Дзвінок у двері пролунав у найнесподіваніший момент. Ірина якраз закінчувала покривати лаком стару дубову стільницю, яку знайшла на дачі. Запах лаку змішувався з ароматом сушених трав, розвішаних по кухні, створюючи в квартирі атмосферу майстерні алхіміка.
Вона відклала пензлик, витерла руки ганчіркою і, намагаючись не наступати на скрипучу дошку в коридорі, попрямувала до дверей. Юра мав повернутися лише завтра. Відрядження в сусідній регіон нібито затягнулося, але Ірина давно знала: географія його поїздок обмежувалася двома кварталами від їхнього будинку.
Вона відчинила двері. На порозі стояв її чоловік. Вигляд у Юри був войовничий, але якийсь пом’ятий, ніби його довго носили в кишені, а потім дістали й спробували розгладити рукою.
Поруч із ним, вчепившись у лікоть чоловіка нафарбованими нігтями, стояла молода особа. Яскрава, гучна навіть у своєму мовчанні, одягнена у все найкраще одразу.
— Іра, нам треба поговорити, — буркнув Юра, намагаючись не зустрічатися з дружиною поглядом.
Дівчина зробила крок уперед, рішуче відштовхуючи чоловіка плечем. Вона набрала в груди побільше повітря, ніби збиралася пірнути в крижану ополонку, і випалила:
— Я Ірина, кохана жінка вашого чоловіка! І я тут, щоб розставити всі крапки над «і».
Господиня квартири завмерла. Її погляд ковзнув з обличчя чоловіка на обличчя гості, а потім куточки губ здригнулися.
Ірина (дружина) не закричала, не схопилася за серце і не почала шукати валокордин. Натомість з її грудей вирвався спочатку тихий смішок, який швидко переріс у заливистий, щирий регот.
Вона сміялася так, як сміються люди під час перегляду чудової комедії, витираючи сльози, що навернулися на очі, тильною стороною долоні.
Юра і його супутниця переглянулися. Такої реакції в їхньому сценарії не було.
— Іро, ти що? — просичав чоловік, червоніючи плямами. — У тебе істерика?
— Ні, — простогнала дружина, намагаючись віддихатися. — Просто… Юра, ти серйозно? Ти знайшов собі коханку з моїм ім’ям? У тебе що, пам’ять зовсім відмовила, і ти вирішив не ризикувати ?
Гостя, яку, за іронією долі, теж звали Іриною, насупилася. Її бойо.ий настрій почав танути, зіткнувшись із незрозумілим веселощами.
— Це не смішно! — взвизгнула вона. — Я прийшла заявити про свої права! Ми кохаємо одне одного!
Ірина-дружина нарешті заспокоїлася, але посмішка не сходила з її обличчя. Вона широко розчинила двері й зробила запрошувальний жест рукою, немов швейцар у готелі.
— Ну якщо ви любите, тоді заходьте. Навіщо на порозі стояти? Юра, покажи дамі, де у нас капці. Тільки ті, з рожевими помпонами, не давай, це гостьові для мами. Дай їй свої, старі, стоптані. Їй треба звикнути до твого запаху.
Вона розвернулася і пішла на кухню, наспівуючи собі під ніс якусь веселу мелодію. Юра завмер, хапаючи ротом повітря, а його нова Ірина розгублено кліпала нарощеними віями.
На кухні Ірина-дружина не поспішаючи діставала чашки. Вона вибрала найрізноманітніші: одну зі сколеним краєм, іншу — з дурним написом «Бос року», яку Юрі подарували колеги жартома, знаючи, що босом він ніколи не стане.
— Сідайте, голубки, — скомандувала вона, ставлячи чайник.
Парочка сіла. Юра виглядав так, ніби проковтнув цілий лимон. Коханка ж почала оглядатися з видом оцінювача, якому доручили продати старий сарай за ціною палацу.
— А ремонт у вас так собі, — фиркнула гостя, проводячи пальцем по столу. — Стиль «бабусина скриня». Я б тут усе змінила.
