Офіціант приніс торт, і Софія першою простягнула палець до кремової «шістки».
— Софіє, руки, — сказав Кирило, не відриваючи погляду від смартфона.
Свічки «6» і «5» рівно горіли. Лев знімав усе на камеру, а Єва, дочка Вероніки, плескала в долоні так, що за сусіднім столиком обернулися.
Я засміялася й, за звичкою, прикрила рот долонею: праворуч уже третій рік бракувало двох зубів, і я відвикла посміхатися нормально.
– Бабусю, загадуй бажання! – вигукнула Єва.
Я загадала й дмухнула. Шестеро за столом біля вікна, і ніхто не сперечається. Це ж добре.
Вероніка дочекалася, поки офіціант прибере свічки, і поклала переді мною конверт. Твердий, кремовий, з тисненням у вигляді гілочки в кутку.
– Мамо, це від нас із Кирилом. Відкривай.
Конверт виявився легким. Я дістала аркуш у золотій рамці й прочитала вголос, бо окуляри залишилися в сумці, і літери розпливалися:
– «Сертифікат. Від імені Римми Андріївни Ластівко висаджено 10 дерев». Що це?
– Це ліс, мамо! – Вероніка сяяла. – Справжній, під Житомиром. Ми вирішили, що речі – це минуле століття. Матеріалізм. Планеті й так важко, а в тебе все є.
– Це моя Алла знайшла цей фонд, – сказав Кирило й нарешті відклав телефон. – Шкода, що сама не змогла прийти. Вона у нас вивчає екологію. Там навіть координати є, можна на карті подивитися.
– Ба, а туди можна з’їздити? – запитав Лев.
– Леве, це так не працює, – відповіла йому Вероніка.
Я склала аркуш навпіл. Потім ще раз.
– Я ж просила, – сказала я. – Ще в липні. Подарунків не треба, допоможіть із зубами.
Кирило зітхнув так, ніби я попросила в нього нирку.
– Мамо, ти ж знаєш, який у мене час. Машина в кредит, іпотека, Софії через рік до школи — форма, рюкзак, це ж усе шалені гроші. А потім… п’ятдесят п’ять тисяч за один зуб? Тебе обманюють. Алла в Києві значно дешевше робила.
– Алла робила один. Мені потрібно три.
– Тим більше! Знайди нормальну клініку, державну.
Вероніка накрила мою руку своєю. Нігті в неї були довгі, молочного кольору, з тонкими золотими смужками.
– Мамо, я зараз взагалі не в ресурсі, – сказала вона м’яко, як говорять із хворими. – Ти знаєш, я працюю над дитячими травмами. У тому числі, вибач, пов’язаними з тобою. Терапевт каже, що мені не можна брати на себе чужі очікування. А в жовтні у мене ретрит під Карпатами, дихальні практики, я вже записалася.
– І твоя гончарна майстерня, – хмикнув Кирило.
– Гончарство — це теж терапія, Кириле, — сказала Вероніка, не повертаючи голови.
– Мамо, ти ж бабуся, — сказав Кирило й розвів руками над тарілкою. — Повинна розуміти, де зараз гроші потрібніші.
Я не знала, що відповісти. Лев дивився на мене поверх телефону, і я знову прикрила рот.
– До речі, мамо, – Вероніка вже гортала щось у телефоні. – Я поїду на дачу під Києвом до кінця жовтня, добре? У мене там свій проєкт, потім покажу. Ключ поки що залишиться у мене.
– Нік, мої шини там не чіпай, – додав Кирило. – Перед заморозками заберу.
Офіціант повернувся зі шкіряною папкою.
— Рахунок загальний чи розділити?
Кирило й Вероніка подивилися на мене. Одночасно, як у дитинстві біля каси, коли треба було вирішити, чи брати морозиво.
Я відкрила сумку, дістала картку й приклала її до терміналу, не дивлячись на суму.
Потім розгорнула сертифікат і розгладила його долонею на скатертині. Поклала в папку п’ятисотку на чай, а поверх неї — сертифікат, і закрила.
Офіціант розгублено заглянув усередину.
– Мамо! – Вероніка спалахнула. – Це взагалі-то подарунок!
– Ось я його й дарую, – сказала я. – Ви ж самі кажете: речі — минуле століття.
– Мамо, ну що ти? – запитав Кирило й невпевнено хмикнув. – Образилася, чи що? Через зуби?
Я накинула плащ, поцілувала Софію в щоку, потім Єву й Лева.
