– Сашко! – голос Іри пролунав так дивно, що Сашко впустив майже зібрану спинку ліжечка та шуруповерт, вилаявшись, коли той влучив йому по нозі, і кинувся до сусідньої кімнати.
– Що?
– Сашко, тільки не панікуй! Ми народжуємо! Виклич «швидку».
Дивлячись, як безглуздо метушиться чоловік, Ірина посміхалася, час від часу зморщуючись від болю й ойкаючи.
— Заспокойся! Я не збираюся ставати мамою прямо зараз. Судячи зі скорочень — ще є чимало часу. Все встигнемо.
І вони встигли. Горласта і пухка Катерина з’явилася на світ майже через добу, до кінця виснаживши свою маму.
– Ну, привіт, донечко! Якби ти знала, як я рада тебе бачити! – Іра притиснула до себе Катю, яка обурено вітала цей світ, і розсміялася. – Легені в тебе точно в порядку!
Наступні два дні Іра провела в палаті сама, потихеньку звикаючи до ролі мами й здивовано розглядаючи свою Катерину – диво, яке з’явилося на світ тоді, коли, здавалося, всяка надія на те, що це колись станеться, була втрачена.
Про доньку Іра мріяла чи не з дитинства. Сповиваючи ляльок і вкладаючи їх спати, вона щоразу казала мамі:
— Коли я виросту, у мене теж буде донька!
— Ірочко, а може, синочок? Звідки ти знаєш?
– Ні! Дочка!
Мама Іри, Ольга Михайлівна, тільки посміхалася, дивлячись, як серйозно п’ятирічна Іринка «варить» кашу своїм «дітям», як укладає їх у коляску і співає колискові.
– Мамочка буде чудова! – бабусі теж розчулювалися, дивлячись на онучку.
Ось тільки всі ці захоплення вмить розбилися об сувору й нещадну реальність, коли Ірина з батьками, повертаючись з моря, де вони проводили відпустку, потрапили в аварію.
Батько Ірини заг.нув одразу, мама, яка сиділа поруч, майже не постраждала, тому що батько в останню мить зміг розвернути машину так, щоб удар припав на його бік. А Іринка, яка спала на задньому сидінні, навіть не зрозуміла, що сталося, прокинувшись уже в лікарні, де перенесла дві найскладніші операції.
Мама доглядала за нею, як могла, задіявши всі зв’язки та можливості. І через рік Ірина змогла повернутися до нормального життя, але лікарі попередили, що наслідки цієї аварії ще довго переслідуватимуть дівчинку і потрібно стежити за нею, щоб не пропустити щось важливе.
Ольга з тривогою спостерігала за дочкою, намагаючись зробити так, щоб життя її дівчинки знову стало звичайним, повним подій, друзів, нових вражень.
Іра закінчила школу, вступила до того ВНЗ, який обрала, і, закінчивши його, отримала диплом юриста.
— Тато був би радий, що ти пішла його стопами. — Ольга тримала в руках диплом доньки й не стримувала сліз.
— Я знаю, мамо, я знаю… — Іра обійняла маму.
У перший же день на новому робочому місці Ірина познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.
– Ух, як ти мене тоді зачарувала! Просто миттєво підкорила! – сміявся потім Сашко.
– Кава була гаряча! А ти навіть не писнув. І сорочку нову тоді я тобі теж зіпсувала.
– Невелика втрата за таку дружину! – Сашко, сміючись, обіймав дружину.
Майже рік вони зустрічалися, намагаючись краще пізнати одне одного. Ірина швидко зрозуміла, що саме про такого чоловіка поруч вона завжди і мріяла. Чутливого, турботливого, легкого на підйом і з хорошим почуттям гумору.
– Ось тільки чи вистачить усіх його чудових якостей, Ірочко, якщо ти не зможеш стати матір’ю? – Ольга тримала в руках результати чергового обстеження й хмурилася.
– Мамо, але ж це ще не остаточно?
– Ні. Але ймовірність висока. Я думаю, тобі треба поговорити з Сашком. Не можна починати сімейне життя з недомовок. Тим більше з такого приводу.
-Мамо, ти маєш рацію, звичайно, але я ж його кохаю. А якщо він відмовиться від мене?
-Значить, він тебе не так вже й кохає. І тоді, можливо, це буде на краще? А якщо він пройде це випробування, то я з радістю дам йому свою згоду.
-Мамо, а якщо у мене ніколи не буде дітей? Чи збудеться ця ймовірність?
-Відкрий своє серце і чекай, рідна. Ніхто не знає, яким шляхом пройде його життя. Іноді нам нічого не залишається, як тільки чекати і вірити.
Іра тоді все розповіла Олександру і запропонувала зробити паузу у стосунках.
