Дівчина плакала, сидячи на підлозі в абсолютно порожній кімнаті. Притулившись спиною до стіни, вона ридала, сховавши голову в зігнуті коліна. А навколо — порожнеча! Лише недбало розкидані речі валялися на голій підлозі.
Софія плакала так само гірко, як сильно раділа чотири роки тому, увійшовши в цю кімнату не одна. Тоді з нею був Кирило. Він обійняв дівчину за талію, закружляв по кімнаті.
— Софіє, ти найкрасивіша у світі! Кохаю тебе більше за життя. Хочу бути з тобою завжди.
Софія тоді радісно сміялася, вона була щаслива. Адже не перший день вони були разом з Кирилом. На той час вже півроку зустрічалися, думали жити разом. І тут ця несподівана спадщина у вигляді однокімнатної квартири.
Насправді, спадщину отримала не сама Софія, а її мама. Жінка відразу ж віддала дочці ключі. Софія вперше переступила цей поріг саме з Кирилом.
Вони раділи, як діти, будучи шалено закоханими одне в одного.
Квартира була порожня. На кухні була старенька газова плита, а у санвузлі — унітаз. І це все. Віддаючи дочці ключі, мама розвела руками.
— Ну вже, меблі сама придбаєш. Не все відразу, потроху облаштуєшся.
Софія облаштовувалася разом із Кирилом. Вона працювала у ветеринарній клініці, а Кирило на той час був безробітним. Вони спали на підлозі, ставили посуд на підвіконня, але були щасливі. Кирило здавався Софії найпрекраснішим хлопцем у світі.
Високий, гарний! Дівчина не могла зрозуміти, чому такий хлопець звернув на неї увагу, адже вона не мала приголомшливих зовнішніх даних. Звичайна дівчина, симпатична, не більше того. Невисока, худенька, бліда, зі світло-сірими очима, занадто світлими.
Софія ненавиділа колір своїх очей і свої тонкі губи. Єдиною перевагою вважала густе русяве волосся. Але Кирило любив її такою, яка вона є. І це так радувало, що Софія готова була закрити очі на багато його недоліків.
Взяти хоча б те, що хлопець півроку не працював. Блукав містом, шукав гідне місце. Таке, де нічого робити не треба, а грошей платять багато.
З огляду на те, що за освітою хлопець був слюсарем-ремонтником сільськогосподарського обладнання, таке місце не знаходилося. А за професією Кирило працювати не бажав.
У підсумку, поблукавши півроку, влаштувався продавцем-консультантом у будівельний магазин. Кирило працював там досі, хоч свою роботу ненавидів. Зарплата була сезонною: то густо, то пусто.
До того часу, як Кирило знайшов роботу, у квартирі вже було ліжко, кухонний стіл і цілком пристойний холодильник, за яким не скажеш, що його купили з рук. Це все купила Софія, економлячи буквально на всьому, відкладаючи кожну копійку. Вона перестала стригтися в перукарні, не купувала собі косметику і з роботи добиралася тільки пішки.
Благо ветеринарна клініка, де дівчина працювала, була недалеко — всього пару зупинок автобуса.
А коли вже Кирило вийшов на роботу, вони вирішили, що наступною покупкою стане телевізор. Хороший телевізор відомої фірми, великого розміру. Обов’язково великого розміру!
Телевізор — це така річ, на якій не хотілося економити. Тим більше, що тепер працювали двоє.
Кирило і Софія ділили витрати рівно навпіл, хоча хлопець часом заробляв набагато більше, ніж дівчина. У сезон, коли продажі в магазині зростали. Він любив витрачати гроші на себе, любив гарно одягатися. Стригтися ходив тільки в дорогий барбершоп.
Софія не нарікала, вона вважала, що це справедливо. Ну і що, що їй, як і раніше, доводиться у всьому відмовляти собі, щоб була можливість зібрати гроші й купити щось із меблів, техніки. Все ж чесно.
Збираючи гроші потроху протягом чотирьох років, вони купили все необхідне для життя. У ванній — душова кабіна, пральна машина, на кухні — кухонний гарнітур, мікрохвильовка і навіть дещо з розкоші — хороша кавоварка.
