-Син, кажеш? А де ж ти був, син, коли твій батько потребував тебе? Де ти був, коли він дзвонив тобі, просив приїхати? Хоч ненадовго, хоч на один день. Де ти був, син, коли я цілодобово сиділа біля ліжка твого батька?
Де ти був, коли я за ним, лежачим, бруд вигрібала? Коли в лікарні за ним доглядала, з ложечки годувала, поїла, переодягала? Чому ти не приїжджав, коли я тобі дзвонила, благала приїхати?
Де ти був, коли я, чужа людина, твоя погана колишня дружина, ховала твого батька? Сама, без твоєї допомоги, Олег! А тепер ти приїхав? Тебе тут більше ніхто не чекає, я тебе не кликала і бачити не хочу.
-Та й я не горю бажанням на тебе дивитися. Все сказала? Можеш збирати своє барахло і валити звідси, наша добранька!
Я взагалі не розумію, чому ти досі тут тиняєшся? Думаєш, що тобі щось дістанеться? Ось, тримай, за турботу про старого, компенсація, так би мовити…
Сказавши це, Олег дістав гаманець, витягнув звідти пару тисячних купюр і кинув їх Віці.
-Збирайся, я чекаю. Даю тобі 30 хвилин, а потім вижену, як блохасту кішку.
-Та ні, Олеже, це тобі доведеться піти. Якщо ти не покинеш мою квартиру, я подзвоню в поліцію.
Ох, як же Олег кричав, коли дізнався, що не є спадкоємцем, а власником квартири виявилася його колишня дружина! Кричав так, що здригався весь багатоквартирний будинок.
Віці дійсно довелося викликати поліцію, коли чоловік накинувся на неї з кулаками, але й вони не змогли втихомирити чоловіка і забрали його до відділку.
Однак Олег пригрозив Віці, що як тільки його випустять, їй це не пройде без наслідків. Він-то її викриє, це точно! Звабила немічного старого, обдурила, обманом змусила переписати квартиру на себе, не інакше. Ну не міг же рідний батько так підло вчинити з єдиним сином і залишити без спадку!
Виявляється, міг, і тому було багато свідків…
Віка й Олег прожили разом зовсім недовго. Це саме той випадок, коли, як то кажуть, не зійшлися характерами.
Олег — самозакоханий егоїст, якому важлива лише його власна особа. Він і любив у цьому житті лише себе. Працювати Олег не любив. Ні, він, звичайно, ходив на роботу, але робота для ледарів. І зарплата така ж. Проте, хоч трохи, та й пожили.
Через 2 роки після весілля Олег зустрів жінку своєї мрії, і разом з нею втік до Києва, мовляв, там булки на деревах ростуть, а гроші з неба падають, тільки встигай, долоні підставляй.
Те, що у Віки залишився однорічний синочок, орендована квартира та декретні виплати як джерело доходу, його анітрохи не хвилювало. Добре, що є мама. Мама допоможе, матуся, адже вона своя, рідна, улюблена.
Мамочка лише зітхнула, похитала головою, але ні слова не сказала, хоча могла б, адже попереджала ж, що з цього Олега нічого не вийде.
Як тільки чоловік поїхав до столиці, так і загордився. Ні слуху, ні духу. Гаразд, з ним вони розлучилися, але ж син! Син-то нікуди не зник, ось він, маленький, поруч. Хоч би тато поцікавився, як справи у сина, чи не хворіє, чи ситий, чи одягнений, чи взутий…
А ось вам дулю! Не дочекаєтеся! Ще чого ви хотіли, щоб Олег їм кланявся, та дзвонив! Кожному кланятися — голова відвалиться.
І Віка не дзвонила, а тому дуже здивувалася, коли їй зателефонував батько Олега, щоб дізнатися, чи не дзвонив син? А потім зовсім несподівано сказав, мовляв, хоч би в гості прийшла! Ви розійшлися, а мене за що позбавляєте онука? Приходь, Віко, я хоч на малюка подивлюся.
А дивуватися було чому. Вона й бачила Віктора Павловича всього разів п’ять. У Олега з батьком не було близьких стосунків. Віктор сина критикував, намагався навчити життю, а той занадто гордий, мовляв, не вчіть мене, я й сам краще знаю.
Тиждень жінка думала, йти чи ні до чоловіка. Навіть з матір’ю вирішила порадитися. Мати — жінка розумна, відразу сказала: «Іди, не переломишся, він тобі нічого поганого не зробив, а хлопчику чоловіче спілкування потрібно, тим більше дід рідний».
Ось так, Віка стала частим гостем у квартирі Віктора Павловича. Виявляється, хороший чоловік. Сам себе картав, що з дружиною розпестили сина, розбалували. Він у них пізній, вже й не сподівалися народити. Все для нього, все йому, ось і вийшло, що він навчився думати тільки про себе.
А онук як дідуся любив, тут і словами не передати.
Спочатку Олег хоч іноді приїжджав до батька, і то, коли щось потрібно, та дзвонив зрідка, а потім і їздити перестав, і дзвонити став дедалі рідше, а потім і зовсім ніби забув, що в нього є батько. І про сина забув.
