1985 року побудови, в якому останні десять років мешкала самотня літня жінка з мінімальною пенсією, — це не курортна вілла. Це актив із величезними прихованими проблемами.
Наступних вихідних ми з Денисом поїхали на узбережжя. Дорога зайняла дві з половиною години, і всю дорогу чоловік міркував про те, як ми поставимо у дворі мангал, купимо надувний басейн і будемо смажити шашлики щовихідних.
Коли я повернула ключ у заіржавілому замку й штовхнула важкі дерев’яні двері, нас обдало запахом затхлої вогкості, старих меблів і мишей.
Денис пройшовся по кімнатах, поплескав по запиленому дивану, виглянув у вікно на зарослий бур’янами двір.
— Ну, пил протерти, шпалери де-не-де підклеїти — і чудова дача! — підсумував він. — Абрикос у дворі просто шикарний.
— Денисе, поглянь на стелю, — я вказала на величезну жовту пляму в кутку кухні, де відшаровувалася штукатурка. — Дах тече. Шиферу сорок років, він кришиться. А тепер йди сюди.
Я підвела його до розподільного щитка в коридорі. Там стирчали ще радянські запобіжники-«пробки», а дроти були вкриті потрісканою ізоляцією.
— Вся проводка алюмінієва. А труби? Вода з крана іржава, напір ледь відчутний. Тут потрібен капітальний ремонт. Від даху до каналізації.
— Ти завжди все ускладнюєш, — роздратовано зітхнув чоловік. — Ніхто не збирається тут жити вічно. Приїхали, переночували, цілий день на пляжі. На літо згодиться. Не треба з мухи слона робити.
Перед від’їздом я залишила запасний ключ сусідці, тітці Раї. У понеділок домовилася з місцевою бригадою, щоб майстри оглянули будинок і склали кошторис. Тітка Рая впустила їх у будинок. Коли в середу ввечері мені на пошту прийшов кошторис, я мовчки роздрукувала таблицю й поклала її перед Денисом під час вечері.
Заміна покрівлі, повна заміна електропроводки, нові труби, заміна підлоги на кухні, заміна кількох вікон, облаштування душової з бойлером, оновлення фасаду, косметичний ремонт кімнат і вивезення старого мотлоху. За попереднім кошторисом, з невеликим запасом на непередбачені витрати, — мільйон гривень.
— Скільки?! — Денис закашлявся чаєм. — Вони там зовсім з глузду з’їхали? Та за ці гроші можна нову прибудову звести! Анно, це маячня. Ми цього робити не будемо. Покладемо туди пару килимів, купимо дешеву мікрохвильовку — і досить.
— Я не пущу в цей будинок людей, поки там небезпечно перебувати, — твердо сказала я. — І я не збираюся червоніти перед сусідами, коли у нас замкне щиток і вигорить пів вулиці. Я буду робити ремонт. На свої заощадження.
Того ж вечора до нас без запрошення завітала Галина Іванівна. Вона увійшла на кухню, урочисто поклала на стіл свій улюблений блокнот у шкіряній обкладинці й відкрила його на сторінці, розкресленій під календар.
— Отже, молодь, я все розпланувала, — бадьоро заявила вона. — Отже, у червні будинок вільний, можете самі там поратися, якщо Анна так хоче переклеїти шпалери. З першого липня заїжджає Марина зі Славою та дітьми. На три тижні. У серпні, з десятого числа, приїжджаємо ми з батьком, і я ще тітку Любу з Полтави покликала, вона моря десять років не бачила. Їй це піде на користь.
Я поглянула на блокнот, потім на свекруху.
— Галино Іванівно, я ж казала. У будинку ніхто жити не буде. Там буде ремонт. Повноцінний, із заміною даху та труб. Там не буде води, електрики, а у дворі лежатимуть дошки та цемент.
Свекруха поблажливо посміхнулася, наче дитині, яка говорить дурниці.