Все, як у нормальних людей. Квартира обставлена, можна жити.
Софія могла б видихнути, зайнятися собою, купити собі гарну косметику. Але раптом вона зрозуміла, що в квартирі-то є все , а людини поруч немає.
Кирило нібито живе з нею, але чи поруч він? Коли він востаннє казав, що кохає, коли вони разом дивилися фільм, лежали обійнявшись, ходили в кінотеатр, їли попкорн на балконі, розповідаючи, як минув день?
У гонитві дівчина не помітила, як її молодий чоловік віддалився.
Коли це сталося? Півроку тому? Рік? Вже тоді вона почала відчувати тривожні дзвіночки, але відганяла їх від себе. Не хотіла замислюватися, чому Кирило став пізніше повертатися з роботи, чому так часто проводить вечори зі своїми друзями. Чому не бере її з собою, врешті-решт!
І, так, він поставив пароль на свій телефон. Ось це, мабуть, найважливіше. На початку спільного життя ніяких паролів не було. Софія легко могла взяти телефон Кирила, зателефонувати з нього, переглянути потрібну їй інформацію. Він ставився до цього абсолютно спокійно. А тут раптом пароль!
Замислившись над цими дрібницями, Софія вирішила перевірити свої невтішні припущення. Одного разу вона взяла в руки телефон Кирила.
— Слухай, скажи пароль.
— Навіщо тобі? — Кирило так вирвав телефон, що ледь не відірвав дівчині руку.
— Трясця, та чого ж ти так смикаєш. Хотіла подивитися номер телефону сусідки з першого поверху, пам’ятаєш, ми його в твій зберігали.
— Сам скажу, — буркнув хлопець.
І якось все стало очевидним. Пізно приходить, ховає телефон, все як у дешевих романах. Але Софія хотіла перевірити свої припущення, переконатися на власні очі, так би мовити. Тим більше, що насправді пароль від телефону Кирила вона знала, якось випадково побачила, як він його вводив.
Тієї ж ночі, дочекавшись, поки хлопець засне, Софія обережно взяла його телефон з тумбочки й пішла з ним на кухню.
Розблокувала, відкрила листування, і волосся на її голові стало дибки. Кирило зраджував їй уже давно, і не з однією дівчиною. З хронології листувань ставало ясно, що він закінчував стосунки з однією, і відразу починав з іншою. Іноді спілкувався з двома-трьома одразу. Називав себе абсолютно вільною людиною, але не з усіма.
Була якась Катя, з нею Кирило був більш відвертим. Софія зрозуміла, що Катя теж працює в магазині. Тільки Каті Кирило писав, як йому набридла нудна співмешканка, як він втомився від цієї баби. Живе за звичкою.
Кирило був настільки самовпевненим, що навіть не чистив, не видаляв свої листування. А може, йому просто було байдуже, побачить їх Софія чи ні? Вона не стала чекати ранку, розбудила його тієї ж ночі.
Увімкнула в кімнаті світло, штовхнула сплячого хлопця і кинула на ліжко телефон , з відкритими листуваннями. Кирило позіхнув, взяв у руки телефон і з кривою усмішкою запитав:
— Ну, прочитала, і що далі? Хто дав тобі право лізти в моє особисте життя?
— Особисте життя, особисте?!— задихнулася Софія. — А я тоді хто?
— А хто його знає. Валіза без ручки, яку тягнути важко, а викинути шкода.
Кирило нахабно сміявся їй в обличчя.
Чи стало боляче, Софії? Стало, звичайно. Хоч вона й зрозуміла, що вже не кохає цю людину. Але все одно боляче! Боляче й шалено шкода чотирьох років життя, витрачених на такого мерзотника. Ось так! Вили, вили сімейне гніздечко, а сім’ї ж немає!
— Не хочу тебе бачити, не хочу. Я піду до подруги, а завтра, коли повернуся з роботи, сподіваюся, тебе тут не буде. Спільне майно розділимо потім.
