«Нещастя. Чорна полоса пішла!» — Семен у розпачі натягнув шапку і вийшов із кафе. Розгрібаючи ногами свіжий сніг, він рушив тротуаром у бік трамвайної зупинки.
Останні січневі дні видалися морозними та сніжними. Місто відпочивало від новорічного напливу туристів. Відвідувачів у кафе, де Семен працював кухарем, поменшало. Господар – добрий товстун, викликав його до себе і все-таки переконав взяти відпустку взимку.
— Зрозумій, Семене, — притискаючи руки до серця, ворковав він. — Вся моя надія на тебе і Софію. Ви — найкращі кухарі не тільки в моєму кафе, а й у всьому місті. Ти вже двічі був у відпустці влітку, тепер Софія проситься. Треба ж бути справедливим…
У душі Семен погоджувався з господарем. За справедливістю. Але уявивши себе влітку в пекельно спекотній кухні, коли кафе забито відвідувачами і доводиться метатися від плити до плити…
А адже вони з Оленою мріяли влітку поїхати на море, навіть путівки замовили. Олена, дізнавшись, що плани зриваються, образилася. Тепер трубку не бере.
Похмурий настрій посилився, коли він, послизнувшись, впав на тротуар спиною, прокотився по ньому пару метрів, сильно забивши зап’ястя. Незграбно підвівшись, він оглянув поранену руку. Треба перев’язати. Додому ще пара кварталів.
«Зайду до Сергія, він допоможе», — вирішив Семен і, кульгаючи, увійшов у двір, де в окремій будівлі розташовувалася ветеринарна клініка, в якій працював друг дитинства — Сергій.
– Як це з тобою сталося? – Сергій обробив Семену кисть антисептиком і акуратно перев’язав.
– Нещастя, Сергію, – понуро зітхнув той. – Як не заладилося – так і покатило. Тепер хоч з дому не виходь… – він коротко описав свої проблеми.
– Це ти називаєш проблемами? – Сергій глузливо дивився на друга. – Ходімо зі мною, покажу тобі, якими вони бувають – справжні проблеми.
Він провів друга коридором і, відкривши скляні двері, пропустив його всередину. У кімнаті, обладнаній клітками, він підвів його до однієї з них і поглядом вказав на кішечку, що лежала з закритими очима. Її передня лапка була акуратно перев’язана, з-під пов’язки виходила м’яка трубочка крапельниці.
«Крапельниця», — здогадався Семен.
Він нахилився над пацієнткою й уважно її розглянув. Звичайна смугаста кішка. Шерсть жмутами, очі прикриті, дихає часто. Спина й задня лапка були акуратно оброблені й підготовлені до лікування, видно акуратні шви.
Семен чомусь просунув у клітку палець, бажаючи дотягнутися до носика кішки. Та підняла на нього втомлені зелені очі і, голосно замурчавши, обережно лизнула палець.
— Вона ще молоденька, часто приходила сюди, — розповідав Сергій. – Я і персонал підгодовували її. Але залишатися вона не хотіла. Поїсть, подякує і знову зникає.
Перед Новим роком я все-таки залишив її, обстежив і провів необхідну операцію. Вона, як тільки одужала, — знову втекла. Після свят – пам’ятаєш, морози стояли тиждень?
Схоже, вона сильно застудилася. Прийшла по допомогу, поки чекала на відкриття клініки – її пошматували вуличні собаки. Втекти не змогла – ослабла від хвороби.
Коли я їй допоміг, довелося лікувати, накладати шви і підтримувати стан. Третій день під крапельницею. Лікую за свій рахунок. Підніметься чи ні – не знаю. Ось так-то, друже. А ти кажеш – проблеми…
Вдома Семен заварив чай, відкрив банку з маминим варенням і, вмостившись у кріслі, тупо втупився в телевізор. Йшла якась гумористична передача. Закадровий сміх дратував.
Поклацавши пультом, він вимкнув телевізор. Щось гнітюче тиснуло на серце. Відпустка? Та ну його! Взимку можна відпочити не гірше. Оленка? Помиримося. Подується і зрозуміє. Дівчина недурна і добра.
Кішка? Так, кішка! Її погляд, сповнений болю, спливав у пам’яті й не давав спокою.
«Адже вона мені палець облизнула. Побачила, що рука в бинтах. Пожаліла, та й підбадьорила, замуркотівши, хоча сама… Що це я? Це ж у нас Сергій з дитинства жалів усіляку живність, доглядав її. Ми сміялися з нього. Маленькі дурні…»
Він набрав номер Сергія. Той відповів не відразу – був зайнятий.
– Як там кішка, та, що потрапила в біду?