Які вже тут аліменти, коли він Віці прямо сказав, що, зараз стільки способів від них сховатися, що треба бути повним дурнем, щоб добровільно платити.
Захворів Віктор Павлович. Захворів на недобру хворобу, від якої не кожен може вилікуватися. Йому стало важко самому. І так вийшло, що крім Віки йому нікому допомогти.
Довго вона не погоджувалася переїжджати до свого колишнього свекра, мовляв, що люди скажуть? Та й Олег хтозна-що подумає?
А потім вирішила, що так і справді буде простіше. І Семену до школи ближче, і їй до роботи недалеко, і Віктор Павлович під наглядом. А ще, коли улюблений онук поруч, всі недуги ніби відступали на другий план.
Два довгих роки боровся чоловік із хворобою, та вона виявилася сильнішою. Чоловік зовсім злетів, зовсім змарнів.
Олегу дзвонив і він сам, і Віка дзвонила, та який з того сенс? У нього купа справ, йому ніколи, мовляв, потім якось приїду, ти вже тримайся, батьку, лікуйся там.
Віка спочатку вдома, потім у лікарні доглядала за свекром. А потім, коли його додому, виписали, теж тільки вона була поруч. І знову дзвонила Олегу: мовляв, приїдеш ти чи ні? Батько ж на тебе чекає.
Так Олег й не приїхав до батька на цьому світі. Навіть на похорон не встиг, був зайнятий. Лише через місяць з’явився з безсоромним поглядом.
Віка й ховала свекра сама, без допомоги Олега.
Олег приїхав, щоб вирішити питання з квартирою. Він подумав так: «Поки що знайду мешканців, а коли термін закінчиться, виставлю її на продаж. А чому б і ні? Квартира гарна, трикімнатна, у центрі. Нерухомість зараз у ціні, тож Олег потирав руки в передчутті солідної суми.
Він аж ніяк не очікував у своїй квартирі зустріти колишню дружину. І чого їй тут треба? Чому досі не виїхала? Ну, допомогла батькові в скрутну хвилину, на що тепер сподівається?
Він, Олег, не такий добрий, як його татусь. Миттю цю колишню дружину звідси виселить. А якщо вона буде обурюватися, то й рахунок за проживання солідний виставить.
І аж ніяк Олег не очікував, що не він, а його колишня дружина є власницею квартири. Ну і як скажіть мені, таке могло статися? Мабуть, вона не тільки доглядала за старим, а й, напевно, ще й догоджала йому, інакше звідки б у неї такий царський подарунок у вигляді квартири?
Поки ще у Віктора Павловича був здоровий глузд і пам’ять, поки він ще хоч трохи ходив, але на своїх ногах, сам, без примусу і вмовлянь прийняв він це непросте для себе рішення — залишити свою квартиру тій, що доглядала за ним, тій, що готувала, прибирала, прала, тій, що скрашувала його самотність, своїй рідній, улюбленій і єдиній невістці.
Віка не хотіла приймати такий подарунок. Яким би не був Олег — все ж таки син, а вона хто? Його колишня дружина.
— Ну що ви таке вигадали! Я вас і без квартири не покину. Мені потім не потрібні ці сварки та конфлікти з Олегом.
-Послухай, донько. Я все вирішив. Мені вже недовго залишилося, а тобі ще жити, і мого онука на ноги піднімати. А син — де він, цей син? І розмовляти не хоче. Він тобі допомагає дитину виховувати? Ось саме так. Ніхто йому не потрібен, крім себе, коханого.
Якби моя Тонечка була жива, вона б мене повністю підтримала. Він профукає квартиру, і справа закінчиться. Завтра йдемо до нотаріуса. Я все вирішив.
-Тату, навіщо мені квартиру? Якщо вже вирішили, то краще Семену, він же твій онук, а я хто?
-Ти мені дочка, Віко, дочка. Вибач, Семен хоч і онук, але квартиру я залишу тобі. Хто його знає, чиїх генів у ньому більше? Добре, якщо твоїх, а якщо проявиться в ньому характер Олега, то він тебе на вулицю вижене?
Ти — мати, і мати хороша, я знаю, що не дозволиш образити Семена, не обділиш дитину.
Ось так і стала Віка власницею квартири. Їй було і соромно, і незручно, що все так вийшло, а потім вона заспокоїлася, подумала: раз свекор так вирішив, значить, так і треба.
Олег довго не міг заспокоїтися. І до суду ходив, хотів дарчу оскаржити, мовляв, старий був несповна розуму, вона обманом змусила його написати дарчу.
Та він програв. Нічого не довів. З усього виходило, що його батько був у здоровому глузді й при ясній пам’яті, коли дарував цю квартиру цій вертихвістці.
Ось так, прямо з-під носа вислизнула квартира. І хто в цьому винен?
Олег поїхав з міста. Де він і що з ним, ні Віка, ні її син не знають. Він з ними не спілкується, на зв’язок не виходить.
Хтось скаже, що такого не буває, а я впевнена, що буває. Іноді батьки, затаївши образу на своїх дітей, можуть і покарати їх, нехай навіть таким чином.
А Віка — молодець. Такі люди викликають гордість. Адже це не просто — доглядати за чужою людиною. Іноді навіть за рідними не хочуть доглядати, а тут — свекор.
