Семена знову не було. Ліза пройшлася будинком, помацала навіщось їхній весільний портрет. Так, сімейне щастя не було таким вже довгим. Але ж багато хто їй говорив, що помиляється вона, що зовсім не такий гарний Семен, яким намагається здаватися.
Ліза не вірила. Для неї він був усім. Так красиво говорив, так ніжно тримав за руку. І вона, людина, яка п’ять років після втрати чоловіка не посміхалася, розтанула.
Усе. У неї тоді наче голову знесло. Ліза бачила і чула тільки Семена. А він? Він знову не прийшов ночувати. А вчора накричав на неї. Це, мабуть, протверезило краще, ніж усі слова знайомих. Ліза присіла на диван.
Після чого він змінився? Після того, як вона зробила його своїм компаньйоном, тобто співвласником фірми.
Ліза усміхнулася. Семен, звісно, вважав себе найрозумнішим, але от обтяжувати себе не любив. Тобто дочитати договір до кінця в нього не вистачило терпіння. Вона вже приготувала цілу промову про те, що вони ж кохають одне одного, і Семен же не збирається її зраджувати.
Промова була у відповідь на обурення Семена, яке мало б бути, дочитай він договір до кінця. Але він так і не побачив, що в разі його підтвердженої зради все передане йому відразу автоматично повертається до Лізи.
Напевно, зараз тому таким сміливим і був. На столі задзвонив телефон. Ліза рвонула туди в якійсь надії, але це був незнайомий номер.
– Алло. Лізко- Редиско, що це в тебе голос як у квашеної капусти? Ліза здивовано подивилася на телефон, потім знову піднесла його до вуха.
– Іване, ти чи що? У слухавці радісно засміялися, впізнала, ну треба ж, значить, не все втрачено.
– Лізко, виповзай на вулицю, пішли містом гуляти.
– Іван, господи, де ти?
– Ще на вокзалі, але скоро буду біля твого будинку. Ти не уявляєш, скільки людей мені довелося обдзвонити, щоб знайти твій номер. Ти взагалі хто? Шпигун? Агент під прикриттям? Ліза розсміялася. Так легко відразу на душі стало. Коли поруч був Іван, нудьгувати й тужити ніхто не мав права.
Іван, душа компанії, головний шкільний бешкетник і безнадійно закоханий у Лізу лицар. Чому безнадійно? Та тому що Іван був рудим. Рудим, великим і смішним.
На шкільному балу в них відбулася розмова. Ліза дуже обережно пояснила Івану, що дуже любить його, як друга, але не більше, що навіть уявити не може, що вони будуть разом.
Іван все вислухав, кивнув і кинув.
– Не нудьгуй, Лізко-Редиско, ще зустрінемося. І все, пішов. Лише за кілька місяців Ліза дізналася, що Іван пішов служити. Це було дуже дивно, тому що Іван був відмінником, дуже розумним хлопцем і йому пророкували кар’єру вченого.
А тепер, коли минуло більше п’ятнадцяти років, він просто так подзвонив. Ліза не думала ні секунди. Накинула шубку, схопила ключі від машини, сумочку і побігла на вулицю.
Іван під’їхав на таксі хвилин за п’ять. Вийшов із машини, здивовано втупився на будинок, а потім присвиснув.
– Ну, нічого собі, Редиско, ти влаштувалася. А містечко знайдеться, щоб рюкзак кинути? Ліза розсміялася. Вона, звісно, була трохи вражена.
Волосся Івана наче посвітлішало. Спочатку вона думала, що він пофарбувався, а потім зрозуміла. Сиве волосся. І хоч стрижка була зовсім короткою, але це було видно.
Іван ніколи не вирізнявся маленьким зростом, а зараз ще й у плечах роздався, тож Ліза поруч із ним почувалася дитиною. Щойно сумки було благополучно закинуто в будинок, Ліза попрямувала до машини.
– Ну, куди їдемо? Він навіть зупинився.
– Їдемо? Та ти з глузду з’їхала. Дивись, яка погода. Я не хочу, щоб твою увагу відволікала машина. Ти повинна всю увагу подарувати мені. Ліза закинула ключі в сумочку і сказала.
– Командуй.
– Ось це інша справа. Ходімо. Щойно нам трапиться що-небудь підходяще, зайдемо і все з’їмо. Вони повільно йшли вулицею. Ліза з цікавістю поглядала на Івана.
– А ти змінився.
– Ну, не без цього. Ти теж змінилася. Стала ще красивішою.
– Ну, Іване, не бентеж мене.
– Навіть і не думав.
– Ти мамі хоч повідомив, що приїхав?
– Мами немає, уже сім років. Ліза зупинилася.
– Як?
– Так. Я приїжджав. Хотів заїхати до тебе, але ти була тоді така щаслива зі своїм чоловіком. Я бачив вас у торговому центрі.