– Давай ми поки не будемо спілкуватися. Нехай пройде хоча б кілька місяців. Ти все добре обдумаєш. Сашко, я не хочу вийти заміж, а потім розлучитися через якийсь час, зруйнувавши життя і тобі, і собі.
Майже два місяці вони не бачилися, обдумуючи, як і що. Іра вже змирилася з тим, що їхнім стосункам настав кінець, адже Сашко не давав про себе знати. І якось, повертаючись увечері з роботи, вона злякано скрикнула, коли біля самого під’їзду її підхопив на руки хтось.
– Налякав! Що ти тут робиш? –Іра обхопила Сашка рукою за шию і поворушилася, влаштовуючись зручніше в таких знайомих сильних руках.
– Не можу більше без тебе! Досить! Надумалися! Коли одружимося?
Весілля, а потім більше десяти років безуспішних спроб стати батьками. Два ЕКЗ, які не принесли нічого, крім шаленої втоми та розчарування. І дивлячись, як вкотре плаче Іра, Сашко обійняв дружину:
– Все! Досить! Багато людей живуть без дітей. Не всім це дано. У мене є ти, і мені цього достатньо.
І коли через рік Іра увірвалася до нього в кабінет і мовчки поклала на стіл тест, він лише на мить заплющив очі, а потім пошепки запитав:
– Правда?
І Іра так само шепотом відповіла:
– Так!
А потім було ще п’ять дивовижних місяців, тому що Іра пізно дізналася про вагіт.ість, вже давно поставивши хрест на своїх мріях і планах.
І Сашко з подивом спостерігав, як змінюється Ірина, як сміється, коли він обережно прикладає руку до живота, а те диво, яке росло всередині неї, наповнюючи її життя світлом і очікуванням, жваво штовхає його в долоню.
– Це що? Рука чи нога?
– А хто його знає? Я тільки підозрюю, що такими темпами доведеться записувати в футбольну секцію вже зараз. Слухай, а дівчатка ж теж грають у футбол?
І зараз Ірина дивилася на свою доньку, яка була схожа на тих ляльок, якими вона бавилася в дитинстві, і не вірила, що це її донька, її дитина…
– Приймай сусідів, Ірочко! – Інга Віталіївна, завідувачка відділення, яка приймала п логи в Ірини, відчинила двері, пропускаючи вперед худеньку, темноволосу дівчину. – Це Анна та її синочок – Іван. Анна, влаштовуйся, а ти, Іро, вийди на секундочку в коридор, мені треба з тобою поговорити.
Ірина поклала сонну Катерину в кувез і вийшла слідом за лікарем у коридор, залишивши двері в палату відчиненими.
– Ти будеш хорошою мамою! Не зводиш очей з доньки, – посміхнулася Інга. – Головне, щоб не божевільною. Все добре в міру. Ось що, Ірочко. Я зазвичай не звертаюся з такими проханнями, але Анна – дочка моєї давньої знайомої, тому ризикну. Якщо вирішиш, що це прохання для тебе неприйнятне, відразу скажи, добре? Ніяких образ чи чогось такого.
– Зрозуміла. Що сталося?
– Пол.ги у Анни були важкими. Ти, мабуть, помітила, як вона рухається. Це був кесарів розтин. Хлопчик теж непростий, вона його трохи недоносила. Якби це була дівчинка, мені було б спокійніше, вони витриваліші.
А за ним доведеться ще поспостерігати. Я хотіла тебе про щось попросити… Молока у тебе багато, я бачила, як ти зціджуєш. Якби…
– Хочете попросити, щоб я його догодовувала? – Ірина перебила Інгу і посміхнулася.
– Занадто?
– Та годі вам! Знайшли проблему. Мені й на трьох вистачить.
– Я заплачу. Молоко — дорога річ, а в Анни таких грошей немає.
– За це брати гроші?! — Ірина здивовано ахнула.
– Так, така практика є. Коли молока у мами не вистачає, деякі докуповують грудне. Ніколи не чула?
– Ні. Я грошей не візьму. Це зайве. А що зможу, для малюка зроблю. Це ж дитина, Господи…
– Дякую тобі, Ірочко! – Інга кивнула і відпустила Ірину в палату.
Маленький Іван трохи покапризував, але пристосувався, і вже до вечора два ситі клубочки в унісон сопіли, поки їхні мами пили чай і, вже придивившись одна до одної за день, перейшли на більш особисті теми.
– Я була дурненькою, Іро, думала, що я найкраща. А виявилося, що ні. Адже він мені нічого не сказав. Ні про дружину, ні про дитину. Я думала, що він холостий, планувала сім’ю.
А потім вона прийшла до мене на роботу. Я працюю у фітнес-клубі, тренером. Скандал був жахливий. Я ж навіть не відразу зрозуміла, хто вона така. – Анна замовкла. – І на цьому все. Наша любов закінчилася.