— Анно, ну ми ж не якісь барони. Нам ці євроремонти не потрібні. Спартанські умови переживемо. Ну немає води з крана — у дворі ж є колонка, принесуть у відрах. Світло відключите? Купимо свічки, романтика!
Головне — море поруч і безкоштовно. Ти тільки передай Марині ключі до кінця червня.
— Ніяких ключів не буде, — я відсунула від себе чашку. — Це будівельний майданчик. Туди не можна приводити дітей. Це небезпечно.
Галина Іванівна стиснула губи, її доброзичливість миттєво зникла.
— Знаєш що, Анно. Ми — сім’я. А ти поводишся, як собака на сіні. Сама там не живеш і іншим не даєш. Будинок величезний, стоїть без діла. Денисе, чому ти мовчиш? Твоя дружина моїх онуків на море не пускає!
Денис винувато подивився на мене.
— Анно, ну справді. Ну нехай їдуть. Ну знімуть вони дошки, поставлять намет у дворі, якщо в будинку брудно. Tобі шкода, чи що? Я перед Славою уже похвалився, що в нас є власна база відпочинку.
Я зрозуміла, що слова тут не діють. У їхніх головах уже склалася ідеальна картинка безкоштовного курорту, і реальні факти просто не вписувалися в неї.
— Гаразд, — сказала я, дивлячись чоловікові прямо в очі. — Давай так. Якщо це «наша» спільна база відпочинку, то й витрати ділимо на всіх. Мільйон гривень за ремонт ділимо на три сім’ї, які збираються там відпочивати: ми, Марина зі Славою та ваші батьки. З нас нехай буде чотириста тисяч гривень, з них по триста. Як тільки перекажете мені свою частку, я видам ключі та графік заїздів.
Запала важка тиша. Галина Іванівна почервоніла так, що по шиї розійшлися плями.
— Вимагати гроші з родичів? За те, щоб пожити в будинку, який тобі дістався даром?! — задихаючись, вигукнула вона. — Яка ж ти меркантильна, Анно! Я туди не ногою! І Марині скажу, щоб навіть не думала!
Вона грюкнула дверима. Я спокійно видихнула. Проблема здавалася вирішеною. Денис два дні не розмовляв зі мною, демонструючи глибоку образу за «приниження матері», але мене це влаштовувало. Головне — мої межі були визначені.
Як же я помилялася.
Через три дні мій телефон пискнув. Мене додали до нової групи в месенджері. Група називалася «Літо 2026 ».
Там були Галина Іванівна, зовиця Марина, чоловік Марини Слава, пара якихось невідомих мені номерів (мабуть, тітка Люба) і Денис.
У першому повідомленні Галина Іванівна надіслала картинку з дельфінами. У другому — текст: «Мариночко, ви вже визначилися з датою поїздки? Я вам купила надувного фламінго для басейну!»
Марина відповіла аудіоповідомленням: «Так, мамо, п’ятнадцятого липня приїдемо! Слава уже пакує вудки. Анно, а там є мангал чи нам свій везти?»
Вони просто зробили вигляд, що нашої розмови не було. Вирішили, що я поскандалила для порядку, заспокоїлася й змирилася. Як це зазвичай робив Денис.
Я не стала писати довгих тирад. Я набрала короткий текст:
«Всім привіт. Ще раз попереджаю: наприкінці травня в будинку починається капітальний ремонт. Будуть розбирати дах, підлоги, міняти електропроводку та труби. Жити там буде неможливо й небезпечно. Ключі нікому не дам. Прошу не розраховувати на проживання в цьому будинку, прийняти вас там я не зможу.»
Через хвилину надійшла відповідь від Марини:
«Анно, ну досить уже знущатися. Ми прості люди, нам не потрібно багато. Дітей покладемо в кімнаті, а самі будемо на веранді. Не переймайся, ми там самі приберемо!»
Я вийшла з групи та заблокувала сповіщення. Якщо люди добровільно хочуть стрибнути з обриву, я не можу вічно тримати їх за руки. Я попередила.