Софія пішла, розбудила подругу посеред ночі. Виплакалася «в жилетку», стало легше.
Наступного ранку вона пішла відразу до ветеринарної клініки, а повернувшись з роботи, виявила порожню квартиру.
Абсолютно порожню, якщо не брати до уваги її речі, викинуті на підлогу. Кирило вивіз усе, у квартирі залишилася лише старенька плитка та унітаз. Те, що було на самому початку.
Киплячи від обурення, дівчина одразу ж зателефонувала, і він взяв трубку. У голосі чулася та сама злісна усмішка.
— Що, повернулася? Сюрприз, так?
— Чому ти все вивіз? Ми купували разом, а дещо я сама. Ти не мав права так робити. Я звернуся до поліції.
— Так звертайся хоч до папи римського. Чим доведеш? У тебе хоч один чек є? А в мене є. Це я все купував, зі своєї зарплати. Адже вона в мене більша за твою….
«Пік-пік-пік», — короткі гудки в трубці. Кирило відключився, а Софія заревіла.
Меблі, все нажите майно їй зараз було шкода набагато більше, ніж чотири роки стосунків. Та й чи були ці стосунки, якщо Кирило з самого початку скрупульозно збирав усі чеки від покупок? Він уже тоді підстраховувався.
Софія ридала, уткнувши голову в коліна, і раптом відчула, як щось холодне, вологе тикається їй у лоб. Смикнулася від переляку. Чорний, як смола, пес породи лабрадор ще раз ткнувся носом, лизнув Софію в щоку.
— Дік, це ти?
Софія обійняла собаку, потім схаменулася. Дік не може зайти в квартиру сам. Як він сюди потрапив? Ага, Олександр Вікторович стоїть на порозі кімнати й здивовано оглядає голі стіни.
— Двері були відчинені, ми з Діком і зайшли. А що у вас тут сталося? Переїжджаєте?
Сусід по сходовій клітці не дивився на дівчину. Ще у передпокої він почув, як вона ридає, і не хотів її бентежити.
— Переїжджаємо, так, — вигукнула Софія. — Тільки не я! Кирило виїхав.
— Я так розумію, судячи з твоїх сліз, переїзд не пройшов благополучно? Софіє, чому ти плачеш? Він тебе образив?
— Ну, як сказати, Олександре Вікторовичу. Ви ж самі бачите, він усе забрав, усі меблі та техніку. А куплено це на спільні гроші, ми завжди складалися порівну.
— Ну то йди в поліцію, подай на нього заяву.
— Не можу. Він збирав квитанції, а я нічим не доведу.
Софія знову заплакала. Олександр Вікторович присів навпочіпки, підняв обличчя дівчини за підборіддя, зазирнув їй в очі.
— Ну тоді плюнь. Меблі — це справа наживна. Радій, що позбулася цього чоловіка. Мені завжди здавалося, що він тобі не пара. По ньому ж видно, що він якийсь слизький, чи що, неприємний. Абсолютно невідповідна пара для такої світлої людини, як ти.
Легко сказати — плюнь! Олександру Вікторовичу легко таке говорити. Він людина забезпечена, живе у трикімнатній квартирі й будує котедж за містом. Що для нього ці меблі? А Софія чотири роки собі у всьому відмовляла. Але ж не можна тепер нити, не скаржитися на життя!
— А ви просто так зайшли, Олександре Вікторовичу?
— Ні, не просто.
Чоловік встав і простягнув руку дівчині, змушуючи її підвестися.
— Я до тебе з проханням. Мені потрібно поїхати на пару днів, а Діка нікому залишити. Ти не могла б за ним доглянути?
— Я б із радістю, але як… тут… — Софія розвела руками. — Залишайте, будемо з ним разом на підлозі спати.
— Не треба на підлозі, поживіть поки у мене, — чоловік простягнув ключі від своєї квартири. — І, до речі, мій котедж добудований, а квартира майже продана. Зараз їду, щоб владнати останні формальності.
— Шкода, — сказала Софія, дивлячись на собаку. — Шкода не те, що ваш котедж добудований, а те, що ви поїдете. Я буду сумувати за Діком.
