— Колю, ну допоможи нам, ти ж на машині! — благала Катя свого чоловіка.
Чоловік був доброю і чуйною людиною, але сьогодні у нього був єдиний законний вихідний. І ось він тільки-но вмостився зручніше на дивані, з нетерпінням чекаючи на футбольний матч, як дружині знадобилося поїхати на інший кінець міста, на ринок.
І головне, що їй потрібно туди не для себе. Допомога знову знадобилася їхній сусідці, Іраїді Абрамівні, з якою дружина Миколи давно дружила і всіляко допомагала.
— Катю, ну ти мені ось поясни, чому я? — Микола з роздратуванням відклав пульт убік. — Чому вона не звернеться по допомогу до свого онука? У того теж є машина!
— Машина-то є, ось тільки самого онука вічно не знайдеш. Та й допомоги від нього не дочекаєшся! — Катя благально подивилася на чоловіка. — Допоможи, ну, будь ласка! А я приготую твій улюблений м’ясний пиріг. Як раз і м’яса там прикупимо, га?
— Ну, добре! — Микола зреченим виглядом опустив ноги на підлогу і почав намацувати ними капці. — Тільки недовго! Туди й назад! А то я поставив на паузу, а вона лише на півтори години…
* * *
— Ну, і де наша королева? — Микола нервово тупцював біля машини, крутячи ключі на пальці. — Ти дивися, майже пів години ж чекаємо! Ох відчуваю я, Катю, не подивитися мені сьогодні футбол!
Катерина збиралася щось відповісти, але тут із під’їзду вийшла Іраїда. Микола недарма назвав стареньку королевою, — царствена постава, незважаючи на досить похилий вік, акуратно укладені сиві кучері під кокетливим капелюшком, ридикюль у руках.
«І в такому ось вигляді на ринок, за м’ясом!» — посміхнувся про себе Микола і відчинив дверцята машини перед жінками…
* * *
— Катю, а ти не думала, кому вона квартиру після себе заповідає? — запитав за вечерею, з апетитом наминаючи м’ясний пиріг, Микола. — У неї ж, здається, крім онука нікого й немає? Але той такий… ніякий! Ні допомоги від нього, ні грошей! Навіть до бабусі не приїде зайвий раз!
Ти не думала, що вона тобі житло може залишити? Ну, в подяку за те, що ти з нею возишся?
— Та що ти, Колю, — обернулася до чоловіка Катя, яка стояла біля раковини. — Яка квартира? Я зовсім не розраховую на таке… Та й потім, мені в радість з нею спілкуватися. Ти знаєш, яка вона розумна?
Стільки всього бачила, стільки знає. А скільки у неї вдома картин, ти б хоч раз зайшов, подивився б! Вона ж стільки років працювала мистецтвознавцем. Так що припини, вона зовсім не бабуся!
— Та ні, що ти, я ж без образ, — сито потер живіт чоловік і відсунув порожню тарілку. — Хочеш возитися й витрачати час, так на здоров’я. Але чисто по-людськи, на знак вдячності…
Ти сама не думала, як це було б чудово? Її однокімнатна через стіну від нашої, якщо об’єднати дві разом, то уяви, це вже знайшлося б місце й для дитячої кімнати. Розумієш?
Катя мовчки підійшла до столу, взяла тарілку і почала її механічно мити, думаючи про те, що її турбувало. Їхня зовсім крихітна квартира, ну, ось ніяк не дозволяла поповнення в родині. Ставити дитяче ліжечко було просто нікуди. Може, чоловік має рацію?
А що якби квартира Іраїди дісталася їй?.. Вона відмахнулася від цієї думки, їй нема на що розраховувати, житло точно дістанеться недбайливому онукові.
* * *
Поспіхом витерши руки рушником, Катя відрізала солідний шматок пирога, прикрила його зверху серветкою і, поцілувавши чоловіка в чоло, вийшла у під’їзд.
Двері до своєї квартири Іраїда практично ніколи не зачиняла, але Катя все одно для пристойності делікатно натиснула кілька разів на дзвінок і, почувши вдалині за дверима запрошення зайти, увійшла.
