– Світлано, навіщо так мучиш себе? Ну що з тобою, справді? Ну, не вийшло з дітьми, значить, на те є свої причини, — Олег накинув на плечі дружині, яка застигла біля вікна, теплий халат і, обійнявши напружену, немов струна, жінку, ніжно притиснув її до себе.
Як же летить час. Здавалося, тільки вчора він поганим голосом співав під її вікном пісні, і мучачи струни старенької, випрошеної у батька гітари. Тільки вчора кружляв її, одягнену в білу повітряну сукню, принцесу під вальс Мендельсона, що лився зі стелі, і з його грудей виривався трохи божевільний, щасливий сміх.
Лише вчора вони сиділи на веранді нового, щойно збудованого будинку, яка пахла сосновою смолою, і, дивлячись, як з неба падають зірки, навперебій загадували бажання.
«Щастя, щастя, щастя…» – розносився в темряву дзвінкий шепіт. Долітав до самого небосхилу й луною повертався на землю секундним спалахом падаючої зірки.
А адже минуло десять років. Десять років душа до душі. Десять років рука до руки. Багато чого домоглися, багато чого досягли. Ось тільки перед одним виявилися безсилі – не почуло, мабуть, небо заповітне бажання. Все перепробували, до яких тільки лікарів на поклон не ходили, а потім…
Ні, не змирилися, звичайно. Просто перегоріли. Як гірлянди на обсипаній ялинці блиснули востаннє і згасли. Не гідні, значить. Не заслуговують. Олег, чого душу кривити, вже й зовсім не сподівався, а Света…
— Олег, ти знаєш, мені сьогодні сон приснився, — Света ледь повернула голову до чоловіка, що її обіймав, і, потерши скроню об міцне плече, продовжила. — Дивний такий сон. Неясний. Уві сні була кішка. Біла, пухнаста, м’яка, як хмари на небі.
Постійно ходила за мною, дивилася в очі, ніби просила чогось або хотіла щось сказати. А під ранок розчинилася в тумані, лише безнадійно поглянула. Наче зовсім зневірилася.
— Ох, Света, ну чому ж ти ніяк не змиришся. Тепер ось тобі кота треба. Ну, навіщо вона нам, твоя кішка? Від неї одна шерсть, запах. Хіба тобі погано зі мною? Хіба нам ще хтось потрібен?
— Добре, Олег. З тобою добре. Ось тільки ця кішка… Знаєш, не дарма цей сон був. Це ніби випробування, розумієш? Можна я її пошукаю? — на останніх словах голос Світлани став зовсім тихим.
Олег навіть напружив слух, ось тільки замість слів раптом почув краплі дощу, що стукали по підвіконню. А може, й не дощу зовсім? Чоловік повернув дружину до себе й важко зітхнув. Знову плаче.
– Ну добре, добре. Чому ти засмутилася? Кішка, значить кішка. Біла, чорна, та хоч зелена! Світлано, тільки не плач. Краще скажи, де ми будемо шукати твою кішку?
– А вона сама, – Світлана ридала, – Сама знайдеться. Я знаю. Відчуваю.
…Чорна машина мчала по шосе, немов дика тварина, лякаючи ревом розгублених водіїв. Сніг, що лежав на землі, білими іскрами вилітав з-під шелестких коліс і, залишаючись далеко позаду, губився в чорнильній темряві нічної дороги.
Десь там, за сотню кілометрів від звичного теплого дому, на них чекали. І було неймовірно важливо встигнути.
Олег міцніше перехопив кермо і, переконавшись, що дорога вільна, натиснув на газ. На сусідньому сидінні Света побілілими пальцями вчепилася в коробку, що лежала на колінах, і, не моргаючи, дивилася на завірюху, що розігралася за автомобільним склом. Її кішка була там. У цьому крижаному вихорі кружляючих сніжинок. У невеликому селищі за сто з гаком кілометрів від міста.
«Пішов з життя господар… Вигнали на вулицю… Замерзає… Не переживе морозів… Прихистіть… голодна…» — слова з поста про допомогу, що потрапив їй на очі, змішалися в голові в один суцільний вир.
Оголошенню було три дні. Три дні, два з яких термометри опускалися нижче двадцяти градусів. Чи жива вона? Світлана змахнула сльози, що набігли на очі, і вкотре відтворила в пам’яті нечітку фотографію худорлявої кішки, що майже зливалася з кучугурою.
Вона впізнала її відразу. Відчула рідне тепло, наче від зустрічі зі старою доброю знайомою. Щасливо розсміялася.