– Дякую, що прийшли, – сказала я всім одразу.
Вдома я довго сиділа у передпокої, не знімаючи взуття, і дивилася в телефон, на розділ мобільного банкінгу, який відкривала раз на рік: «Автоплатежі». Нічого чіпати не стала. До ранку.
У неділю я прокинулася о сьомій, увімкнула чайник, а потім — додаток.
Список я складала сама, рядок за рядком, три роки поспіль, і кожному давала назву, щоб не заплутатися. На нього йшла майже вся пенсія і те, що я отримувала за ведення бухгалтерії двох невеликих фірм: я веду їх з дому досі.
«Ніці на терапевта» — 7 000 грн, п’ятого числа. «Кирило, іпотека» — 20 000 грн, десятого. «Ніка, студія кераміки» — 3 000 грн, двадцятого.
На гуртки онукам я перераховувала п’ятнадцятого, однією сумою: «Лев, футбол» — 4 500 грн. «Софія, англійська» — 2 800 грн. «Єва, плавання» — 3 200 грн.
Окремо висіла додаткова картка. Друга картка до мого рахунку, яку я два роки тому віддала Кирилу зі словами: «На онуків. Щоб не просити щоразу». Я переглянула операції за вересень. «Сільпо» — 3 450. «АТБ» — 2 180. «АЗК» — 1 200. «Автомийка» — 400. «АЗК» — 1 000. «МакДональдз» — 1 140.
Я прокрутила далі. Заправка відбувалася раз на чотири дні, як таблетки за розкладом.
Чай охолов. Я почала підраховувати в голові й кинулаі: і так було зрозуміло.
Можна було зробити це непомітно. Призупинити все на три місяці, оплатити клініку, а до Нового року знову увімкнути. Ніхто б не помітив перерви, а якби й помітив — я б сказала, що банк глючить.
Я навіть знайшла кнопку «Призупинити». Палець завис над нею, а потім опустився нижче, на «Видалити». Не з принципу. Мені просто хотілося, щоб у них теж щось не пройшло.
«Видалити автоплатіж «Ніці на терапевта»?» Видалити. «Кирило, іпотека». Видалити. Футбол, англійська, плавання, кераміка. Додаток щоразу перепитував, чи я впевнена, і щоразу я була впевнена.
З карткою вийшло ще простіше. Банк запропонував два варіанти: тимчасово чи назавжди. Я вибрала друге. Екран блимнув червоним: «Картка заблокована».
Потім я зателефонувала до стоматології. Адміністраторка записала мене на двадцять п’яте, на перший імплант. На нього вистачало й так: на депозиті лежали гроші, які я відкладала на новий холодильник. Холодильник почекає.
Кирило зателефонував через двадцять хвилин.
– Мамо, у тебе щось із карткою. Я стою на заправці, не проходить, мені вже ззаду сигналять.
– Я картку закрила.
– У якому сенсі закрила? – ззаду хтось знову натиснув на клаксон. – Вона ж на онуків!
– На онуків, Кириле, бензин не заливають.
Він замовк. Чутно було, як він відходить від колонки й грюкає дверцятами.
– Мамо, це що, через вчорашнє? – запитав він уже тихіше, але зліше. – Через зуби? Ти серйозно? Ти ж бабуся! У Софії завтра англійська, у Лева…
– І англійську я відключила. І футбол. І твою іпотеку.
– Іпотеку?!
– Десятого у тебе буде платіж. Як у всіх людей.
– Я ввечері заїду, – сказав Кирило. – Поговоримо нормально. Без ось цього всього.
Він першим вимкнув телефон.
Я допила холодний чай, дістала з комори ящик з інструментами й вибрала товстішу хрестову викрутку. Нехай заїжджає. Мене вдома не буде.
У будівельному магазині на виїзді з міста продавець покрутив у пальцях мій старий ключ.
– Замок під такий? Є. Самі міняєте? Там один ґвинт з торця дверей. Старий ключ вставите, трохи повернете — і він вийде.
– Сама, – сказала я.
– Поважаю, – відповів він і виписав чек.
До дачі під Києвом сорок хвилин без заторів. Я їхала й придумувала, що скажу Вероніці, коли вона дізнається. Нічого путнього не придумалося.
Біля хвіртки стояла чужа машина. Біла, з номерними знаками іншої області, з дитячим кріслом на задньому сидінні. Над ділянкою висів дим: хтось смажив м’ясо на моєму мангалі.