Ліза гірко усміхнулася.
– Була. Щоправда, недовго. Його вже немає. Рак. Вісім місяців і все. Іван стиснув її руку.
– Пробач.
– Це ти мені вибач.
Ваня смикнув її.
– Дивись, та сама кафешка. Ліза посміхнулася. Вони часто після школи забігали сюди. Зараз, звісно, вона харчується тільки в найкращих ресторанах.
– Ходімо. Ліза із задоволенням відсьорбувала чай.
– Ну, а зараз що в тебе в житті? Заміжня?
– Так.- Ліза скривилася як від зубного болю.
– Я так зрозумів, не все чудово?
– Ну так. А ти?
– Я так і не одружився. Ти ж знаєш, моє серце завжди належало одній дамі. У місто приїхав у справах. Зайнявся зароблянням грошей, але це все дрібниці.
Вони розмовляли, гуляли, пили каву з пластикових стаканчиків, їли шаурму з дивним смаком, і Іван стверджував, що вона приготована з найсвіжіших щурів.
Він поїхав у готель уже під ранок. Навіть у будинок заходити не став, тільки речі свої забрав. Сказав, що закінчить справи й одразу зателефонує. А Ліза засумувала. Така туга накотила, що вити хотілося. До ранку придумала план.
– Єлизавето Андріївно, до вас Гаврилченко.
– Так, нехай проходить. До кабінету увійшов представницький чоловік. Ліза знала його з дитинства і зараз запитала.
– Ігоре Миколайовичу, от дивлюся я на вас і завжди думаю, що вам із вашою представницькістю директором би бути. Чоловік усміхнувся.
– Так я і є директор, директор твоєї охорони. Ну, розповідай, що трапилося? Коли Ліза замовкла, він уважно подивився на неї.
– Ти впевнена, що все хочеш знати? Раніше ти нікому не дозволяла нічого говорити про Семена Поганого. Ліза усміхнулася.
– Я так розумію, що всі в курсі, крім мене.
– Ну, можна й так сказати. Ігор Миколайович відкрив папку, поклав її перед Лізою на стіл.
– Ось, Алла Єгорова, приїхала в наше місто нещодавно, майже відразу закрутила роман із твоїм чоловіком, тягне з нього гроші знатно. Я так розумію, хоче забрати в нього частину фірми, яку ти йому віддала.
Семен засліплений, хоча, можливо, просто дурний. Загалом, якби ти мене сьогодні не покликала, я б сам прийшов. Завтра у них переговори, угода.
Семен під керівництвом Алли хоче продати свою частину, і на ці гроші вони нібито хочуть відкрити щось інше. Щоправда, думаю, що Семену там нічого не світить. У Алли фірма, як я розумію, просто для прикриття. Ну, в принципі, і все. Ліза обережно поклала фотографії на стіл.
– Так, нотаріуса і свідків їхнього зв’язку можете зробити?
– Лізо, ну ображаєш. Усе готово. Я сподівався, що розум переможе.
– Ну, не зовсім. Хочеться трохи нашкодити. Усе має бути тихо.
До вечора Ліза знала все, що потрібно. А найголовніше те, що Семен так і не сказав Аллі, що одружений. Тобто вона щиро думає, що все, що у Семена є, це і справді його. А ще Ліза знала, що Алла шукає собі помічницю на кілька днів. Ліза поправила чубок перуки:
– Можна? На неї подивилися очі. Вони могли б бути навіть красивими, якби не були настільки холодними.
– Ви на співбесіду?
– Так.
За годину Ліза вже входила в курс справи. Вона вже зрозуміла, що на переговорах вона буде кимось на кшталт секретаря. Лізу все влаштовувало, і молода жінка старалася з усіх сил.
Алла була задоволена. Навіть зателефонувала Семену, сказала, що той може не приїжджати, щоб зайвий раз не світитися. У неї чудова помічниця.
Тієї ночі Семен був удома. Навіть зробив спробу пробратися в її спальню, але Ліза сказала, що втомилася і зачинила перед ним двері.
Переговори почалися трохи не так, як зазвичай. Та людина, яка мала купити фірму, приїхала набагато раніше. І зараз вивчав документи, чим дуже нервував Аллу.
Сидів він так, що через сонце, яке залило весь кабінет, Ліза його майже не бачила. Бачила тільки, що він один. Дивно, звісно, угода все-таки не маленька.
Ще вчора та частина фірми була заморожена доти, доки Ліза візьме керівництво на себе. До кабінету увійшов Семен.
– Ну, все підписали? Алла розгублено розвела руками.
– Ні. Ще вивчаємо.
Семен розсміявся натягнуто.
– Та що там вивчати? Фірма ваша, гроші наші. Ліза бачила, що чоловік потягнувся за ручкою, і запитала.
