— Бабусю, — благально запитала Тетянка, — Ну, коли вже ми закінчимо?
Сьогодні з самого ранку онучка разом із бабусею підгортали картоплю на городі. Сонце вже піднялося досить високо, а попереду ще простягалися нескінченні ряди картопляних заростей.
— Скоро, — відповіла бабуся, — Почекай трохи. Ось останній ряд пройду і підемо в хату, відпочивати.
Сонце палило нещадно, на небі ні хмаринки, Тетяні хотілося на річку, але бабуся казала, що спочатку робота, а вже потім задоволення.
— Ох, не можу більше, — сказала Тетянка і сіла прямо на бадилля.
— Та що ти, всю картоплю розчавиш своєю дупою, — прикрикнула бабуся на дівчинку, — Іди вже в хату поки, чай приготуй, а я зараз прийду.
У хаті було прохолодно, вітер, що задував у віконця, розвівав білосніжні фіранки й приємно освіжав. Ліниво дзижчала муха десь під стелею. Тетяна поставила чайник на плиту — бабуся завжди пила тільки гарячий, навіть у спеку. Холодний чай вона не визнавала, називала його помиями.
Приготувала на стіл блюдця і чашки, дістала з шафи печиво з цукром. У сенях почулася метушня.
“— Бабуся йде,” — подумала дівчинка.
Але в хату раптом увійшов незнайомий чоловік. Тетяна злякалася.
— Вітаю, — тихо сказала вона, — А бабуся на городі. Зараз я її покличу.
— А я до тебе приїхав, Таню, — відповів чоловік.
Дівчинка завмерла з широко розплющеними очима і… прокинулася.
Прокинулася в ліжку, у їхній з батьком квартирі, посеред великого галасливого міста.
“— Знову бабуся снилася, — подумала вона, — Треба зайти до храму, подати записку про упокій, поставити свічки. Чому ж це бабуся приснилася? Може, хоче нас з батьком про щось попередити?”
Дівчина почала збиратися на роботу, а з голови не йшов побачений сон, душу щемила туга. Як хотілося б повернутися зараз туди — на двадцять років назад, у бабусину хату, пробігтися по лугу! «Луг Тетянки» — так називала його бабуся.
Він розкинувся прямо перед будинком, бабусина хата стояла осторонь від інших і ніби на пагорбі. Широкий луг, який у дитинстві здавався маленькій Тані й зовсім безмежним, коливався білими пухнастими хвилями під полуденним сонцем — це цвіли кульбаби. Точніше, вже відцвіли. І зараз стояли білими чарівними кульками, погойдуючись від найменшого подиху вітерця на своїх тоненьких зелених ніжках.
Таня розбігалася від самих воріт і з гучними криками мчала по лугу, лякаючи бабусину козу, що паслася тут же, а в повітря летіли білі парашутики, і попереду було ще ціле літо.
Якраз в одне таке літо і з’явився в її житті батько. Зовсім несподівано і непередбачувано.
Мати Тані пішла з життя під час по.огів. А батька ніхто не знав. Так і не зізналася вона нікому, навіть рідній матері.
Вона вчилася в місті на швачку. Мабуть, хлопець обдурив її, кинув, тоді це було ганьбою, та ще й у селі. Але мудра бабуся, яка на той час втратила чоловіка, прийняла дочку. Не вигнала, не відправила, а навпаки, ще й закривала роти цікавим сільським жінкам, кажучи, що у Надії (дочки) є чоловік, відправили його на службу, а дочка при надії, ось і залишилася поки що ближче до матері, щоб було кому допомогти з немовлям після по..гів.
Сільські пліткарі, звісно, шепотілися за спиною, але в очі вольовій і суворій бабусі свої гидоти сказати не наважувалися.
А потім почалися передчасні п..оги, все-таки від сорому й відчаю не витримало серце Надії, не доносила вона до терміну своє дитя.
Поки довезли до міста, поки те й се, дитину-то встигли витягнути, а ось серце Надії зупинилося. Не врятували.
Ще глибше залягли зморшки на обличчі бабусі. Та її не зламати, міцним було дерево її життя, загартоване горем.
Взяла вона онучку на виховання. З перших днів життя вигодовувала її, годувала козячим молоком, і виросла Тетянка на заздрість усім — гарненька, пухкенька, з ясними оченятами, русяві косички стирчать у сторони, весела й сміхотлива.
