— Що це в тебе таке? Заміж збираєшся, Лідо? — запитала Ельвіра Дмитрівна у доньки.
— Так, ми з Іваном кохаємо одне одного, — донька подивилася на матір великими очима.
— Пів року — це замало. А якщо наречений виявиться з «гнильцею»? Ми знаємо таких: спочатку кохання, а потім почнеться… Лежить на дивані, працювати не хоче… — мати почала перераховувати недоліки потенційного зятя.
Можливо, Ліда б відмахнулася, не ставши слухати маму, але була причина прислухатися. Не минуло й місяця з пекельного розлучення старшої сестри Ліди, Рити. Вона натерпілася в шлюбі, і тепер потенційна теща хотіла бути впевнена, що молодша потрапить у «хороші» руки гідного зятя.
— У п’ятницю ввечері після роботи ми прийдемо познайомитися. Чекайте. — Ліда була впевнена, що мати — хороша господиня, до того ж вона казала, що їй буде приємно прийняти молодь у себе. Тому Ліда навіть не думала провести зустріч на нейтральній території, а даремно.
— А чому на столі порожньо, мамо? — Прийшовши на оглядини з нареченим після робочого дня, Ліда дуже здивувалася, ставлячи на стіл торт.
Зазвичай Ельвіра Дмитрівна накривала стіл так, що не було куди поставити сільничку. А тут… лише скатертина й графин з водою.
— Ну добре, а чай є? Ми з Іваном такі голодні… Треба було купити готову їжу…
— Ти що, з глузду з’їхала? Ще й за відварену картоплю платити втридорога, — прошипіла Ельвіра Дмитрівна. І вже голосніше продовжила: — Який же чай без основної страви? Я не встигла… Ох, пізно прийшла з роботи. Ну нічого, мені зараз зять допоможе!
Лідо, натри буряк, а ти, Іване, розбери мені оселедець! Я швидко зроблю салат. І червону рибу запечу. Тільки її треба почистити. Чи ти боїшся забруднити свої білі ручки? — це було сказано виклично.
Іван подивився на наречену, на потенційну тещу і, закатавши рукави білосніжної сорочки, рішуче пішов до обробної дошки. Він не міг відмовити. І справа не в ввічливості, а в тому, що він не любив, коли його брали «на слабо».
Через пів години ненависний оселедець був нарізан й перетворений на філе. Ще через годину вечеря була готова.
— Тепер я вічно буду пахнути рибою, — тихо сказав Іван Ліді. Та почервоніла. Їй було соромно за такий прийом. Від салату й гарячої страви Іван відмовився, та й вечір якось не склався з самого початку.
Вони випили чаю, і Іван зібрався.
— Я теж поїду, дякую, мамо, — сказала Ліда, кинувши матері не надто люб’язний погляд. Та, навпаки, була дуже задоволена.
— Приходьте ще, Іване! — крикнула вона йому вслід.
— Дякую. Краще ви до нас… — тихо сказав він.
Коли Іван підвіз Ліду до її орендованої квартири, вона збентежено посміхнулася й вибачилася за непорозуміння.
— Нічого, таке буває. Думаю, наступного разу ми підемо в ресторан.
— Насправді мої рідні — дуже хороші…
— Упевнений, — посміхнувся Іван.
Зайшовши в квартиру, Ліда одразу зателефонувала матері.
— Алло? Хочеш запитати мою думку про свого нареченого? — уточнила Ельвіра Дмитрівна.
— Ні! Я хочу дізнатися, що, в біса це було, мамо? Що за цирк ти влаштувала з цим оселедцем?! Сказала б, що хочеш салат, я б купила філе або готову «шубу».
— По-перше, не кричи на матір, Лідо, а по-друге, магазинні салати — це фу.
— Гаразд, тоді в чому причина?
— Мені було важливо подивитися на реакцію майбутнього зятя. Нам не потрібен другий «Борис», — мати згадала колишнього зятя й здригнулася.
— Гаразд, мамо. Але я сподіваюся, що більше ніяких перевірок!
— Звісно, люба! Ніяких. Приїжджайте наступних вихідних у сад. Посмажимо шашлики. Чи, може, Іван уже показав своє «справжнє» обличчя й втік при перших труднощах у вигляді солоного оселедця?
— Він нікуди не втік! Ми приїдемо. Чекайте!
У призначений день закохані й справді дотримали слова.
— Це той будинок? — Іван пригальмував біля дерев’яної хатинки.
— Так… — Ліда обіцяла місце для паркування, але воно було завалене дровами. Точніше, пеньками.
— Тепер зрозуміло, яка вантажівка перегородила нам дорогу на повороті… Мабуть, вона везла вам дрова, — сказав Іван.
У цей момент вийшов потенційний тесть. У руках у нього була сокира.
— О, молодь! Якраз вчасно…
— Тату, а куди ж машину поставити?
— А он туди, до сусідів… Зараз я дрова перерубаю, перенесу, і ви переставите її сюди.
— Твій батько справді думає, що впорається з цілою машиною дров самотужки за годину?! — Іван примружився.
— Я взагалі не знаю, про що думав мій тато, замовляючи такі дрова… — Ліда була в шоці.
Проте їхати додому було б дивно, адже вони простояли в заторі 1,5 години, а потім ще годину їхали по трасі. Хотілося хоча б розім’яти ноги, відпочити і, можливо, все-таки посмажити шашлик. Пам’ятаючи минулу зустріч, молодята привезли з собою і м’ясо, і салати, і напої.
«Тільки вугілля не бери… Тато засмутиться. Він завжди смажить м’ясо на власних дровах…» — тепер Ліді стало соромно за ці слова. Вона вже відчувала, що будуть неприємності. І не помилилася.