Квартира Іраїди Абрамівни була такою ж маленькою, як і у Каті з чоловіком. Більше того, вона здавалася набагато меншою через велику кількість різноманітних вазочок, статуеток, мереживних серветок і, звісно ж, картин, які заповнювали на стінах усю вільну площу.
І незважаючи на це, у будинку старенької панував ідеальний порядок.
— Катерино, люба, ти принесла пиріг? — старенька відірвалася від в’язання і з посмішкою привітала сусідку. — Будь ласка, дорога, постав чайник, а я зараз тільки пару петель закінчу і теж піду. У мене є що тобі розповісти!
Катя слухняно пройшла до крихітної світлої кухні, поставила чайник і сіла в крісло. Так, незважаючи на тісноту, на кухні біля столу стояли не стільці, а пара зручних крісел, у яких Катя й Іраїда годинами сиділи за чаєм.
Іраїда віддавалася спогадам про свою бурхливу юність, іноді зовсім забуваючи, що в неї вдома гості, а Катя уважно й із задоволенням слухала.
У неї самої цікавих подій у житті було мало, а точніше, зовсім не було. На поїздки не було грошей і часу. Вранці вона поспішала на роботу в сусідню контору, де працювала бухгалтером, а ввечері часто втомлено тягла додому важкі сумки з документами, над якими часом сиділа до ночі, намагаючись звести звітність.
Тому розповіді Іраїди вона сприймала як яскраву кінострічку, озвучену дзвінким дівочим голосом Іраїди.
Але сьогодні літня сусідка не збиралася занурюватися у спогади й ділитися ними з Катею. Ніби підслухавши їхню вечірню розмову з чоловіком, Іраїда акуратно склала на колінах свої худенькі ручки і завела розмову саме про квартиру.
— Катерино, моя дорога, ти мені завжди так допомагаєш. І справа не тільки в пирогах, хоча вони у тебе просто неперевершені. Справа зовсім в іншому.
Коли вдається дожити до такого похилого віку, проблема лише одна. І це не гроші, і не здоров’я. Це самотність, Катерино. Туга, яка вби.ає нас, старих, швидше за будь-які недуги. А ти рятуєш мене, щодня рятуєш.
Чим? Та ось просто тим, що ти є, що ти готова мене вислухати і випити зі мною чаю. Знаєш, я тут подумала, у Романа все є, навіщо йому моя крихітна квартира? Я вирішила заповісти її вам з Коленькою. Може, ви тоді й наважитеся народити малюка. Я ж не сліпа, Катю, я все бачу.
Бачу, з якою тугою ти проводжаєш поглядом дитячі візочки! Ну, то як? Приймете від мене такий подарунок?
Катя на секунду оніміла від несподіванки, але коли слова Іраїди Абрамівни нарешті до неї дійшли, то обійняла стару жінку і розплакалася у неї на плечі.
А потім жінки довго пили чай з антикварних чашок і розмовляли про дітей. У Іраїди їх було троє, але всі вже давно покинули цей світ.. .
* * *
Повернувшись додому, Катя порадувала чоловіка тим, що у них скоро з’являться додаткові квадратні метри, і вони довго будували плани удвох, так і не змогли заснути до ранку.
А наступного вечора вибухнув страшний скандал. Пролунав різкий дзвінок, а Микола, який відчинив двері, був просто зметений з дороги онуком сусідки, що увірвався до їхньої квартири. Величезний чоловік років сорока кричав так, що на полицях дзвенів посуда.
З його слів вдалося виокремити лише кілька більш-менш пристойних слів, які, крім погроз, обіцяли, що квартири його бабусі вони ніколи не побачать…
Вилаявшись, чоловік вийшов і так грюкнув дверима, що зі стелі на голови ошелешеного подружжя посипалася побілка.
Вони мовчки переглянулися, зітхнули і вирішили, що обговорювати ситуацію безглуздо, квартири їм тепер точно не побачити.
Через пару годин задзвонив стаціонарний телефон у коридорі. Катя вже давно збиралася його прибрати, бо він був нікому не потрібен — навіщо він, якщо у всіх вже давно є зручніші мобільні?
Вона підняла слухавку, а на тому кінці почула слабкий і зовсім невпізнанний голос Іраїди Абрамівни. Вона просила Катю прийти…
* * *
У кімнаті висіла гнітюча напівтемрява і відчувався стійкий запах корвалолу. Старенька з блідим, виснаженим обличчям напівлежала в кріслі. Катя підбігла до неї, нахилилася, запропонувала викликати лікаря.