Хвіртка була відчинена. На веранді, у моєму кріслі-гойдалці, під клаптиковою ковдрою сиділа незнайома жінка з книжкою. Хлопчик років п’яти ганяв м’яч по доріжці між моїми жоржинами. З-за будинку вийшов чоловік у фартуху. У моєму фартуху, з соняшниками.
— Доброго дня, — привітно сказав він. — До кого ви прийшли? Ми орендували будинок до завтра.
— Орендували, — повторила я.
– Ну так. – Він витер руки об фартух. – Через OLX. Зараз покажу.
Він дістав смартфон і повернув екран до мене. Там була моя веранда. Мої яблуні, зняті знизу проти сонця, так що здавалися вищими, ніж є насправді. Моя альтанка.
«Еко-будинок біля озера. Тиша, садок, мангал. 1 500 грн на добу. Господиня — Вероніка».
Нижче йшли відгуки. Перший був від дев’ятого серпня, через три дні після того, як я відвезла онуків до міста. «Господиня Вероніка дуже душевна». Другий, третій. Шостий — позавчора.
— Ми переказали Вероніці за дві ночі, — сказав чоловік уже не так привітно. — Усе чесно. У нас є бронювання й на жовтень, з друзями. А ви, вибачте, хто?
– Мама господині, – сказала я. – І господиня цього будинку.
Я навіть засміялася і, як завжди, прикрила рот рукою, бо це вийшло смішно. Моя дочка здавала мою дачу подобово. З того самого дня, як я відвезла звідси онуків, – весь серпень і половину вересня, поки я переказувала їй гроші на терапевта, а вона казала, що не має коштів.
Чоловік представився Даміром і покликав дружину. Та зняла з колін ковдру й склала її акуратно, по-господарськи.
— Нам що, їхати? — запитала вона. — У нас дитина.
Я подивилася на хлопчика з м’ячем. Він тут ні до чого. І ці двоє теж.
— Залишайтеся на ніч, — сказала я. — Ви заплатили — залишайтеся. Тільки замок я зараз заміню.
Я піднялася на ґанок, відкрила ящик з інструментами прямо на сходинці й знайшла ґвинт на торці дверей. Він сидів туго, шліц залило фарбою. Дамір мовчки приніс із машини свою викрутку з тріскачкою.
– Давайте я.
– Я сама, – сказала я.
Ґвинт піддався з третьої спроби. Стара серцевина вийшла, як і обіцяв продавець, з легким клацанням. Нова зайняла її місце й обернулася плавно, без заїдань. Я дістала з пакета три нові ключі й один простягнула Даміру.
– Завтра о дванадцятій я приїду. Віддасте мені особисто. І в жовтні не приїжджайте. Бронювання немає.
– А передоплата? – запитала його дружина. – Ми вже внесли Вероніці за жовтень.
— Це до Вероніки, — сказала я. — І залиште їй відгук. Чесний.
Я ночувала в місті, телефон вимкнула. У понеділок рівно о дванадцятій біла машина поїхала. Дамір віддав ключ, як і домовлялися, особисто в руки й чомусь вибачився.
Я обійшла будинок. У сараї, поруч із шинами Кирила в чорних мішках, стояли три коробки, підписані почерком Вероніки: «Гостьова білизна», «Рушники», «Свічки/ароматизатори».
Постільна білизна була новою, в упаковці. Навісний замок, як і всі ці роки, вісів на петлі відкритим. Я зачинила його, а ключ — єдиний — сховала в кишеню.
Потім я сіла на сходинку ґанку й поклала на долоню три однакові ключі. Вони пахли машинним мастилом. У цей будинок більше ніхто не увійде без мого дозволу. Я сиділа так, поки не змерзла, і вперше за багато років нікуди не поспішала.
Коли я увімкнула телефон, він здригнувся в руці, наче живий. Чотиринадцять пропущених дзвінків від Ніки. І повідомлення: «Мамо, що ти наробила?!!»
Вероніка додзвонилася в п’ятнадцятий раз, коли я виїжджала. Я з’їхала на узбіччя й увімкнула гучний зв’язок.
– Мамо, що ти наробила?! Дамір пише мені, що ти замінила замок! Що ти їх ледь не вигнала з дитиною!
– Не вигнала. Вони ночували.
– У мене на жовтень чотири бронювання! Люди внесли передоплату! Ти розумієш, що руйнуєш мій проєкт?
– Проєкт, – сказала я. – Еко-будинок біля озера.
Вона запнулася, але лише на секунду.
