Мама не прийшла. Всіх дітей вже забрали батьки, залишився тільки Єгорка. Він тихо грався з машиною в куточку групи.
Вихователька незадоволено поглядала на годинник. Єгорка важко зітхнув, подивився у темний проріз вікна, а потім на двері.
– Марія Сергіївна, я вдень бачив великого собаку біля паркану, – звернувся він до виховательки, – Він, напевно, ще там. Мама стоїть і боїться зайти. Може, підемо, відженемо його?
– Там немає ніякого собаки. Не вигадуй. Зараз ще раз їй подзвоню.
Марія Сергіївна взяла телефон і вкотре набрала номер мами Єгора. Ніхто не відповідав. Вона з тривогою поглянула на годинник.
«Напевно, щось сталося», – подумала вона. – «Ніколи такого не було. У Єгора немає батька, мати дуже відповідальна. Любить сина. Навіть якщо затримується, подзвонила б, попередила».
– Єгорка, давай одягатися. Підемо до мене в гості.
– А мама? – занепокоївся Єгор. – Вона прийде, а нас не буде.
– А ми їй записку залишимо, – придумала Марія Сергіївна. – Вона її прочитає і до нас приїде. Я їй адресу залишу. Вже пізно, ходімо. У мене кіт голодний.
– У Вас кіт? Справжній, живий? – Зрадів Єгорка. – Мені можна буде з ним погратися?
– Можна, ходімо.
Квартира Марії Сергіївни Єгорці сподобалася. Було тепло й затишно. Пахло пирогами. Величезний, лінивий, рудий кіт дозволяв себе гладити й терпляче зносив хлопчачі витівки. Після вечері, Єгорка заснув.
Марія Сергіївна обережно перенесла хлопчика на ліжко, а сама з телефоном пішла на кухню. Після довгих розмов із представниками поліції вона з’ясувала, що до лікарні потрапила молода жінка з важкими травмами після дорожньо-транспортної пригоди. Жінка була без свідомості.
– Як вона прийде до тями, передайте їй, будь ласка, що з сином усе гаразд. Він поживе у мене. Нехай не хвилюється. Ми її відвідаємо.
Після розмови Марія Сергіївна повернулася до кімнати. Єгорка сидів на ліжку й перелякано дивився на неї. По його щоках текли сльози.
– Де моя мама? – запитав він, схлипуючи. – Я хочу додому, до мами. Я не хочу тут. У мене вдома мама плаче, і ліжечко плаче. Іграшки всі чекають на мене. Ходімо додому. Я хочу до мами.
– Єгорко, дитинко, – занепокоїлася Марія Сергіївна. – Не плач, малюк. Мама зайнята. Вона на роботі. Заспокойся, будь ласка. Тут добре. Я тебе люблю, і кіт тебе любить.
– Ні, вона чекає на мене, – продовжував плакати Єгорка. – Я не можу без мами. – Потім подивився на неї і боязко запитав. – А мама на небо не полетіла?
– Ні, Єгорко, не полетіла. Все добре. А чому ти запитав?
– У мене тато на небо полетів, – потім трохи подумав і додав, – і бабуся. Вони зараз на небі на мене дивляться. Коли я себе добре веду, вони радіють. А раптом мама теж до них полетить?
Марія Сергіївна ніжно обійняла Єгорку і притиснула до себе. Він довірливо уткнувся носом їй у плече.
– Не хвилюйся, мама у тебе сильна. Все буде добре. Ось завтра встанемо і першим ділом до неї поїдемо. Навідаємо її. Вона не на роботі. Вона в лікарні. Мама захворіла.
– Як я недавно? У неї горло болить? – здивувався Єгорка.
– Так, горло. Ще рука, трохи. Все буде добре. Вона одужає, і ти поїдеш з нею додому.
– Їй треба тепле молоко з медом. Ми привеземо їй молока?
– Звичайно, привеземо, ти лягай і заплющ оченята. Я тобі казку розповім.
– Маріє Сергіївно, а чому Ви живете одна? – Несподівано запитав Єгорка.
Це запитання застало Марію Сергіївну зненацька. Вона завагалася і, сама того не очікуючи, заплакала.