— О, безумовно! — з ентузіазмом підхопила дружина. — Я давно говорила Юрі, що ці шпалери навіюють тугу. Але ж він у нас економний чоловік. Знаєте, Ірочка… можна я буду називати вас Ірочка-два? Щоб не плутатися.
Так ось, Юра вважає, що найкращий дизайн — це той, який дістався безкоштовно.
Юра стукнув кулаком по столу.
— Досить дуріти! Ми прийшли не ремонт обговорювати. Іра, ти повинна виїхати.
— Куди? — з удаваним здивуванням запитала дружина, наливаючи окріп.
— Не прикидайся дурепою. Квартира велика, але я не збираюся жити на вокзалі. Ми з Іриною будемо жити тут. А ти… ну, знайдеш щось. Ти ж сильна жінка.
Коханка переможно посміхнулася і поклала голову Юрі на плече, демонструючи повну єдність.
— Так. Юрчик сказав, що ця квартира — його фортеця. І мені тут подобається. Район тихий, метро поруч. Тільки ці жахливі штори викинемо.
Ірина-дружина уважно подивилася на чоловіка. У її погляді читалася не образа, а скоріше дослідницький інтерес, з яким ентомолог дивиться на жука, що намагається котити кульку вгору.
— Юрчик, значить, сказав? — простягнула вона. — А Юрчик не уточнив, кому саме належить ця фортеця за документами?
Чоловік заворушився на стільці. Його обличчя набуло землистого відтінку.
— Яка різниця? — буркнув він. — Ми сім’я, значить, все спільне. Було. Тепер я хочу свою частку.
— Частку? — Ірина розсміялася, ніби почула чудовий анекдот. — Сонечко моє, твоя частка тут — це комплект зимових шин на балконі та колекція журналів «Рибалка-любитель» за дев’яносто восьмий рік.
— Не бреши! — скрикнула Ірочка-друга. — Юра сказав, що він купив цю квартиру! Він бізнесмен!
Дружина поставила чашку перед суперницею так різко, що чай розлився на клейонку.
— Дитинко, твій Юра — бізнесмен лише у своїх фантазіях. Він старший менеджер з продажу кахельної плитки, і, здається, місяць тому його хотіли понизити за те, що він переплутав артикули.
— Це тимчасово! — гримнув Юра. — У мене є перспективи! І взагалі, не смій принижувати мене перед жінкою!
— Перед якою саме? — уточнила Ірина. — Нас тут двоє, нагадую. Юро, ти загнав себе в логічний глухий кут.
Атмосфера на кухні загострилася, але не від пристрасті, а від дурості, яка густим туманом виходила від гостей.
Ірина-дружина вирішила, що час переходити до активних дій. Стратегія вичікування закінчилася, почалася стратегія випаленої землі, приправлена сарказмом.
— Гаразд, давайте конструктивно, — запропонувала вона, сідаючи навпроти. — Ви хочете тут жити. Припустимо. Я навіть готова піти назустріч.
Очі Юри загорілися жадібним блиском. Він чекав бі.ки, суперечок, криків, а тут усе йшло як по маслу.
— Ось бачиш, Іруся, — він штовхнув коханку в бік, — я ж казав, з нею можна домовитися. Вона розуміє, що проти кохання не встоїш.
— Звичайно, — кивнула Дружина. — Тільки є нюанси. Такі маленькі, побутові. Ірочка-два, скажіть, ви любите готувати?
— Ну… не особливо, — скривилася дівчина. — Ми будемо ходити по ресторанах.
— Чудовий план! — захопилася господиня. — Тільки врахуйте, що у Юри гастрит, панкреатит і алергія на глютен, яку він сам собі вигадав, щоб не їсти хліб.
Плюс, він не їсть вчорашнє. Тобто готувати треба тричі на день. Свіженьке. «Мівіна» не пройде, він від неї надувається і стає злим.
Іра-коханка недовірливо поглянула на свого героя. Той втягнув живіт.
— А ще, — продовжила дружина, загинаючи пальці, — Юра вважає, що гроші в тумбочці розмножуються брунькуванням.