– Так, проєкт! Я, до речі, в нього вклалася. Постільну білизну купила, фотографа наймала, оголошення просувала. Це моє, розумієш? Я вперше в житті щось своє роблю, а ти…
– На ті гроші, які я тобі переказувала на терапевта?
– Ти не маєш права лізти в мої гроші! – викрикнула Вероніка. – Це мої кордони!
– Ось і я про свої, – сказала я. – Дача – це мій кордон, Ніко. Ти сама мені минулої зими надсилала статтю. «Токсичні родичі: як перестати бути ресурсом». Я прочитала. Двічі.
Вона схлипнула — так, щоб я почула.
— Ти мене принижуєш. Це зловживання, мамо. Справжнє. Я це обговорю з терапевтом.
– Обговорюй, – сказала я. – Тільки тепер сама йому плати. Адже я теж працюю над своєю травмою. Усе ваше доросле життя я була банкоматом на ніжках, мені це шкодить.
– Ти жартуєш, – сказала вона й поклала слухавку.
Кирило подзвонив увечері, коли я вже гріла вечерю.
– Мамо, я вчора до тебе заїжджав. Годину біля дверей простояв.
– Я була на дачі.
– Ось! – зрадів він, ніби спіймав мене на брехні. – Щодо дачі. Ніка каже, ти там замок замінила. Я записався на шиномонтаж на суботу, там потім черги на місяць. Шини у тебе там.
– Шини, Кириле, – це речі, – сказала я. – А речі – минуле століття. Ви з Нікою так вирішили в суботу. Можна поки що й на маршрутці поїздити. Алла схвалить.
– Мамо, ти себе чуєш? – Він коротко й злісно засміявся. – Ти як підліток. Ну, Ніка здавала дачу, і що з того? Будинок все одно стояв порожній. Тобі шкода, чи що?
Я вимкнула плиту.
– Ти знав?
– Ну знав, – сказав Кирило, завагавшись. – Вона ж не чуже здавала. Тобто… ну, сімейне ж. Яка різниця, мамо.
– Твої шини гостям не заважали?
– А до чого тут шини! – Він нарешті не витримав. – Ніка реве, нам дзвонили з курсу англійської у Софії, що оплати немає, тренер Льва написав, що внесок не надійшов. Ти ж бабуся!
Я промовчала. Цього він і чекав.
– Коротше, – сказав Кирило вже спокійно, діловито. – У неділю Лев до тебе не поїде. Йому нема чого дивитися, як бабуся з розуму сходить.
По неділях Льова їздив до мене з семи років. Ми пекли млинці, лагодили його велосипед, а коли велосипед став йому малий, взялися за мій.
— Шини можеш забрати в суботу, — сказала я. — О десятій ранку. Я відчиню сарай. Тільки шини.
— Дякую, мамо, — сказав Кирило. — Справжній царський подарунок.
Вночі, коли я вже лягла, прийшло повідомлення від Льва:
«Тато сказав, що в неділю не поїдемо. За футбол я сам заплачу, у мене залишилися гроші з дня народження. А коли тобі робитимуть зуби?»
Я набрала: «Двадцять п’ятого, Леве». Стерла. Набрала: «Футбол я оплачу сама». Стерла теж. Надіслала лише сердечко.
Двадцять п’ятого я потрапила до стоматолога, пізніше встановили перший імплант. Поки що доводиться жувати лівою стороною. Другий і третій — у листопаді, коли назбираю грошей.
Кирило забрав шини в суботу. Приїхав сам, кинув їх у багажник, у дім не зайшов і на мене майже не дивився. «Дякую», — сказав у бік хвіртки.
Вероніка видалила оголошення. Зате в її сторісах з’явився довгий текст на бежевому тлі — про батьків, які плутають любов із контролем і карають дорослих дітей грошима. Під ним зібралося сорок сердечок. Одне, здається, від Алли.
Лев в неділю не приїхав. І наступної теж. Другого листопада йому виповниться чотирнадцять, а Кирило поки що не сказав, чи запросять мене.
У суботу на ринку я купила саджанець — дворічну антонівку з грудкою землі в мішковині. Продавчиня запитала, чи це на подарунок. Я сказала, що для себе.
Викопала яму біля паркану, там, де гості Вероніки ставили машину. Полила зі старої лійки, утрамбувала землю навколо.
Випрямилася, засміялася невідомо з чого — і рот рукою не прикрила.
Одне дерево. Зате посаджене від мого імені і моїми руками.