Софія любила тварин. Не просто так вона обрала собі професію і працювала у ветеринарній клініці. Вона й познайомилася з сусідом завдяки його собаці.
Діка збила машина прямо у їхньому дворі, на очах господаря, дітей, що гралися на дитячому майданчику, та сусідів, які поверталися з роботи.
Софія теж йшла з роботи. Вона побачила, як автомобіль, вивернувши, зник за рогом будинку, і як Олександр Вікторович з безпорадним виглядом підняв Діка, що висів, наче ганчірка.
Чоловік був розгублений, він не розумів, що робити. А Софія розуміла. Вона підбігла, обмацала собаку і сказала:
— У вас є машина? Поїхали у ветеринарну клініку, терміново!
— Вже вечір. Там закрито, — розгублено бурмотів Олександр Вікторович.
— Я там працюю, я відкрию. Швидше.
Софія витягла собаку практично з того світу. Два дні вона жила на роботі, ночуючи там і не відходячи від Діка. А потім відмовилася від грошей, які намагався дати їй Олександр Вікторович. Категорично відмовилася.
— Не візьму. Ви мій сусід і взагалі, це ж не ви звернулися до клініки, а я сама привезла Діка сюди. Гроші не візьму.
Чоловік тоді дуже уважно подивився на сусідку і кивнув, погоджуючись. З тих пір вони, можна сказати, дружать. Олександр Вікторович міг би бути батьком Софії, у нього син старший за дівчину, і він не бідний. Але людина проста, тому Софія, анітрохи не сумніваючись, взяла ключі від квартири сусіда. Поживе там поки що, разом з Діком, щоб не бачити цих голих стін, щоб звикнути до думки, що все потрібно починати спочатку.
Олександр Вікторович був відсутній два дні, а коли повернувся, був надзвичайно задоволений.
— Ну все, Софіє, час прощатися з цією квартирою, вона вже не моя. Ти кудись поспішаєш?
— Я на роботу запізнююся, вихідні закінчилися. Я вже думала, що мені доведеться брати Діка з собою.
— Не доведеться, можеш бігти. Дай мені ключ від своєї квартири. Перенесу до тебе журнальний столик, тобі ж і їсти нема на чому. Давай-давай, не соромся, мені все одно його нікуди подіти.
Софія погодилася на журнальний столик і дала ключі Олександру Вікторовичу. А чому б і ні? Столик, здається, не новий, і сусід віддає його з доброї волі.
Столик, а не всі меблі, як це зробив чоловік. Софія повернулася додому ввечері й ахнула. Вона не розуміла, як сусід встиг, швидше за все, найняв людей, але він переніс до Софії все, що потрібно для життя. Меблі добротні, дорогі, техніка теж вся фірмова. Стало набагато краще, ніж було. На кухні навіть з’явилася посудомийна машина.
Дівчина не могла повірити своїм очам і не могла змиритися. Вона кинулася до сходової клітки, дуже сподіваючись, що Олександр Вікторович ще не встиг поїхати. Сусід якраз замикав свою колишню квартиру.
— Олександре Вікторовичу, ви що?!— закричала Софія. — Я не можу це прийняти, це ж все шалено дорого.
— Не можеш прийняти, тоді купи.
— Купити? Звідки у мене такі гроші?
— А скільки грошей у тебе в кишені? Ну, подивися, перевір.
Софія машинально опустила руку в кишеню осінньої курточки. Вигребла звідти дрібні гроші, зім’яту купюру найменшого номіналу. Те, що було потрібно для проїзду в громадському транспорті.
— Давай сюди, — підставив долоню чоловік. — Ну ось і все, вважай, що ми в розрахунку. Ти не прийняла, ти купила!
— Олександре Вікторовичу, це смішно, — ніяково посміхалася Софія.
— Нічого смішного. Угода є угода! І запам’ятай, дівчинко, добре серце — воно дорожче за будь-які гроші. А ми з Діком переконалися, що воно в тебе є. Бережи його і більше не довіряй усіляким шахраям.