– А господиня фірми знає, що ви тут влаштували торгівлю без її згоди? Семен навіть не подивився на неї. Він дивився на Аллу.
– Алло, ти кого притягла? Вона схопилася.
– Не слухайте її, Господи, пожаліла людину, взяла на роботу, а в неї з головою не в порядку. Ліза теж встала.
– Ось тут я з вами повністю згодна. Щоб не бачити того, що чоловік творить під самим носом, потрібно бути саме такою.
Усі подивилися на неї одночасно. І Семен, і Алла, і навіть той чоловік-покупець. Першим, як не дивно, отямився саме він.
– Лізко-Редиско, я чомусь і не сумнівався, що всі мої обломи в житті будуть пов’язані саме з тобою. Звідки знаєш про те, що фірма належить його дружині? Ліза розсміялася.
– Ой, Іване, кого завгодно очікувала тут побачити, але й подумати не могла, що це будеш ти. Розумієш, я і є дружина цього, вибач, Господи, не хочу висловлюватися.
А це ось, познайомся, його коханка. Вони хотіли по-швидкому продати шматок моєї фірми. Семен зробив крок уперед.
– Продовжуємо угоду, ця частина фірми майже рік належить мені. Навіть краще, що ти все дізналася, нам з Аллою більше не доведеться ховатися. Алла, нарешті, змогла закрити рота.
– Не зрозуміла, а ти що, одружений, і фірма не твоя? Ліза заспокійливо махнула Аллі.
– Не переживайте, він уже майже вільний. Щоправда, фірма повернулася до мене, у шлюбному контракті пунктик один був, його Семен просто не спромігся прочитати.
Ліза довго їздила містом, дуже втомилася морально, а їзда на машині завжди заспокоювала її. Поплакала над своєю жіночою долею, пожаліла себе, ну як без цього.
Але одне вирішила точно – більше ніяких чоловіків. Ну, в сенсі, ніяких тривалих, гарячих та інших стосунків. Ніколи. Ні з ким. Тільки короткі зустрічі.
– І де тебе носить стільки часу, я вже закляклий весь. Ліза здригнулася й обернулася. Привалившись до воріт, стояв Іван.
Чомусь потекли сльози. Спочатку трохи, потім дедалі більше, і за секунду Ліза вже ридала на плечі у Івана, а той бурчав.
– Узагалі не розумію жінок, хоча ні, не розумію я тільки тебе. Фірму зберегла, чоловіка-обманщика позбулася. Що не так-то? Чого плакати? Ходімо до хати. Я себе до тебе в гості запрошую. Хоч чаю поп’ємо, а то я скоро на бурульку перетворюся від твоїх сліз.
Ліза сиділа на диванчику, підібгавши під себе ноги, і дивилася, як Іван рухається кухнею. У її руках уже була чашка чаю, і вона з усмішкою слухала його бурчання.
– Ну що за жінки нині пішли? Холодильник порожній.
– Ти в морозилці подивися, там начебто щось було. Іван присів, перевірив морозилку.
– Ну, хоч щось. Скоро годувати тебе буду.
– Іване, а чому ти тут? За логікою, ти мав на мене образитися, розлютитися. Іван здивовано подивився на неї.
– На тебе? – Потім зітхнув.
– Але я ж не міг тебе залишити в такий момент. Ліза довго дивилася на нього. Думала про те, що, напевно, вона якось неправильно дивиться на життя. Є людина, яка її любить, яка за неї завжди, скрізь.
Вона чомусь дивиться куди завгодно, тільки не на нього. А що, можливо, почекати зі своїми клятвами з приводу більше ніколи. Ліза, мабуть, посміхнулася своїм думкам, бо тут же почула.
– Лізо, з тобою все гаразд? Тільки що ридала, тепер сидиш сама собі посміхаєшся.
– Ти знаєш, Іване, напевно, так. Тепер, напевно, в порядку. Скажи мені, ти все ще кохаєш мене?
Іван відвернувся.Не повертаючись, запитав:
– Майонез у тебе є? Ліза розсміялася, ковзнула з дивана, підійшла до нього ззаду.
– Іване, ти мені не відповіси?
Він різко повернувся і навіть здригнувся, побачивши Лізу так близько.
– Навіщо питаєш? Ти ж і сама все знаєш.
Ліза потягнулася до нього. Зіниці Івана розширилися. Він спробував відступити, але Ліза вже обвела його шию руками.
– Усе, досить бігати. Навіть не знаю, хто з нас себе дурніше поводить. Іван видихнув. – Дороги назад не буде, я не відпущу тебе. Ліза розсміялася.
– А може, я завжди хотіла, щоб ти не відпускав мене. Просто сама не розуміла цього.Спеціально для сайту Stories