Він ніколи не знає, коли треба платити за світло, воду та інтернет. Для нього відключення вай-фаю — це завжди підступи світової змови, а не несплата. Ви готові взяти на себе роль його особистого бухгалтера? Врахуйте, дебет з кредитом у нього ніколи не сходяться.
— Ти перебільшуєш! — огризнувся чоловік. — Я просто творча людина!
— Творчий продавець плитки, — кивнула Ірина. — Це звучить гордо. Ірочка-два, а ви знаєте, що він хропе? Не просто сопе, а видає звуки, схожі на роботу відбійного молотка в порожньому колодязі. Я сплю в берушах уже п’ять років. У вас вуха міцні?
Коханка почала відсуватися від Юри разом зі стільцем.
— Ти не говорив про хропіння, — прошепотіла вона. — Ти сказав, що спиш як немовля.
— Як немовля з аденоїдами третього ступеня, — уточнила Дружина. — І ще один момент. Фінансовий. Юра, ти розповіси їй про кредит на машину, яку ти розбив два роки тому? Чи це буде сюрприз до річниці?
— Який кредит? — Ірочка-два зблідла. — Ти ж казав, що твій «Мерседес» у сервісі на тюнінгу!
— Ну, технічно він у сервісі, — втрутилася дружина. — На розбиранні. А платити за нього щедрий Юра буде ще три роки.
Половину своєї зарплати. Тож, Ірочко, ресторани скасовуються. На вас чекає захопливий світ акцій у «АТБ» та романтичні вечері з макаронами по-флотськи без м’яса.
Юра підхопився, перекинувши стілець.
— Замовкни! Ти це робиш навмисно! Ти заздриш нашому щастю!
— Щастю? — Ірина встала, і в її позі з’явилася така впевненість, що чоловік мимоволі зробив крок назад. — Юро, я не заздрю. Я тобі співчуваю. А ще більше я співчуваю цій дівчинці, якій ти наговорив стільки локшини, що можна нагодувати цілий полк.
Ірина підійшла до шафи у передпокої й дістала звідти великий картатий баул. Вона кинула його до ніг чоловіка.
— Збирайся.
— Що? — не зрозумів Юра. — Я ж сказав, я залишаюся! Це ти підеш!
— НІ, коханий. Ти не зрозумів суті. Я дарую тобі свободу. І дарую тебе — їй. — Вона вказала на розгублену коханку. — Забирайте! Це унікальна пропозиція, акція «Чоловік-імпортозаміщення». У комплект входять: дві пари дірявих шкарпеток, колекція претензій до світу та необмежена кількість вечірнього ниття.
Ірина почала метушитися по квартирі, хапаючи речі Юри та хаотично запихуючи їх у сумку.
— Ось твоя улюблена футболка з плямою від кетчупу, яку ти заборонив виводити, бо вона «пам’ятна». Ось твої краплі в ніс. Ось твій гребінець із трьома зубцями. Бери! Все бери!
Юра спробував вихопити сумку.
— Що ти, в біса, робиш?! Це мій дім!
— Твій дім? — Ірина зупинилася й подивилася на нього крижаним поглядом. — Юро, ця квартира оформлена на мене. Куплена на гроші, які я заробила на своїх проєктах, поки ти шукав себе й грав у приставку.
Ти тут прописаний? Ні. Ти вкладався в ремонт? Ні, ти купив три лампочки за п’ять років. У тебе є рівно десять хвилин, щоб зникнути, поки я не викликала службу дезінсекції, бо шкідників треба виводити радикально.
— Ти не посмієш… — прошепотів він, але в голосі вже не було впевненості.
— Посмію. Ще й як посмію. Ірочка-два, чого ви сидите? Допомагайте своєму принцу. Бачите, скільки в нього багатств? Один старий светр чого вартий, міль його обожнює, це практично домашня тварина.
Коханка встала. Її обличчя спотворила гримаса відрази. Вона подивилася на Юру, на його спітнілу лисину, на картату сумку, на пляму кетчупу. Картина успішного бізнесмена розсипалася на порох, залишаючи замість себе жалюгідного невдаху.