Але, прочитавши дату публікації, переглянувши залишені коментарі й зрозумівши, що за всі ці дні кішку так і не забрали, злякалася.
Жахливо злякалася, що не встигне. І подумки підганяла чоловіка, який грів замерзлу на холоді машину. І тихо шепотіла кудись у нічне небо молитви та відганяла від себе розриваючі душу думки про те, що вже пізно. Що ніхто їх уже не чекає. І що кішка зі сну, яка приречено дивиться їй в очі, так і залишиться сном.
…Селище зустріло холодом. Виючий вітер, що піднімав у височінь снігові пластівці, намагався проникнути під куртки і охолоджував і без того холодні руки.
У жовтому світлі фар маленькі будиночки здавалися нереальними. Хиткими. І якимись нескінченно приреченими, що зливаються з холодною зимою.
Десять… п’ятнадцять будинків. Тридцять. Невже в жодному з них не знайшлося місця для тварини, кинутої напризволяще? Невже серед кількох сотень мешканців не знайшлося жодного небайдужого?
На заклик «кіс-кіс» ніхто не відгукнувся. Слідів лап біля вказаного в дописі будинку в темряві розгледіти не вдалося, і дурна надія, що підганяла машину, яка мчала по напівпорожньому шосе, танула на очах.
Запізно. Не встигли. І в грудях так боляче. І якась дитяча образа забиває подих, змушуючи сльози, що навертаються на очі, замерзати на віях гострими крижаними голками. І ноги стали немов чужими. Важкими. І пройти кілька кроків до машини — випробування. І…
– Света! Сюди! Швидше, Света!
Трохи правіше, перестрибнути через кучугуру. Ще кілька кроків. І ривком обійняти дурнувато усміхненого чоловіка, який притискає до грудей білу, скуту холодом тварину.
Як добре, що у кішок у темряві світяться очі. Як же добре! А те, що голос зовсім охрип і шелестить тихіше за падаючий сніг – дрібниця. Вилікуємо. Все вилікуємо. Розігріємо. Найголовніше, що знайшли. Встигли.
*****
– Та що це таке? Віддай негайно! Гірше за собаку, чесне слово, — Олег відібрав у білого пухнастого кошеняти шкарпетку і, з удаваною образою поглянувши на усміхнену дружину, яка гладила на дивані білосніжну кішку, сам розсміявся.
Врятована ними кілька місяців тому Маркіза виявилася з кошенятами. Це з’ясувалося вже у ветеринарній клініці, куди вони, схвильовані, завалилися посеред ночі, наперебій розмахуючи руками.
До такого повороту подій Олег абсолютно не був готовий, але дружина, яка ридала у нього на плечі, твердо сказала: «Будемо народжувати». Тепер у їхньому домі замість однієї кішки — дві. І якщо перша, та сама, врятована, поводиться пристойно, то друга — єдина вціліла маленька копія своєї матері — справжнє випробування.
Таскає все, що погано лежить. Підчіплює лапою, підтягує, а потім ховає під диваном. Під цим диваном вже така гора накопичилася, що скоро жодна мітла не впорається. А Світлана тільки сміється: все в одному місці, каже.
Ось і сьогодні сидить, посміхається. Таємничо так, світло. Олег аж замилувався цією ідилією, а маленька бешкетниця, скориставшись розгубленістю господаря, другу шкарпетку під диван потягла! Ось не хотів же лізти, дружину з дивана зганяти, а, мабуть, все одно доведеться.
— Ось чого ти посміхаєшся? — крякнув чоловік, відсуваючи злощасний диван й про себе посилаючи прокляття на голову одного конкретного кошеняти.— Ось чого… Світлано? — голос Олега раптом зірвався на хрип, і чоловік, що розпрямився, стискаючи в руках тоненьку смужку, невпевнено подивився на дружину.
– Все-таки знайшовся, – Света опустила на підлогу свою улюбленицю, взяла з рук чоловіка знахідку з двома яскравими червоними штрихами.
– Я вже й не сподівалася. На десять хвилин на столі залишила, сюрприз тобі зробити хотіла, а Сніжка мене, значить, випередити вирішила, пустунка. Ну нічого, головне ж інше, правда?
Олег, все ще недовірливо дивлячись на дружину, невпевнено кивнув.
– У нас буде…?
– Дитина, — закінчила за нього Света.
І, ласкаво поглянувши на Маркізу, що звивалася біля її ніг, підморгнула маленькій Сніжці, яка визирала з-під дивана.
– Буде, Олег, буде. Ми ж з тобою пройшли випробування.