Коли батько прийшов до їхньої хати спекотного літнього полудня, їй уже виповнилося шість років. Батько з бабусею довго сиділи того дня і про щось розмовляли.
Бабуся спочатку була сувора і навіть зла, а потім довго плакала і дістала з шафи старі фотографії, де мама Тетянки була молодою, і ті, де сама Таня маленька.
Батько довго розглядав фотографії, було видно, що йому важко і гірко. Може, це було пізнє каяття?
Таня сиділа в кутку й бавилася своїми ляльками, з розмови бабусі з батьком вона мало що зрозуміла. Вже пізніше, коли вона підросла, і їй було років п’ятнадцять, батько одного разу посадив її поруч із собою і розповів їй їхню з мамою історію. Банальну, як і тисячі інших, і водночас неповторну, як кожна з них…
Та що тепер засуджувати й міркувати? Що було, того не повернеш, а донька Тетянка ось вона, перед ним стоїть — копія батька, і колір очей, і лінія підборіддя, і ямочки на щоках, навіть вираз обличчя батьківський.
Довго думали вони з бабусею й вирішували, як з Тетянкою бути.
— Я одна, Юрко, залишилася, нікого у мене немає, крім онуки. Залиш її мені поки що, тут і простори, і природа, а сам приїжджай з міста, коли захочеш, ми будемо раді. Адже тут у нас є школа і село немаленьке.
Нехай дівчинка росте на свіжому повітрі. А вже потім сама вирішить, як їй бути, коли стане дорослою.
Так і зробили. Батько приїжджав постійно, на кожні вихідні. Допомагав бабусі по господарству, матір’ю її став називати, сам-то він був вихованцем дитячого будинку, квартиру йому дали в місті однокімнатну, на будівництві працював зварювальником, гроші хороші отримував.
А ось так і не одружився за все життя. Одинаком і прожив. Чому так, Таня ніколи не питала. Буває в житті й таке, всі долі різні, немає двох однакових, і серце в кожного своє — одному через тиждень кохана набридне, а інший і м..твій вірність зберігатиме. Не Тані судити батька з матір’ю.
Приїжджав батько завжди з подарунками, з Танею подружився, разом вони й з гори взимку каталися, й сніговиків ліпили, й всякі поробки робили.
Селяни замовкли. То бабуся з Тетяною до нього в місто поїдуть, то він до них. Коли Таня підросла, вона почала на всі канікули їздити до батька, а після школи взагалі переїхала до нього в місто.
Вступила до медичного університету, захотіла стати лікарем, щоб рятувати життя, на згадку про свою маму.
Коли вона навчалася на третьому курсі, пішла з життя бабуся. Поховали її в рідному селі. А будинок не стали продавати, на вихідні туди їздили, адже там у кожній дошці жила душа, живий будинок-то.
Таня закінчила навчання, пішла працювати. Свою квартиру батько вже давно обміняв на двокімнатну, щоб Таня могла жити у своїй кімнаті. І заповіт на дочку оформив. Таня, бувало, каже йому:
— Тату, та що ж ти! Ще жити й жити. Ось одружимося ми з Толіком, онуків няньчити будеш.
Однак не довелося. Захворів батько. Тетяна терміново відвезла його до своїх колег. А там — рак легені. До останнього моменту підступна хвороба ховалася, не даючи про себе знати. А коли з’явилися симптоми, батькові поставили четверту стадію.
Як же плакала Тетяна, як картала себе, що не вберегла батька. А ще лікар! Вона навіть хотіла кинути свою професію, вважала себе негідною білого халата. Але батько втрутився:
— Не дури, донько, тут немає твоєї провини. Це я за свої гріхи відповідаю.
— Тату, та які в тебе гріхи!, — плакала Таня. — Та ти за своє життя й мухи не скривдив.
— Значить, є за що, донько, Богу-то видніше. А ти покликала б мені священника. У церкву я все життя не ходив, пізно й починати, напевно, а все ж не хочеться з собою тягар гріхів уносити. Не осилю, боюся ноші. Відчуваю, мені недовго залишилося, поклич, Тетяно. Хочу сповідатися.
