— Хто знає, що це за дитина? Раптом проблеми почнуться? — сказав Андрій.
— Ми впораємося, я впевнена! Чому ти не хочеш мене вислухати? — сказала зі сльозами на очах Інга.
Але Андрій розвернувся і мовчки вийшов в іншу кімнату.
…Інга і Андрій одружилися, коли обом було по тридцять п’ять років. Інга працювала провізором в аптеці, працьовита, скромна, виконавча «сіра мишка».
Робота — дім — робота: таким було її життя кілька років поспіль. Тим часом всі подруги і знайомі давно обзавелися сім’ями і дітьми.
У Інги навіть на прикметі нікого не було. Одягалася вона сіро і практично: джинси, неяскраві мішкуваті футболки, під якими ховалася досить гарненька фігурка, але Інга соромилася підкреслювати свої форми.
Не любила фарбуватися. У тому віці, коли дівчата починають проявляти до цього інтерес, вона спробувала пару раз нафарбуватися, але їй здалося, що це не красиво. Та й рідні не схвалили.
«Клоун, — сказала бабуся, яка жила тоді разом з Інгою і батьками, — Іди, вмийся краще. Не пасує тобі».
Вмилася. І більше не фарбувалася. Вирішила, що й справді, не пасує. І зачіски перед дзеркалом намагалася споруджувати.
Начісувала, накручувала на бігуді. Але неслухняні локони навідріз відмовлялися слухатися. Як були прямі і рівні, так і залишалися.
«Краще займися справою. Уроками. Нема чого біля дзеркала крутитися», — бурчала мама, яка теж поділяла занепокоєння бабусі. Вони обидві боялися, що Інга виросте нікчемною вертихвісткою.
Підстав так вважати у них не було, зате були такі приклади у знайомих, сусідів і навіть героїв скандальних телепередач, які мама з бабусею дуже любили дивитися. Тому, про всяк випадок, щоб подібного не сталося, Інга виховувалася в строгості.
Можливо, комусь ця суворість і була б потрібна, але Інга і так росла дуже відповідальною дитиною, самостійною і навіть надто серйозною. Їй, скоріше, навпаки не вистачало простого дитячого підходу до життя, ігор, сміху, пустощів.
І розумів це тато дівчинки. Але він не сперечався з дружиною і тещею, а просто любив обійняти доньку, посміхнутися і тихо сказати, що вона найкраща.
І тоді похмура Інга, яка дуже рідко посміхалася, а частіше морщила лобик і зосереджено про щось думала, розпливалася в посмішці і вдячно притискалася до батька.
А він любив посміхатися, на відміну від буркотливої мами і бабусі. Таким Інга його і запам’ятала: добрим, простим, навіть трохи дивакуватим, але дуже душевним і рідною людиною. Він пішов з життя рано. З ним пішли і промінчики тепла, які гріли Інгу.
Дівчинка виросла. Закінчила школу, вступила до інституту. Вирішила стати провізором. Їй дуже подобалася медична тема, та й хімію вона любила і розуміла. Тільки лікарем Інга бути не хотіла, і в мріях бачила себе саме провізором.
Після закінчення інституту швидко знайшла роботу. Дуже зручно. Аптека знаходилася в сусідньому будинку. І там був потрібен фармацевт. Правда, вона була цілодобова — і це мінус.
Мама і бабуся почали натхненно відмовляти Інгу, мовляв, вночі ходять одні ненормальні, добра не чекай, може статися все, що завгодно.
Але дівчина відстояла своє рішення і все ж влаштувалася на це місце. Там і пропрацювала дуже довго. Потім ту аптеку закрили, поруч відкрилася інша, мережева, теж цілодобова. Інга влаштувалася туди. Там же зустріла Андрія.
Саме в її нічну зміну він прийшов в аптеку за знеболювальним. У чоловіка розболілися ясна після видалення зуба мудрості. Лікар говорив йому про це, попереджав і навіть виписав рецепт, але Андрій поставився до цього легковажно. І ось…
Очевидно, сама доля звела їх. Він теж був самотній, як і Інга. Жив разом зі старенькою мамою. Він був молодшим сином у родині. У інших двох братів вже давно були свої сім’ї та діти, а Андрій все ніяк.
Якось швидко все закрутилося. Почали зустрічатися, а через півроку одружилися.
Вони ідеально підходили одне одному. Обидва мовчазні, задумливі, розважливі, трохи повільні. Однак Андрій, як і батько Інги, більше любив посміхатися, ніж сумувати, і саме він знову навчив її сміятися.
Жити стали разом з мамою Андрія. Вона дуже полюбила невістку і вважала, що синові неймовірно пощастило з дружиною. Андрій погоджувався — він теж так вважав і дуже любив Інгу, а вона любила його. У них вийшла хороша сім’я.
