— А всі твої прикраси та гроші я забираю за те, що прожив з тобою, цілий рік. Це, так би мовити, компенсація, зрозуміла? Або ти справді думаєш, що на таку, як ти, хтось зазіхне, га?
Ти хоч у дзеркало на себе дивишся? Як же ти мені набридла, не уявляєш. Та ти навіть нормальних дрібничок не могла купити. У тебе ж ланцюжок, як з 90-х, товщиною.
Персні ці дивні. Гаразд, хоч золото, 583 проба. Продам. І май на увазі, дорогенька. Якщо надумаєш заяву написати, то йди й озирайся.
І твоя тітка, що з глузду з’їхала, яка мене все просила грядки копати, нехай теж обережніше буде. А то хто знає, може, стара раніше часу на той світ піде! Все, чао! — пролунали гудки у слухавці.
Ніка відразу хотіла сісти на лавку — ноги не тримали. Та тільки після почутого впала повз — на траву, і камінчик впився в ногу. Але вона цього навіть не помічала.
Спочатку вона, приголомшена, мовчала хвилин п’ять, намагаючись зрозуміти, що це не поганий сон і не розіграш. Цей кошмар, який називався її особистим життям, розлітався на друзки.
І важко уявити — ще день тому все було чудово. А потім вона зробила те, що, власне, і призвело до розв’язки — заглянула в телефон своєї другої половинки.
І таке там прочитала — у нього виявилося ще п’ять дам серця. Причому Костик зустрічався з ними регулярно, як на роботу ходив, вони ж йому ще й гроші давали. Власне, їй-то він і казав, що на роботу.
Костик — брутальний мачо. У соцмережах познайомилися. Причому він їй перший написав. Сказав, що вона схожа на Венеру, яка вийшла з морської піни. І що йому ніколи не подобалися худорляві жінки.
Ніка розквітла. З її 1,56 см і досить великою вагою, зі своєю самотністю вона вже змирилася. Плюс не першої свіжості, як зауважувала її колега Світлана — вже майже 40 років.
Ніка не те щоб чекала на принца. Просто жила і все. П’ять років тому не стало батьків. Мами й тата, дружніх, які її обожнювали. І з того часу дні тягнулися як смола, похмурі, тьмяні. А тут раз — і кохання саме її знайшло.
Правда, тітці Ніки, Анні Олександрівні Костик, чомусь не сподобався відразу. Літня жінка навіть висловилася сучасним словом «мутний».
А ще тітка сказала, що на нього її кіт, найдобріша душа, шипить. І намагається відразу сховатися подалі, шерсть наїжачується. Для Ніки це не було показником, але тітка коту довіряла цілком. Власне, звірятко виявилося правим.
А ще Ніка хотіла зробити дурницю. Якби вона не заглянула в телефон, то… Сталося б ось що.
Костик запропонував їй продати квартиру. Сказав, що сам теж вкладе свої кошти. І вони куплять чотирикімнатну в центрі. Ніка навіть покупця вже знайшла на свої метри (до зустрічі з Костиком вона жила з тіткою, батьківська квартира стояла порожня).
А Костик запевнив, що вже пригледів потрібний варіант. Візьме її гроші й поїде укладати угоду, Ніці ж ніколи, вона працює.
— І залишилася б я ще й без квартири! — охнула вголос Ніка, незграбно піднімаючись.
У голові гуділо, вона відчувала себе найнещаснішою, обдуреною жінкою на землі. Погано мислила. Ноги заплутувалися. І Ніка звернула не туди.
Брела спочатку через пустир, потім якоюсь дорогою. І вийшла до невеликого ставка, почувши шум. Там була траса. А біля ставка лежав пес. Не ворушився. Ніка пішла до нього. Шоколадне око втупилося в неї, моргнуло. І закрилося.
“— Живий і добре, “— подумала Ніка.
Вже хотіла йти далі, як з кущів виліз дідусь. Спритний такий, у кепці й з палицею. У руках кошик. Грибник, чи що?
— Так і лежить, бідна тварина. Недовго йому залишилося, — і старий похитав головою.
— А що з ним таке? Він хворий, так? Не може ходити? — відгукнулася Ніка.
Її нещасний мозок і свідомість так хотіли відволіктися від важкої реальності, що вона навіть із радістю переключилася на розмову.
— Та тут таке діло. Кажуть, господар його з лікарні додому не повернувся… А дружина терпіти не могла пса. Відвезла подалі, сюди. Сорочку чоловіка поруч кинула і поїхала. Добре хоч гріх на душу не взяла, нічого собаці не зробила. І пес не йде. Два місяці тут уже.
Люди підгодовують. П’є тут водицю. Тільки тужить, видно. Сьогодні дивлюся, встати вже майже не може. Вони ж усе розуміють. Він на сорочці так і лежить. І плаче, природно.
Ніколи не бачив, щоб собаки плакали. Шкода. Але всіх не врятуєш! — і дідусь рушив убік.