— Ти мені брехав, — тихо сказала вона. — Ти сказав, що дружина — мегера, яка сидить у тебе на шиї. А виходить, це ти…
— Альфонс, — підказала Ірина-дружина. — Слово, яке ти шукаєш, — звичайний побутовий альфонс.
— Іди ти до біса! — верещала Іра-друга. Вона схопила свою сумочку, розвернулася на підборах і вилетіла з квартири, навіть не грюкнувши дверима.
Юра залишився стояти посеред коридору, обіймаючи картату валізу. Він виглядав як побитий собака, якого вигнали під дощ.
— Іра… — занив він. — Ну чого ти починаєш? Ну, здурів. Біс попутав. Давай нормально поговоримо.
Ірина підійшла до дверей, широко розчинила їх і з посмішкою вказала на сходову клітку.
— Забирайся.
— Але мені нікуди йти!
— У тебе багатий внутрішній світ, поживи в ньому. Або наздоганяй свою коханку, може, вона подасть тобі на прожиток. Час пішов, Юра. Раз… Два…
Чоловік зрозумів, що жарти скінчилися. Дружина, яка десять років терпіла його примхи, зникла. Перед ним стояла чужа жінка, якій було глибоко байдуже на його долю. Він підхопив сумку і, згорбившись, поплентався до ліфта.
Коли двері за чоловіком зачинилися, Ірина не сповзла по стіні, не розплакалася і не дістала пляшку. Вона зачинила замок на два обороти, потім накинула ланцюжок. Підійшла до дзеркала у передпокої й підморгнула своєму відображенню.
— Ну що, Ірко, вітаю. Баласт скинуто.
У квартирі стало дивно тихо. Зникла напруга, яка висіла в повітрі роками. Зник запах його дешевого тютюну, зникло очікування незадоволеного бурчання. Вона відчувала себе так, ніби зняла тісні туфлі, в яких пробула цілий день.
Її погляд впав на телефон, залишений Юрою на тумбочці в метушні. Екран засвітився від вхідного повідомлення. Ірина взяла апарат. Писала та сама «Ірочка-два»:
«Юра, ти козел. І не дзвони мені. Твоя дружина — свята жінка, що тебе терпіла. P.S. Поверни гроші за таксі!»
Ірина голосно розсміялася. Сміх цей був чистим, звільнюючим. Вона взяла телефон, вийшла на балкон. Дев’ятий поверх. Внизу, біля під’їзду, маленька постать Юри з величезним баулом, мабуть, намагалася додзвонитися до когось на другому телефоні. Він розмахував руками.
— Гей, Ромео! — крикнула Ірина вниз.
Юра підняв голову.
— Ти телефон забув! — весело крикнула вона.
— Кинь! — закричав він з надією. — Іра, кинь, там усі контакти!
— Лови! — вона розмахнулася.
Але замість того, щоб кинути телефон, вона жбурнула йому вниз старий, запилений килимок для взуття, який давно збиралася викинути. Килимок пролетів і впав прямо поруч із Юрою, піднявши хмаринку пилу.
— Ой, промахнулася з предметом! — крикнула вона, насолоджуючись його перекошеним обличчям, яке навіть з такої висоти випромінювало безсилу злість. — Телефон забереш у консьєржа завтра! Якщо будеш себе добре поводити!
Вона повернулася в кімнату, увімкнула музику — гучний, енергійний рок, якого Юра не терпів, — і продовжила покривати лаком стільницю. Робота йшла на ура. Лінії виходили рівними, колір лягав ідеально.
Життя, як виявилося, тільки починалося. І в цьому новому житті не було місця ні для брехливих чоловіків, ні для їхніх жадібних подруг, ні для страху залишитися наодинці.
Ірина подивилася на годинник. Була лише дев’ята вечора. Вона взяла телефон (свій) і набрала номер.
— Алло, служба заміни замків? Так, мені потрібно терміново. Прямо зараз. Подвійний тариф? Приїжджайте. У мене сьогодні свято — день позбавлення від паразитів.
Вона поклала слухавку і знову розсміялася. Попереду була ніч, сповнена спокою, і ранок, який належав тільки їй.