Коли через деякий час мама Андрія злягла, саме Інга кілька місяців доглядала за свекрухою. Ставила крапельниці, робила уколи. Але нічого не допомогло. Незабаром її не стало…
За всіма цими клопотами пролетіло кілька років, і Інга серйозно занепокоїлася тим, що ніяк не виходить зробити дитину. Спочатку не до цього було — доглядала свекруху, а потім все ніяк.
Почали бігати по лікарях. Ті підтвердили, що і Інга, і Андрій абсолютно здорові і, посміхаючись, радили «краще старатися».
Старалися. Але заповітні смужки на тесті з’явилися тільки тоді, коли Інзі виповнилося сорок років. Так і вийшло, прямо як подарунок на її день народження.
Подружжя було щасливе. Але радість затьмарило те, що дитина з’явилася на світ раніше терміну, з деякими патологіями, які, втім, можна було виправити, проте не без зусиль.
Ось тут-то вони і набігалися по лікарях. Андрій взяв додаткову підробітку — потрібні були гроші. Інга навпаки, тимчасово пішла з роботи, повністю присвятивши себе догляду за сином.
Зусилля не пропали даремно. Здоров’я хлопчика вдалося відновити, і до шести років він нічим не відрізнявся від звичайної дитини. Наступного року почали готуватися до школи.
Інга вийшла на роботу, вже два роки як працювала і життя їх увійшло в звичне русло. Однак все частіше в голову Інги почала приходити думка про другу дитину. Кілька місяців ця думка у неї зріла, зріла, а потім вона вирішила поділитися своїми планами з чоловіком. Той був категорично проти.
— Ти що, забула про те, що лікарі нам говорили? Всі патології якраз і сталися від того, що це була пізня дитина. А тепер ризик ще вищий: тобі вже сорок сім. З глузду з’їхала! Тільки одного на ноги підняли! Ні! Навіть обговорювати не хочу цю тему.
— А якщо прийомного? — боязко запитала Інга і розповіла приголомшеному чоловікові про те, що і сама думала про всі ці ризики, тому вже давно поїхала в дитячий будинок і навіть «пригледіла» там одного малюка.
І що він їй дуже сподобався, і навіть ночами тепер сниться, ось тільки вона все не наважувалася ніяк сказати чоловікові про це.
Андрій просто втратив дар мови. Він почав нервово ходити по кімнаті, після чого сказав, що над цим треба серйозно подумати. І що він зовсім не думав про другу дитину, пам’ятаючи про труднощі з першою, а про прийомну і зовсім не думав ніколи.
— Навіщо нам ці проблеми? Ти що, не розумієш, що в дитбудинок просто так дітей не здають? Ще хочеш повісити на себе турботи? Я не готовий. Я і так працював на двох роботах кілька років. Слава Богу підняли, виходили сина.
Тепер по-новому? Що там за хлопчик? Скільки йому років? Відмовник? — закидав Андрій Інгу питаннями, а потім обхопив голову руками, сів на диван і глухо промовив: — Боже, навіщо я це питаю, я ж сказав: ні!
Подружжя посварилося. Кілька днів не розмовляли. При синові, Антоші, правда, доводилося стримуватися і робити вигляд, що нічого не відбувається, поки одного дня хлопчик не запитав прямо: «Ви що? Посварилися?»
Андрій та Інга переглянулися і почали заперечувати очевидне, а Антон цілком по-дорослому сказав:
— Не варто сваритися через дрібниці. Ми одна сім’я. Я трохи чув, про що ви говорили…
Почувши ці слова, Інга ахнула і ніяково опустилася на крісло, а Андрій напружився. Антоша ж незворушно продовжив:
— А я ось хотів би, щоб у мене був братик! Хоч буде з ким у машинки грати. А то ви вічно зайняті. Може, з’їздимо, подивимося на нього?
***
Через півроку в дитячій, поруч з ліжечком Антоші, у вигляді червоної гоночної машини, стояла інша, схожа — у вигляді синьої машини. У Антона з’явився довгоочікуваний братик — Сева. Хлопчик був трохи молодший за нього, і Антоша відчував себе справжнім старшим братом. Вони подружилися.
Андрій, після тієї розмови, зціпивши зуби, погодився поїхати в дитячий будинок. Він дуже любив дружину і бачив, що вона сильно переживає, засмучується і взагалі стала, як одержима. Тільки й розмов було тепер про цього хлопчика.
Вони поїхали туди всією сім’єю. Сева — худенький малюк з величезними сумними очима теж запав в душу Андрію.
У хлопчика була важка доля. Незважаючи на малий вік, він вже багато пережив і єдине бажання, яке виникало, дивлячись на нього — це захистити, дати справжню любов і турботу, все те, що він ще так мало бачив у своєму житті.
Так. Були деякі труднощі. А як без них? І з усиновленням, і з подальшою адаптацією Севи, але через деякий час все це було вже позаду.
Все вирішили, все подолали. Але ніхто, ні Андрій, ні Інга, ні Антоша, жодного разу не пошкодували, що подарували цій дитині сім’ю і надію на світле майбутнє.Спеціально для сайту Stories