– Поки під крапельницею, завтра спробую погодувати.
– Можна, я сам погодую? – несподівано для себе запропонував Семен…
…Побачивши Семена, що увійшов, кішка встала з лежанки й невпевненим кроком підійшла до решітки. Підморгнула й нявкнула, наче старому знайомому.
– Муська! – розчулився Семен. – Впізнала.
Вона з апетитом з’їла пакетик корму, напилася свіжої водички і прилягла на лежанку, не зводячи теплих очей з Семена.
– Через пару днів можна віддати на перетримку, нехай зміцніє, а потім у притулок, – Сергій заповнював журнали й розмовляв із другом.
– Яка така перетримка! – обурився Семен. – Який притулок! Вона житиме зі мною! Нам ніякі притулки не потрібні!
– Ось це чудово! – Сергій відклав журнал і з посмішкою дивився на Семена. – Слухай, у тебе ж відпустка? Можеш нам допомогти?
– Кому це – нам? – насторожився Семен.
– Я надаю ветеринарні послуги притулку для бездомних тварин. Так ось, там переважно жінки, чоловічих рук не вистачає. Допоможеш?
…Десятки котячих очей – зелених, жовтих і навіть блакитних – з надією стежили за кожним рухом Семена, поки він ремонтував клітки.
Хтось намагався привернути до себе увагу гучним нявканням, хтось витягував лапки з клітки, намагаючись зупинити його. Деякі, давно втративши надію, лежали, не звертаючи на нього уваги, втупивши погляд у порожнечу. Одноокий чорний кіт навіть не поглянув на нього.
Ніколи раніше він не думав, що в його рідному місті так багато нікому не потрібних котів.
За чаєм він вислухав від волонтерів сумні історії, перейнявся проблемами, єдиним способом вирішення яких було — знайти для вихованців добрі руки.
– Неможливо! – розводила руками Надія – засновниця притулку. – Пощастить п’ятьом із сотні. Зазвичай беруть кошенят. А решта… Дай Боже нагодувати всіх досхочу, вилікувати хворих… Кожному потрібна своя людина. Вони так чекають на ласку…
Наступний день був суботою. Семен прийшов до притулку з Оленою. Вони помирилися. Коли він розповів їй про притулок, вона не повірила, вирішила подивитися сама і… Залишилася.
Уже в понеділок вона оформила відпустку і щодня з раннього ранку зникала в притулку, подружившись із дівчатами-волонтерками.
– Чого це ти так рано з’явився? – буркнув власник кафе, побачивши Семена. – У тебе ще два тижні відпустки!
– Є пропозиція. Думаю, вас зацікавить. Ви ж хотіли відкрити ще одне кафе, сімейне?
– Була така думка, – зітхнув власник. – Однак, сам бачиш. Поки немає туристів – немає й виручки. Місцеві вже дуже вибагливі. Чим тільки їх не приваблював: і аніматорів наймав для дітей, і комп’ютерні столи ставив, вай-фай – само собою. Не йдуть! А що за пропозиція?
– Кото-кафе! Люди підуть, гарантую! – він виклав план дій.
– А в місті такого ж немає! – запалився господар. – Будемо пробувати. Якщо справа піде – поставлю тебе там шефом. Тут і Софія впорається!
…Перше в місті кото-кафе привернуло масу відвідувачів! Діти тягнули батьків у затишний зал, де на них чекали хвостаті пухнастики. Дорослі теж були не проти провести час у компанії ласкавих котиків.
Не всі дорослі, а лише люди з добрим серцем. Дехто йшов з новими друзями, не маючи сил розлучитися з улюбленим муркотуном. І навіть одноокий, похмурий чорний кіт знайшов споріднену душу і покинув кафе, затишно вмостившись за пазухою такого ж похмурого пенсіонера.
Про що вони розмовляли, йдучи, було зрозуміло лише їм двом, але спілкування було душевним, це було видно неозброєним оком.
У Семена в житті теж відбулися зміни. Щовечора, повертаючись додому, він дивиться на вікно своєї квартири і бачить у ньому силует Муськи. Знає, що вона, побачивши його, починає голосно муркотіти і поспішає до дверей – зустрічати.
Скоро буде весілля. Семен і Оленка готують запрошення для друзів і родичів у кото-кафе. Давні знайомі волонтери на чолі з Надією, працівники ветеринарної клініки на чолі з Сергієм, а тепер ще й працівники кафе готуються привітати свого шеф-кухаря та його обраницю.
Гостей буде багато. Але серед них не знайдеться жодної людини з черствою душею. Адже вони люблять котів. Усіх. І своїх домашніх, і бездомних, і з притулку. Хіба може у них бути не добре серце?