Точніше, з мого боку закінчилася. Ненавиджу, коли мені брешуть. Я ніяк не могла зрозуміти, як можна радіти одній дитині, коли десь є інша, всього на кілька місяців старша за ту, яку я чекаю…
– Ви більше не бачилися?
– Ні. Він наполягав, а я відмовила. Змінила роботу, переїхала на інший кінець міста.
– А у тебе є, до кого звернутися за допомогою?
– Ні. Мами не стало рік тому, а більше у мене родичів немає. Та це неважливо. Я сильна, впораюся. Тільки ось… Дуже боляче, Ірочко. Від власної дурості й недалекоглядності.
– Ну, ти ж думки читати не вмієш і нічого не знала. Адже, якби ти була в курсі, я правильно розумію, що ніяких стосунків не було б?
– Правильно. Не було б. Хто раз обдурив, той обдурить знову. Спочатку її, потім мене, потім ще когось знайде. Гаразд. Що було, те минуло. Зате я тепер не одна. Як би там не було, а генофонд там будь здоров! Батько – професор історії, мати – лікар.
– А батько Івана?
– Твій колега. Він нотаріус. Там і познайомилися, коли мама оформляла квартиру на мене.
Вони ще довго сиділи того вечора, вирішивши, що лягати вже немає сенсу, все одно доведеться вставати через пару годин, щоб погодувати малюків. Іра слухала Анну і думала, як дивно влаштоване життя.
Ходиш вулицями поруч із людиною, зустрічаєшся з нею в магазинах чи десь ще, не знаючи, хто вона, що, а потім раптом доля зіштовхує тебе з нею в потрібний час і в потрібному місці, і ти розумієш, що той, з ким тобі так легко розмовляти, хто розуміє тебе з півслова, весь цей час жив десь поруч, невідомий і невпізнаний.
Два дні, які вони провели разом в одній палаті, Іра потім згадуватиме з відтінком легкого суму і теплої радості. Анна була чудовим співрозмовником. Чутливою, уважною, ненав’язливою. Не соромилася ділитися своїм і уважно вислуховувала те, чим хотіли поділитися з нею.
А на третій день, вранці, Іра прокинулася і не зрозуміла, що відбувається. Анни в палаті не було. Вона трохи почекала, думаючи, що та вийшла на хвилинку, але минула година, потім ще одна, прокинулися діти, і Ірина закрутилася, намагаючись встигнути за двома одразу, гадаючи, куди ж поділася її сусідка по палаті.
А ще через годину до палати увійшла Інга, і Іра злякано ахнула.
— Що сталося? Ви така бліда…
– Сталося, Ірочко… Анни більше немає. Тромб. Не врятували.
– О, Господи… — Іра опустилася на ліжко і машинально підтягнула ближче до себе кувез із Іваном. — Як же так…
– Ось таке страшне це життя… Я хотіла тебе попросити, щоб Іван поки що залишився з тобою. Надішлю когось, щоб тобі допомагали.
– Не треба, я й сама впораюся. Не велика турбота. А як же тепер він?
– Поки що не знаю. Адже я нічого не знаю про його батька. Тобі Анна нічого не розповідала?
– Розповідала, але ні імен, ні прізвищ, все в загальних рисах. Можна, звичайно, спробувати знайти. Він нотаріусом працює, вона у нього якісь документи оформляла.
– Зрозуміло. Спробую. Ти не хвилюйся, Іро. Іван один не залишиться. Хороший хлопчик. На таких завжди черга з усиновителів стоїть.
Ірина помовчала, розглядаючи сплячого малюка.
– Інго Віталієвно…
– Що?
– А ви мені потім скажіть, що там з батьком Івана? Якщо знайдете його.
– Скажу.
До вечора Ірина вже знала, що батька у Івана немає і не буде. Той навідріз відмовився забирати сина. Вона нагодувала дітей і, вже не роздумуючи, набрала номер чоловіка.
— Сашко, нам треба поговорити…
А ще через два роки в парку Ірина висадила з візочка двох рум’яних карапузів і, кивнувши на них чоловікові, розсміялася:
— Лови!
І, дивлячись, як Сашко намагається зловити то одного, то іншого, як регочуть і верещать від захвату діти, Іра вкотре подумала, що життя — це все-таки дивна річ.
Іноді воно забирає все, не залишаючи навіть тіні надії, і ти не розумієш, як жити далі, заради чого дихати, прокидаючись вранці, а потім, змінивши гнів на милість, воно ж дає тобі те, чого ти вже не чекав і на що не сподівався, з таким надлишком, що залишається тільки дивуватися, дякувати небу і тихо радіти тому, що маєш.