— Та ні, Катю, швидка вже була, — тихим голосом прошепотіла Іраїда. — Мені вже легше. Я хотіла вибачитися перед вами з Миколою. Вибачте моєму онукові, вибачте…
Мабуть, ми його не так виховали, що для нього немає нічого святого, тільки гроші засліплюють очі. Обіцяв, що не дасть мені спокою, відправить мене до психіатричної лікарні, якщо я заповім вам квартиру!
— Та Бог з нею, з цією квартирою! — щиро вигукнула Катя. — Нам нічого не треба, ви самі, головне, швидше одужуйте! Ви виглядаєте дуже нездорово…
— Так, мені якось недобре, Катю, — сумно подивилася на жінку старенька. — Ти не могла б трохи побути зі мною? Посидіти? Так не хочеться залишатися самій!
Катя кивнула на знак згоди, накрила ноги Іраїди м’яким пледом і сіла в сусіднє крісло. Старовинний годинник гучним цоканням відлічував час, Іраїда занурилася в сон, та й Катя вже почала дрімати…
— Катю, — раптом покликала старенька слабким голосом. — Знаєш, квартиру тепер, мабуть, онук забере… Але я так хочу, щоб у вас з Миколою щось від мене залишилося в подарунок. Дозволь подарувати тобі хоча б одну з моїх картин?
Катя машинально повернула голову в бік стіни, розглядаючи висячі там в ажурних рамах симпатичні пейзажі та портрети людей, що давно відійшли в минуле.
Яку ж картину їй подарує Іраїда? По суті, звичайно ж, все одно, це ж подарунок, але так хотілося б повісити вдома на стіну ось ту милу дівчинку з кучерями… Або ту галявину, вкриту до горизонту волошками.
— Катю, прошу, зніми тільки сама, у мене немає сил щось… — Іраїда вказала слабкою рукою кудись у кут.
Катя повернула туди голову і здригнулася. Оце подарунок! Ця частина кімнати постійно залишалася в тіні, і те, що висить там на стіні, Катя розгледіла вперше. Це був чийсь портрет. Зображене великими неакуратними мазками в червоно-синіх тонах обличчя жінки одночасно відштовхувало і притягувало погляд.
Катя простягнула руку і доторкнулася до полотна. «Явно намальована олійними фарбами…» — подумала про себе Катя. — «Але яка ж це все-таки неприємна картина! Цікаво, якщо я відмовлюся і попрошу іншу, чи подарує мені Іраїда те, що я виберу сама?»
Але, обернувшись, вона зрозуміла, що старенька вже заснула. Катя тихо вийшла з картиною, попередила чоловіка, що залишиться у сусідки до ранку, повернулася і нарешті теж задрімала в кріслі…
* * *
А вранці Катя вже не змогла розбудити Іраїду Абрамівну, та пішла тихо, уві сні… Жінка проплакала весь день, під співчутливі слова чоловіка.
А що ж картина? Не бачачи в ній абсолютно ніякої цінності, крім хіба що спогадів про дорогу людину, Катя, незважаючи на протести чоловіка, повісила її над диваном. Де її випадково й побачила давня подруга Іраїди, яка завітала в гості й не знала, що тієї вже немає.
Катя прийняла стареньку до себе і довго розповідала їй про останні дні своєї сусідки. А та уважно, крізь окуляри, примруживши очі, намагалася розгледіти подарунок.
Потім вона підійшла ближче, доторкнулася до нього, почала щось вишукувати в самому низу, читаючи підпис художника…
А потім заявила, що Іраїда зробила їм з чоловіком найщедріший подарунок, який тільки могла.
Картиною виявилася загублена робота художника Олександра Ройтбурда, що й підтвердила експертиза. За скільки потім було продано полотно, — історія приховує, але колишні сусіди подружжя розповідають, що ті переїхали у великий будинок і нарешті народили дітей, як і мріяли.
Розумно вирішивши, що раз вже вона втратила подарунок сусідки, а пам’ять про неї дуже хочеться зберегти, доньку Катя назвала Іраїдою…