– У мене був синочок і чоловік. Вони поїхали на дачу, я вдома залишилася. Хотіла прибрати. Аварія. Тепер ось одна з котом живу. Шкода, що мене поруч не було. Так би всі разом були.
– Вони на небо полетіли?
– На небо, – зітхнула Марія Сергіївна.
– Маріє Сергіївна, не плачте, – пожалів її Єгорка. – Вони там дивляться на Вас. Коли Ви радієте, вони теж радіють, а коли плачете, вони теж плачуть. Це правда, мама мені казала. Не будемо їх засмучувати. Будемо разом не плакати.
Марія Сергіївна витерла сльози, обійняла і поцілувала Єгорку.
– Давай спати, завтра рано вставати. Я хочу попросити тебе, поживи у мене трохи, поки мама в лікарні. Нам з котом веселіше буде. Ну то як, домовимося?
– Домовимося, – кивнув Єгорка. – Я допомагатиму. Я вмію мити посуд. А можна я Вас бабусею називатиму? Не в садочку, тільки тут.
– Можна, Єгорко. Спи.
Марія Сергіївна ще довго сиділа біля вікна й витирала сльози. Єгорка тихо спав на її ліжку.
Пройшли роки.
Єгор прокинувся рано. Швидко вскочив з ліжка, потягнувся. З кухні доносився запах свіжоспечених пиріжків. Він заглянув на кухню.
– Бабусю, чого ти так рано встала? – запитав Єгор і поцілував Марію Сергіївну в щоку.
– Не спиться. Подумала, ви з мамою прокинетеся, а у мене пиріжки. Вам радість, і мені приємно. Сідай, я тобі молока наллю.
Єгор усміхнувся і сів за стіл.
Марія Сергіївна поставила перед ним склянку теплого молока й тарілку з рум’яними пиріжками.
– З капустою чи з вишнями? – запитала вона, лагідно дивлячись на нього.
– З усім, – засміявся Єгор. – Як завжди.
Він відкусив шматочок і на мить заплющив очі.
– Смак той самий… як у дитинстві.
Марія Сергіївна злегка посміхнулася, але нічого не сказала. Вона просто дивилася на нього так, ніби боялася, що це щастя може раптом зникнути.
У цей момент у дверях з’явилася жінка.
– Уже їсте без мене? – тихо сказала вона.
Єгор миттєво підвівся.
– Мамо!
Він підійшов, обійняв її міцно.
– Ти рано сьогодні…
– Не спалося, – усміхнулася вона. – Відчула, що тут пахне пиріжками.
Марія Сергіївна налила ще одну склянку молока.
– Сідай, доню.
Жінка сіла за стіл і на мить запанувала тиша – тепла, спокійна, така, в якій слова вже не потрібні.
– Пам’ятаєте той вечір? – раптом тихо запитала мама, дивлячись на Марію Сергіївну. – Якби не ви…
– Не треба, – перебила вона м’яко. – Все вже позаду.
– Ні, треба, – втрутився Єгор. – Бо якби не бабуся…
– Пусте…
– Ти була поруч тоді, коли було найстрашніше. І залишилась потім.
Вона опустила очі, щоб приховати сльози.
– Просто… мені тоді теж дуже потрібен був хтось поруч, – тихо сказала вона.
Єгор підійшов і обійняв її ззаду за плечі.
– Значить, ми знайшли одне одного.
Мама посміхнулася крізь сльози.
– І не загубили.
За вікном сходило сонце. Кухня наповнилася золотим світлом, яке лягало на стіл, на руки, на обличчя.
Три людини сиділи поруч – не за кр.в’ю, а за серцем.
– Бабусю, – раптом сказав Єгор, – а сьогодні поїдемо?
– Куди? – здивувалася вона.
– До тих, хто на небі.
Марія Сергіївна на мить завмерла.
– Поїдемо, – тихо відповіла вона.
Мама кивнула.
– Візьмемо квіти.
– І пиріжки, – додав Єгор. – Вони ж теж радіють, коли ми не плачемо.
Марія Сергіївна усміхнулася крізь сльози.
– Так… радіють.
І цього разу вона вже не витирала сльози поспіхом. Бо це були не сльози болю.
Це були сльози любові.