А Ніка раптом завмерла. Ще пів години тому душа розривалася, серце билося, світ здавався сірим і порожнім. А тут… ні, нічого не змінилося. І Костик-паразит, звісно, нахабно нею скористався. Але цей пес…
Ніка зробила кілька кроків. Пес так і лежав. Вона боялася собак і ніколи їх не тримала. А тут просто сіла поруч. Ще раз подивилася. Величезні, сповнені болю і смутку очі пса зустрілися з її поглядом.
— Зрадили тебе, так? Господаря немає, а господиня вигнала. І мене теж сьогодні, по повній зрадили, друже. У мене все погано, — почала розповідати Ніка.
З боку, можливо, це й виглядало дивно. Жінка в білому костюмі, що сидить на землі. Собака, який ледь поворухнув вухами. Ніка так сиділа дві години. Прокинулася, коли почав накрапувати дощик. Вирішила йти додому. Тітонька ще обіцяла заїхати ввечері. Пішла. Потім зупинилася. Пес так само лежав на землі.
Ніка не вміла витончено повертатися, граціозно опускатися на землю. Напевно, вона плюхнулася, як мішок. Але від щирого серця закричала:
— Ходімо! Ходімо зі мною! Він не прийде, чуєш, твій господар! Його більше немає. Не знаю я, що з тобою робити. Чим тебе годувати і як з тобою поводитися. Але я обіцяю, я навчуся.
Ніхто не повинен так лежати через людську підлість. Мені й самій тут лежати. Але у мене є тітка, зовсім старенька. Хто з нею залишиться? Вона одна. Ходімо, друже. Ми двоє бідолах, раз зустрілися, то маємо бути разом! — вмовляла Ніка.
Собака лежав. Не реагуючи на неї. Ніка вирішила піти. Знайти вдома щось на зразок ременя, магазини вже були закриті. І використати його як повідець.
Вона збиралася повернутися. Та й переодягнутися не завадило б — костюм брудний, волосся скуйовджене, косметика розмазалася.
Щось торкнулося її руки. Ніка глянула вниз. Собака йшов поруч. Мокрий, незграбний. Так вони й дісталися до квартири, де тітка Анна Олександрівна, яка повернулася з дачі, вже смажила печериці.
— Ніка, ви б пішли, поки що, помилися, а я накрию стіл. Ви ж такі брудні. Собачку, до речі, можна загорнути в махрове простирадло, я зараз принесу. І щоб не застудилися, треба вам дати молочка з медом, мені сусідка привезла, просто чудовий, — витираючи забруднені тістом руки, сказала тітка Анна.
Ніка слабо посміхнулася. У цьому була вся її тітка. Інша хоча б запитала, чого, навіщо привела. А тут: «махрове простирадло». Тітка Анна дуже любила тварин. Ось і відповідь.
Песика Ніка спочатку вимила. Він мовчки стояв. Ребра майже просвічували, шерсть намокла, і стало видно, який він схудлий і змучений.
Потім Ніка взялася митися сама.
А коли з’явилася на кухні, побачила, як тітка накладає чергову миску, примовляючи:
— Їж, печериці. Їж, дорогенький!
І, обернувшись до неї, розповіла, що собака-то гриби любить! Випросив у неї печериці, вона його так і назвала відразу- Гриб. А що? Без імені не можна. А тепер ось м’яса дала.
А потім Гриб заснув у куточку, хоча Ніка хотіла його на диванчик укласти. Соромився, мабуть.
— Вигнала, нарешті, того кавалера? Дивлюся, його немає. Ох, Ніко, він би тебе до добра не довів! — похитала головою тітка.
Ніка їй усе розповіла. Жаліти її й голосити Анна не стала.
— Тухла — людина. Від таких треба тікати. Альфонс підлий. Скажи спасибі небесам, що вчасно відвели! — лише підсумувала вона.
Зранку всі троє поїхали на дачу. Ніка, тітка та Гриб. Машина у них була, старенький «Запорожець », яким тітка Анна віртуозно керувала.
І вихідні минули так мило, чи що. Ніка чомусь не влаштовувала істерику. Хоча спочатку хотіла, одразу після того, як Костик її кинув і стільки всього наговорив.
І життя їй зовсім не здавалося похмурим. Тітка займалася квітами. А Гриб виляв хвостиком і мудро дивився на Ніку, ніби кажучи:
“— Все у нас тепер буде добре. Ось побачиш!”
P.S
До речі, пізніше Ніка дізналася, що Костик недовго насолоджувався життям, закручуючи голову жінкам. Переніс якусь хворобу і тепер не встає, не ходить і не говорить. Це вже назавжди.
А сама Ніка, її тітка та пес Гриб передають усім великий привіт, бажаючи ніколи й за жодних обставин не впадати у відчай та чекати, як доля сама відчинить потрібні двері й подарує нові зустрічі!