Потенційний тесть замахнувся, щоб розрубати пень… І як же він завив!
— Що з тобою, тату?! — Ліда кинулася до батька.
— Спина! Ой, болить! Не можу, — батько кинув сокиру й схопився за бік. З дому вибігла мати.
— Що сталося?!
— Потягнув спину…
— Іди в дім.
— А дрова?!
— Нехай лежать, — відповіла матір.
— Але нам навіть машину ніде поставити. І шашлик ні на чому смажити, — вставила Ліда.
— Може, Іван нам нарубає, чи ти не вмієш?
— Звідки йому вміти? Він же міський хлопець! — відповів батько Ліди, поглядаючи скоса на потенційного зятя.
— Так, він не вміє! І не зобов’язаний вміти! — заступилася Ліда, але тільки погіршила ситуацію.
— Нумо, дайте мені сокиру! — Іван вийшов уперед. І хоча він взагалі ніколи не тримав у руках нічого важчого за мишку, виклик було прийнято.
— Іване…
— Не буду все рубати, але на шашлик зроблю. — Сухо сказав він, намагаючись зрозуміти, куди бити.
— Я покажу, — у батька раптом перестала боліти спина, і він жваво підійшов до зятя.
Ліда почервоніла від злості на батьків і ледь не затягла матір у дім.
— Що це означає?!
— Як це? Допомога близьким.
— Ви знову влаштували цирк!
— Хто знав, що привезуть дрова… — мама не вміла брехати.
— Іди й рубай свої дрова сама! Ти мені нареченого відлякуєш! Ніякого весілля не буде! — Ліда вискочила з дому й, ледь не вирвавши у Івана сокиру, кинула її в траву.
— Все, досить. Ходімо смажити м’ясо, — сказала вона, взявши Івана під руку й відводячи подалі від батька й матері. Ті лише переглянулися. План не вдався.
Шашлик Ліда смажила сама, бо мама «раптово» порізала руку. Іван нареченій допоміг лише з дровами, бо йому, нібито випадково, підсунули однорічного племінника Ліди, дитину Рити.
— Приглянь за ним, він спить у візочку. Мені треба зателефонувати… — сказала сестра Ліди й втекла, не давши Івану оговтатися.
Дитина, звісно, одразу прокинулася й заплакала. Івану довелося передати візочок нареченій.
— Іване, віддай дитину моїй матері. Я з дітьми не вмію. Та й взагалі, я ж за м’ясом стежу. Ой, горить! — Ліда замахала руками. Вона не любила дітей і нізащо не збиралася возитися з племінником.
Обідали в тиші. Іван не розумів, у чому причина такої дивної поведінки родичів нареченої. Він вирішив, що просто не сподобався їм.
— Пропоную тост: за нашого майбутнього зятя, — раптом тесть підняв чарку. — Випробування на міцність він поки що не пройшов, але якщо ви одружитеся, ми не будемо проти.
— У відповідь… — Іван підняв свою склянку із соком: — Лідо, за твоїх батьків. Вони відкрили мені очі на сувору реальність. — Він зробив паузу й запнувся. По спині Ліди пробігли колючі мурашки. Вона страшенно злякалася, адже наречений виглядав надто драматично.
— Що це за реальність така? І чому сувора? — Ельвіра Дмитрівна злякалася ще більше, ніж дочка, адже, чесно кажучи, зять їй сподобався, не порівняти з Борисом. І гарний, і поступливий, і щедрий: купив найдорожче м’ясо, а тестю яку пляшку подарував… 15-річної витримки!
— Справа в тому, що я не готовий до сімейного життя. Тож, прошу мене вибачити, але весілля не буде, — сказав він і встав із-за столу.
— Як?! Іване! — Ліда кинулася до нього, але Іван її не обійняв.
— Давай, ми з тобою ще раз усе обміркуємо. Поспішати нікуди… — він зробив паузу. — Дякую за… Досвід, — швидко додав він і, взявши ключі від машини, пішов.
— Іване! А я?!
— А ти на таксі. Гроші я тобі вранці на продукти давав, там мала залишитися здача.
Іван поїхав. А наступного дня батьки Ліди стояли біля його дверей. З’явилися «з повинною».
Хлопець відчинив.
— Чим зобов’язаний?
— Ми хотіли вибачитися. Наша дочка не винна… — почала Ельвіра Дмитрівна.
— А хто винен?
— Я. Це моя ідея була влаштувати перевірку. У нас був зять… — потенційна теща швидко розповіла, через що довелося пройти їхній родині під час розлучення. — Навіть ложки ділили. Щодня дзвонив, погрожував.
— Що ж… Мені шкода. Але це не означає, що всі люди такі, як Борис, — сказав Іван. А потім розреготався. Родина Ліди здивовано переглянулася. — Що, я вас добре перевірив? Ось бачите.
— У якому сенсі? — Ельвіра Дмитрівна примружилася.
— Ну, мені, взагалі-то, теж треба знати, що за сім’я у моєї дружини.
— То ти тоді за столом несерйозно говорив про весілля?
— Тепер ні. Якщо ви вже вибачилися, то нехай так і буде. Ліда! — він покликав наречену, і вона, на подив батьків, вийшла з його кімнати. Як з’ясувалося пізніше, того ж вечора Іван написав засмученій нареченій, що вигадав цю драму, аби раз і назавжди вирішити питання з тестем і тещею та показати, що на ньому не вдасться «сісти й поїхати» і що межі молодої сім’ї треба поважати. — Ну що, одружимося?
— Звичайно, — вона обійняла нареченого й посміхнулася батькам. — Тільки без сюрпризів і перевірок.
— Домовилися.
