Напруга в залі суду зростала. Суддя довго не з’являлася. Це вже втретє проводиться слухання у справі про крадіжку з маленького придорожнього магазину.
Надія пережила ці три важкі для неї дні і зараз стійко чекала на вирок синові. Судили трьох. Усі матері були тут. Вони не подружилися. Точніше, матері тих двох зблизилися, а Надія з ними – ні. Заважала різниця в поглядах на хід справи.
Ті дві з усіх своїх материнських сил захищали своїх синів, їхні очі й вуха були закриті перед свідченнями та доказами провини, вони сперечалися й плакали, лаялися й стояли горою, відстоюючи інтереси своїх дітей. І якщо цього не можна було робити в залі, то в коридорі, під час перерв це виривалося в емоційну бурю.
Надія мовчала. Лише один раз вона подивилася в очі синові. Погляди зустрілися, він не витримав, опустив очі.
Вона уважно слухала свідчення, спостерігала за потерпілими. Вона, ніби, сама проводила слідство і виносила свій внутрішній вирок.
Що з нею не так? Чому в ній не кричать сили на захист сина? Чому вона звинувачує й себе? Не виховали… Переглянули…
Троє хлопців напідпитку увірвалися в магазин, що вже зачинявся, де перебували двоє: вже літня прибиральниця та зовсім молода дівчина-продавчиня.
А далі… Один схопив прибиральницю, яка намагалася вигнати грабіжників, завдав серйозних травм, другий – штовхнув дівчину-продавчиню так, що та вдарилася головою об підлогу, отримала травму голови.
Цей другий і був – син Надії – Костянтин. Вони набрали міцного та закусок і, пригрозивши жінкам, якщо ті поскаржаться в поліцію, пішли.
Надія в суді була з дочкою Вірою – старшою сестрою Кості. Батько, чоловік Надії, слава Богу, до цієї ганьби не дожив.
Костянтин визнав свою провину, але стверджував, що нічого з того, що сталося, не пам’ятає. Але ця тактика давно відома і прокурорам, і суддям. Йому не вірили. Не хотіла вірити в це й мати.
Тільки Віра, сестра, сумнівалася. Не міг Костя , не так вихований.
Надії було все одно – він винен, і крапка.
У залі суду вже почалася метушня. Хтось сказав, що, можливо, оголошення вироку перенесуть на завтра. Усі обурювалися. Але вже за кілька хвилин до зали швидким кроком увійшла суддя.
П’ять, три і рік присудили трійці. Костянтину — три роки позбавлення волі. Ну і збитки, звичайно.
«За що так багато!» – кричали матері двох інших. «Мало», – подумала Надія.
Костянтин знайшов поглядом у залі матір, але та не дивилася на нього, вона стояла прямо, як стовп, з кам’яним обличчям.
«Вона ніколи не пробачить!» – подумав Костя. І це гнітило навіть більше, ніж призначений термін.
***
– Костя, ти можеш зробити помилку, поганий вчинок, але ніколи не бреши! Зізнайся і виправся! Будь чесним перед собою!
Так вчила його мати, коли він ще був школярем. Мати завжди була за правду. Ні, вона не була суворою вдома, не лаяла за легкі витівки, але коли справа стосувалася серйозних проступків – була суворою.
Такими були принципи. І Костя їх поважав, знав, що мати не терпітиме сліз, брехні та ліні. З нею це не пройде. Такий же був і батько: образити жінку – для нього було злочином.
Костя закінчив технікум, відслужив і влаштувався працювати за фахом – у будівельну компанію. Йому надали гуртожиток у місті. З’явилася дівчина. Все, здавалося б, нормально. Живи й радій.
Можна й одружитися, компанія надавала великі пільги на придбання житла. Але ось одного зимового вечора все змінилося, тепер він – злочинець.
Вони з друзями в гуртожитку святкували прийдешній Новий рік, перебрали. Не вистачило, вирушили до магазину, а той, як на зло, зачинявся. Старенька і молода продавчиня ніяк не хотіли піти назустріч, ось і сталося все.
Костя трохи пам’ятав, як вони йшли, пам’ятав якусь метушню, але все дуже туманно й уривчасто. Він не пам’ятав, як вони повернулися, і навіть не зрозумів, як опинилися в поліцейському відділку: прокинувся вже там.
Від його дівчини не залишилося й сліду, мати жодного разу з ним не розмовляла. Тільки дуже уважно слухала під час судового процесу. Сестра сказала, що й удома вона нічого з цього приводу не говорить. Тільки весь час про це думає — це одразу видно.
Цього материнського погляду в суді Костя витримати не зміг. Краще три роки за гратами, ніж ось такий погляд від матері отримати. А потім жодного слова, жодного дзвінка чи листа від неї не було. Таке материнське покарання.
Віра – сестра надсилала посилки, дзвонила, клопоталася перед начальством, коли Костя захворів. Тільки Віра. Вона намагалася розтопити серце матері, плакала, вмовляла, але все марно: мати була мовчазна і замкнута.
– Мамо, я думала, що материнська любов беззастережна! Ну, пробач йому…
Надія звільнилася зі своєї престижної керівної посади, благо вже була пенсіонеркою, схудла і замкнулася в собі. Часто почала відвідувати церковні служби.
Віра була заміжня, жила окремо, у неї росла дочка. Ось мати на пенсії й почала допомагати Вірі: взяла на себе турботу про онуку, коли дочка пішла на роботу.
Онука допомагала бабусі відтанути, але ненадовго. Як тільки Віра заводила розмову про Костю, мати знову замикалася.