Наприкінці травня я взяла відпустку за власний рахунок на три тижні. Орендувала крихітну кімнатку у тітки Раї, прямо через паркан від мого будинку, і запустила процес.
Бригада виявилася кмітливою, але галасливою. У перші кілька днів робітники виламали гнилі підлоги на кухні, залишивши голу землю. Двір перекопали траншеями під нові водопровідні труби. Стару покрівлю вирішили розбирати в липні, безпосередньо перед доставкою нових матеріалів.
На місці клумб лежали гори піску, щебеню та стоси нових дощок. Працювала бетономішалка, літав цементний пил. Старий будинок виглядав так, ніби пережив серйозну негоду.
Денис залишився вдома — він працював, та й «дихати пилом» у його плани не входило.
П’ятнадцятого липня я знову приїхала до селища, взявши на роботі два дні відгулу.
Робітники якраз розбирали старий дах. У найспекотнішу пору дня я стояла у дворі в будівельних шортах і з респіратором на шиї, обговорюючи з виконробом Сергієм доставку металочерепиці.
На вузькій вулиці пролунав сигнал автомобіля. До моїх воріт, піднімаючи хмари пилу, під’їхав мінівен Слави.
Двері відчинилися. З машини з радісним виском вискочили двоє дітей Марини в яскравих панамках. Слідом вилізла сама зовиця в легкому сарафані, її чоловік, спітнілий і червоний від дороги, і — сюрприз — Галина Іванівна в солом’яному капелюсі.
Слава відкрив багажник і почав вивантажувати величезні валізи, сумку-холодильник і того самого здутого рожевого фламінго.
— Анно! А ось і ми! — радісно проспівала Галина Іванівна, штовхаючи хвіртку. — Вирішили приїхати всі разом, влаштувати тобі сюрприз! Допоможемо з ремонтом, заразом й відпочинемо!
Вона замовкла на півслові.
Хвіртка відчинилася ширше, і перед родичами постала картина справжнього будівництва. Половина будинку без даху, зяючі діри замість вікон на кухні, купи будівельного сміття та двоє робітників у брудних комбінезонах, які замішували розчин.
Діти, не розібравшись, кинулися у двір, але Марина з криком «Куди в багнюку!» схопила їх за руки.
— Що це таке? — Слава поставив валізу і втупився в мене поглядом. — Анно, а де ми будемо жити?
— Я й гадки не маю, де ви будете жити, Славо, — спокійно сказала я, підходячи до хвіртки й не пропускаючи їх всередину. — Я попереджала вас у чаті. Тут будівництво, будинок непридатний для проживання. Ви вирішили, що я жартую.
— Але ж ти знала, що ми приїдемо! — вискнула Марина. — Ми стільки годин їхали на машині в спеку! Мама сказала, що ти просто завищуєш ціну, а всередині вже давно можна жити!
Я перевела погляд на свекруху. Галина Іванівна нервово перебирала ремінець сумочки. Її впевненість танула на очах.
— Анно ну як же так… — пробурмотіла вона. — Ми ж думали, ти хоч одну кімнату залишиш для своїх. Діти ж хотіли до моря. Ну пусти нас хоча б у ту кімнату, яка ціла!
— Там зараз склад цементу, Галино Іванівно. У будинку немає води, труби відрізані. Працює лише старий дерев’яний туалет у дальньому кутку двору.
Слава брутально вилаявся. Діти почали хникати, відчувши напругу.
— І що нам тепер робити? — обурився чоловік зовиці, наступаючи на мене. — Ми приїхали у відпустку! У нас бюджет розписаний! Галино Іванівно, ви нам обіцяли безкоштовне житло! Ми через це навіть бронювання на базі скасували!
Галина Іванівна почала метушитися. Їй категорично не хотілося визнавати перед зятем, що вона давала обіцянки, не маючи на це права. Вона знайшла єдиний зручний для себе вихід — перекласти провину на когось іншого.