Батько й справді вже не вставав. Майже не їв. Жахливі болі виснажували його. І Таня, не зволікаючи, привела додому священника. Він зайшов до батька в кімнату, і в квартирі одразу запахло ладаном і ще чимось невимовним і таємничим, ніби священник у своєму облаченні був частинкою іншого світу — невідомого, далекого, того, де живе любов і світло, і де перебувають упокоєні душі.
Ні, Таня зовсім не збиралася підслуховувати. Вона була чудово вихована і усвідомлювала, що така поведінка огидна. Так сталося само собою.
Батько говорив надто голосно, чомусь так йому було легше, не так боляче. Таня подумала, що їй треба було на деякий час вийти з квартири, але тепер було вже пізно.
Мимоволі вона почула щось таке, що тепер уже не могла відірватися і завмерла посеред кімнати, притиснувши пальці до губ.
З-за стіни долинув гучний голос батька:
— Він її ніколи не кохав. Просто хотів розважитися. Адже Надія була красунею! Ми були в одній компанії, дружили. А де вона з ним познайомилася, не знаю, він не був нашим родичем, з багатої родини.
А вона, дурна, не зрозуміла, що він просто мамин синочок, не розгледіла…
Після того, як він дізнався про її ваг..ність, його батьки відразу відправили його кудись до їхнього дядька закордон, щоб Надія навіть не знайшла його. А йому що, ніякого горя, і там дівчат спокушав.
Та тільки довго не прогуляв, покарали його. До чиєїсь дружини, кажуть, почав ходити. А я що?… Я Надію кохав. Але серцю не накажеш, не сподобався я їй.
А потім вона й зовсім поїхала у село. А я все одно про неї дізнавався, що й як у неї там, через знайомих. Потім і передали мені — пішла з життя, Надія під час поло.ів.
Батько замовк, і Тетяна чула, як гірко плаче дорослий чоловік.
— Ну, а далі що? Сам не знаю, як мені це спало на думку, Надія не виходила з голови. Я знав, що в неї залишилася донька, що її виховує бабуся, чи легко їй? Самій. Вже старій. Та й дівчинку, мабуть, дражнять, що вона без батька.
І мене осяяло. А я тоді вже працював на будівництві, отримував непогані гроші. Квартиру мені надала держава, спасибі.
Приїхав я до них влітку. Думав, якщо не вийде, то хоч буду знати, що спробував. А як у хату зайшов, так і Тетянку побачив — остовпів. Вона — моя копія! Як таке на світі буває, га? Пробач мене, Господи…
Обдурив я їх, обдурив. Але ж з любові я це зробив. І досі я Надію люблю. Не хочу я Тані відкривати правду, навіть зараз, хоч, мабуть, гріх на мені. Виростив я її як рідну. І бабусю, як рідну матір, любив. І життя я, щасливе прожив. Пробач мене, Господи, за мій гріх, за мій обман…
Батько плакав. Плакала й Тетяна за стіною. Не через обман, що розкрився. А через людину з великим серцем, через справжнього батька, який став для неї ближчим, ніж рідний по кр.ві.
А ось зараз він йшов, і забирав із собою свою любов до неї, свою нескінченну доброту й турботу. І вона більше ніколи не почує його ласкаве «Тетянка», не прибіжить додому з роботи, захлинаючись, розповідаючи про те, як пройшов її день, адже більше не буде слухати її, підперши щоку кулаком, і посміхатися, дивлячись на те, як щиро вона обурюється тим, що Іванчук з п’ятої палати зовсім не слухається лікарів.
Ні, вона нізащо на світі не видасть батькові, що випадково підслухала його зізнання, він заслужив того, щоб піти спокійно й гідно, не турбуючись про неї.
Після відходу священника батько помітно заспокоївся і лежав урочисто й тихо. Вони трохи поговорили з Танею, згадуючи минуле, а потім вона довго сиділа поруч із ним, тримаючи його руку в своїй і погладжуючи тверду й суху долоню батька, поки він не заснув.
Вночі батька не стало. Він пішов уві сні мирно і безшумно, зробивши останній подих.
Після похорону Тетяна взяла відпустку і поїхала в село, до бабусиної хати. На лузі цвіли кульбаби, як і того спекотного літа, коли батько вперше увійшов до хати.