– Мамо, зараз я буду розмовляти з Костею, може, візьмеш трубку, він же чекає.
Але мати відверталася і йшла. І ще… Дивацтва матері не закінчувалися.
Надія звикла купувати продукти в тому маленькому магазині, який обікрав її син.
Молоденька продавчиня Галя відразу впізнала її – бачила в суді.
– Ви що це? Я ніякі папери підписувати не буду!
– А я й не прошу, – відповіла Надія. – Мені цей пиріг дайте, сметану і молоко.
Віра сварилася:
– Мамо! Навіщо ти туди ходиш? Супермаркет же ближче! Собі й людям душу рвеш!
Але мати не слухала, усі продукти, які можна було купити в маленькому придорожньому магазині, купувала саме там.
Правда, одного разу біля магазину її зустріли літня жінка з чоловіком. Надія впізнала матір Галини.
– Ви навіщо сюди ходите? Дивіться, якщо щось з донькою…, – і жінка погрозила стиснутим кулаком.
– Мамо, дядьку Федоре, що з вами? – з магазину вискочила Галя. – Все ж нормально.
Надія мовчки пішла геть, але потім озирнулася на жінку і сказала:
– Я просто за продуктами, не хвилюйтеся. У вас хороша донька.
Вона вже майже подружилася з Галею, і та підсовувала їй свіжіші продукти, робила всілякі знижки та пригощала онучку цукерками.
Час лікував біль, та й мати кривдника тут ні до чого. Про минуле вони взагалі не говорили. Та й Галя – життєрадісна.
Минув рік, і онуку віддали в садок. У придорожньому магазині потрібна була прибиральниця. Тітка Катя захворіла і звільнилася. І Надія пішла туди працювати.
Віра просто не могла збагнути. У мами була нормальна пенсія, вона все життя пропрацювала начальником виробництва і… ось тобі! Що це за маз.хізм такий!
Вона наводила аргументи, відмовляла, вживала заходів, але все марно: мати уперлася – буду працювати там прибиральницею.
Віра, звичайно, розуміла, що все це розплата за гріхи Кості, але ж не можна так!
Надія не піддалася вмовлянням дочки, продовжувала там працювати більше року. Вона звикла, вже підміняла Галю за прилавком, не раз ставала на її захист. Магазин торгував міцним, і це часом було небезпечно для молодої дівчини. А погляд Надії ставив на місце багатьох.
– Треба б тобі роботу змінити, Галя! Не місце тут для юної дівчини. Або швидше заміж вийти, щоб захисник був.
– Все можливо, – таємничо відповідала Галина. Вона була на диво позитивною.
Одного разу вони всі, у магазині, підхопили інфекцію. Спочатку перехворіла Галя, потім друга продавчиня, а потім із високою температурою звалилася й Надія. Віра залишала їй ліки та продукти біля дверей, щоб не заразитися. Тоді так багато хто робив.
Якраз у цей момент повернувся Костя. Віра, звичайно, знала, але матері вирішили не говорити. Він відчинив двері своїм ключем і з пакетом продуктів з’явився на порозі матері.
Костя був приголомшений: перед ним стояла старенька. Вона постаріла, посивіла, виглядала погано – хворіла.
Надія не очікувала. І коли син підійшов і обійняв її, у неї від хворобливої слабкості та несподіванки підкосилися ноги.
Костя посадив матір на ліжко, присів і зарився головою їй у коліна.
Надія підняла обидві руки і завмерла в цій позі. Ось він, син, той, кого вона любила всім серцем і звинувачувала всією душею, той, хто підвів, перекреслив весь сенс життя не тільки її, але й чоловіка. Вони робили все, щоб виховати в ньому доброго громадянина, нормальну людину і порядного чоловіка. Вони говорили і мріяли, вони були впевнені, що у них вийшло. А він…
Але руки опустилися на голову сина:
– Мамо, пробач, – вирвалося у нього.
Син плакав. Заплакала й Надія. Хвороба зламала її твердий характер. Костя вклав її в ліжко.
– Ти заразишся, Костю, – промовила Надія.
– Так мені й треба, мамо, – відповів син, а потім додав. – Не хвилюйся, я теж перехворів на цю заразу.
– Ти що, втік? – вже посміхалася Надія.
– Умовно-достроково. Вибач, мамо! Я так винен!
Надія на останньому молебні в церкві пообіцяла перед Богом, що пробачить сина. Ось тільки щоб тепер Бог пробачив.
– Я пробачила, сину. Нехай тепер тебе пробачить Бог, і та, кого ти образив.
– Вона вже пробачила.
– Хто?
– Галя. Ми з нею вже рік листуємося. Вона дізналася адресу у Віри, сама ж, перша й написала. І телефонували одне одному. Вона пробачила, мамо. А ще вона багато про тебе розповідала, вона вірить, що й ти мене пробачиш. Каже, що серцем ти вже пробачила.
– Галя?!
Надія була і здивована, і рада. Може, саме тому Бог і направив її таким шляхом? Адже вона останнім часом не могла пробачити не тільки сина, а й себе, і все карала й карала. А тепер… Все на своїх місцях.
– А я ось захворіла. Галя там одна, і прибирання на ній, і вечірні «герої». Треба працювати, а я звалилася. Хвилююся.
– Не хвилюйся, я зараз туди. Обіцяю – підлога буде блищати! І поки ти лікуєшся, я за тебе працюю. А там – побачимо. Ти тільки одужуй, мамо.
А потім син помовчав і серйозно додав:
– Я більше тебе ніколи не підведу! Обіцяю, мамо.