— Анно, ти нас підставила! — обурено заявила свекруха. — Спеціально довела будинок до такого стану, щоб сім’ю не пускати! Це жорстоко! Якщо ти так з нами вчинила, то давай, вирішуй питання. Знайди нам номери в хорошому готелі. Це через тебе діти зараз смажаться на сонці!
Я навіть розсміялася від такої нахабності.
— Я? Підставила? Мій бюджет розписаний до гривні на дах і електропроводку. У мене немає зайвих грошей, щоб оплачувати ваші ілюзії. Готелів та садиб навколо повно, відкривайте інтернет і шукайте. За свій рахунок.
Марина дістала телефон і почала комусь відчайдушно дзвонити. Через хвилину в мене в кишені задзвонив мобільний. Денис.
Я увімкнула гучний зв’язок.
— Анно, що ти там влаштувала? — голос чоловіка звучав напружено. — Маринка дзвонить, ридає, Слава кричить. Ну, орендуй їм номери на пару днів, поки вони самі не знайдуть, я з наступної зарплати тобі перекажу. Не ганьби мене перед ріднею.
Я дивилася на родичів, що стояли біля розібраного паркану.
— Денисе, — чітко промовила я у динамік. — У тебе є банківський додаток. У тебе є кредитка. Якщо тобі так соромно перед рідними, перекажи Славі гроші на готель прямо зараз. А мої гроші підуть на металочерепицю, яку привезуть за годину.
У трубці запала тиша. Денис дуже не любив витрачати свої особисті гроші на непередбачені витрати, особливо з кредитної картки.
— Анно, ну у мене зараз ліміти… до зарплати ще тиждень…
— Значить, нехай їдуть додому, — я відхилила дзвінок і відклала телефон. — Питання закрито. До побачення. Мені треба працювати.
Я відвернулася й пішла до виконроба. За спиною вирувала метушня. Слава кричав на Галину Іванівну, вимагаючи пояснень, навіщо вони приїхали в цю руїну. Марина плакала. Діти ревіли в два голоси.
Через десять хвилин грюкнули двері машини, заскрипіли шини, і мінівен поїхав у бік траси.
Решта літа минула в пилу, суперечках із робітниками, виборі фарби та закупівлі будівельних матеріалів. До вересня будинок став невпізнанним. Новий бордовий дах, охайний фасад, рівні стіни, чисті кімнати, що пахли свіжим деревом, нова душова кабіна та бойлер.
Стосунки з Денисом пережили серйозну кризу. Майже місяць після інциденту він ходив з ображеним виразом обличчя, чекаючи, що я вибачуся за «зіпсовану відпустку». Коли він зрозумів, що вибачень не буде, спробував завести розмову про те, що сім’я так не поводиться.
Наша розмова була короткою. Я поклала перед ним папку з квитанціями. Ці гроші я накопичила ще до весілля.
— Сім’я, Денисе, — сказала я, — це ті, хто дбає про безпеку одне одного. Якби вони приїхали до старого будинку і твоїх племінників вдарило струмом від гнилої електропроводки, ти б першим звинуватив мене. Я вирішила проблему. Сама. За свої гроші. Якщо твої родичі воліють ображатися на реальність — це їхнє право.
Денис довго гортав квитанції. Потім мовчки закрив папку. Більше ми до цієї теми не поверталися. У нас з’явилися негласні окремі бюджети на великі витрати, і мене це повністю влаштовувало.
Галина Іванівна та Марина більше зі мною не спілкуються. На сімейні застілля мене не запрошують, Денис їздить до них сам.
Свекруха розповідає всім родичам, яку змію пригорнув до грудей її син і як я вигнала її онуків на вулицю в чужому місті.
А я наступної весни планую виставити будинок на оренду. Провела аналіз ринку — чистий, свіжий будинок з новими комунікаціями за кілька хвилин від моря здаватиметься чудово.
Думаю, за пару сезонів я повністю окуплю вклади в ремонт. А головне — ніяких раптових родичів з надувним фламінго на моїй території більше ніколи не буде.
