Кохаю свого чоловіка. Ми вже 20 років як живемо разом, а все одно кожен день із ним приносить мені радість і спокій. Він займається ремонтом автомобілів. Починав з нуля як помічник майстра, а тепер у нього своя невелика майстерня в нашому містечку.
Шкода, що багатого клієнта доводиться чекати місяцями, але й Жигулі іноді теж потрібно лагодити, тож якась копійка в бюджет так капає. До речі, в містечко це ми переїхали після весілля. До цього жили в невеликому районному центрі, скоріше навіть у селі.
Але потім вирішили спробувати щастя в інших місцях, а ось мій брат залишився в селі. Одружився, побудував будинок біля тестя і тещі, оскільки в мами біля будинку земельна ділянка була дуже маленькою. Усього кілька дерев і грядка. Куди вже там щось прилаштовувати.
На жаль, вийшло так, що мама залишилася одна. Ми, звісно, приїжджали до неї в гості час від часу. Але, самі розумієте, надовго залишатися не виходило. Мій чоловік старався, лагодив щось, якщо в будинку траплялися якісь поломки, допомагав із городом. В питанні садівництва брали участь ми всі.
Закрутки на зиму – це в нашій родині святе. Близько року тому сталося нещастя. Мама щось десь не догледіла, і в її будинку почалася пожежа. Кімнати серйозно постраждали, та ще й гасити їх довелося з великою кількістю води. Тож стіни вкрилися грибком і пліснявою.
Жити там стало не те що небезпечно, а навіть неможливо. Тож вихід був лише один: переїзд. У нас у квартирі, на жаль, не так багато місця, як хотілося б. Дві кімнати, в яких ми живемо втрьох із сином. Можна було б переселити маму і до нас, але брат першим зголосився на допомогу.
У нього будинок просторий, багато кімнат. Та й сільське життя мамі звичніше, ніж переїжджати в місто. Нехай і таке невелике, як наше. Однак через якийсь час брат ніби між іншим почав натякати мені, що надто вже відвик від життя з мамою. Розумієте, вона у нас, насправді, людина хороша.
Але й у неї є свої тонкощі в характері. Коли ти дитина, ти цього не помічаєш. Але потім тобі вже складно сприймати їх як раніше. Іноді виникають суперечки й образи. Хоча всі намагаються ставитися одне до одного з повагою. Я розповіла про це чоловікові, але він тільки співчутливо покивав головою.
Що поробиш, звичайна різниця поколінь. Їм не зрозуміти нас, а нам не зрозуміти їх. Через кілька місяців ми завезли маму до себе, погостювати на кілька днів. Показали їй усі місцеві красиві місця, добре провели час. Тоді мама теж скаржилася, що мій брат її не розуміє. Став якимось різким.
Зовсім не слухається її порад. Мені важко було чути таке від рідної матері. Потім, коли ми вже відвезли маму назад до брата, чоловік запропонував мені одне непросте рішення. Сказав, що він до нього давно готовий, черга залишилася тільки за мною.
Я ніколи не любила робити складний вибір, але цього разу довелося зробити виняток. Вчинити так, як було б краще для всіх. І ось, буквально тиждень тому ми заїхали до брата, щоб відвезти нарешті маму з його будинку. Його очі не видавали жодних емоцій, але погляд його дружини випромінював полегшення.
Мама тоді якраз щось робила в саду, але, побачивши нас із чоловіком, кинула все і побігла до нас обійматися. А потім чоловік повіз нас польовою дорогою в район тієї вулиці, де мама жила раніше. Ми з’їхали трохи праворуч і вперлися в невеликий, але доглянутий будиночок з одним поверхом.
Навколо нього була облаштована грядка і колодязь, а по сусідству жила мамина найкраща подруга. Вона-то і продала нам частину своєї землі, щоб ми змогли влаштувати на ній нове будівництво. Гроші на всю цю справу чоловік витратив із власних запасів.
Він давно збирав, буквально по частинах, раритетне авто, яким користувалася колись радянська партійна верхівка. Однак заради тещі йому довелося продати свою мрію і побудувати їй на ці гроші будиночок. Мама була у нестямі від радості. Рідні місця, дім, подруга.
Що ще потрібно, для того щоб почуватися в старості затишно? Це, звісно, не скасовує того, що ми приїжджатимемо до неї в гості в майбутньому. Але тепер наша сім’я не страждатиме від вічних образ і непорозумінь. Внутрішній спокій і відсутність непотрібних хвилювань – це те, чого нам так не вистачає…
