– Вибач, але я не зможу приїхати, – голос Андрія в телефоні звучав напружено. – Мурці зовсім погано. Відмовляється їсти. Я вже їду у ветклініку.
Світлана повільно опустила руку з телефоном, відчуваючи, як рум’янець сорому заливає обличчя. Батьки сиділи навпроти, вичікувально дивлячись на неї. Мати вже встигла замовити салат і пляшку напівсолодкого. Батько нетерпляче постукував ложкою по столу.
– І де ж цей твій Андрій? – запитала Ганна Іванівна, поправляючи комір своєї найкращої блузки. – Уже півгодини чекаємо.
Як пояснити їм, що Андрій знову поставив свою стару кішку вище за їхнє знайомство? Як пояснити собі, що знову йде на поводу в чоловіка, який у свої тридцять чотири роки вважає пухнасту тварину членом сім’ї?
Світлана заплющила очі на секунду. Потрібно було щось вирішувати – зараз, негайно.
– В Андрія… терміновий виклик на роботу, – збрехала вона, уникаючи маминого пильного погляду. – Аварія на лінії, він – єдиний черговий технік.
– Утретє за місяць? – Михайло Петрович хмикнув, відсуваючи тарілку. – Дивна в нього робота. То аварія, то нарада, то відрядження. А може, дівчино, він просто тебе за ніс водить?
– Тату! – обурилася Світлана, але всередині щось болісно кольнуло. Справді, адже це вже третя спроба познайомити батьків з Андрієм. І третій зрив.
– Михайле, годі, – Ганна Іванівна поклала руку на лікоть чоловіка. – Може, у людини й справді робота така. Відповідальна.
Але Світлана бачила, як мати стиснула губи. Бачила цей погляд – той самий, яким Ганна Іванівна дивилася на сусідку, що виходила заміж за недолугого чоловіка. Погляд, сповнений жалості й осуду.
– Та в мого Андрія просто кішка захворіла, – раптом зірвалося з губ Світлани. – Мурці сімнадцять років, вона в нього ще з дитинства. Ось він і повіз її до ветеринара.
Настала тиша. Офіціантка, яка підійшла прийняти замовлення, ніяково переминалася з ноги на ногу.
– Кішка? – повільно перепитав батько. – Він проміняв знайомство з твоїми батьками на кішку?
Ганна Іванівна поставила склянку на стіл так різко, що вода виплеснулася через край.
– І давно він ставить тварину вище за людей? – запитала вона тихо. – Вище за твої інтереси?
– Мамо, це не так, – почала Світлана, але раптово зрозуміла, що саме так усе й було.
Щоразу, коли вона пропонувала поїхати на вихідні до батьків, у Андрія знаходилися відмовки – Мурці потрібні ліки, її не можна залишити одну, їй потрібен особливий догляд.
Щоразу, коли вона намагалася влаштувати вдома романтичний вечір, на дивані або ліжку незмінно опинялася Мурка. А нещодавно, коли Світлана заїкнулася про дитину, Андрій довго мовчав, а потім сказав: “Діти і кішки погано поєднуються. Ти ж знаєш, Мурка дуже нервова”.
– Чому ти мовчиш? – наполегливо запитав батько. – Він що, вибирає кішку замість тебе?
Офіціантка, яка все ще стояла поруч, нарешті кашлянула.
– Вибачте, ви будете замовляти?
– Гарячого вже не треба, – відрізав Михайло Петрович. – Неси рахунок.
Коли Світлана повернулася додому, Андрій уже був там. Він сидів у кріслі, погладжуючи Мурку, яка дрімала на колінах. На журнальному столику стояли дві коробочки з пігулками і шприц із рідиною.
– Як вона? – запитала Світлана, знімаючи пальто.
– Загострення хронічної ниркової недостатності, – відповів Андрій, не піднімаючи очей. – Ветеринар каже, із цим можна жити, якщо регулярно давати ліки і стежити за харчуванням. Але прогноз… не дуже.
– А як твоя зустріч із батьками? – додав він трохи згодом. – Сильно злилися?
Світлана зупинилася посеред кімнати. У квартирі пахло котячим кормом і ліками. На килимі виднілися сліди лап – Мурка вічно залазила в щось липке і залишала відбитки.
– Знаєш, вони навіть не здивувалися, – гірко усміхнулася Світлана. – Сказали, що якщо чоловік у тридцять чотири роки ставить кішку вище за знайомство з батьками нареченої, це багато про що говорить.
Андрій нарешті підняв очі.
– Я не ставлю Мурку вище за тебе, – промовив він тихо. – Але вона – частина моєї родини. Мене взагалі дивує твоя позиція. Невже ти б не скасувала зустріч, якби твоїй мамі стало зле?
– До чого тут мама? – обурилася Світлана. – Це кішка!
– Знаєш, – Андрій обережно підняв Мурку і переклав її на подушку, – у мене таке відчуття, що для тебе всі мої сімнадцять років із Муркою – це просто нуль. Ніби вона – якась річ, а не жива істота. Не член сім’ї.
– Але вона не член сім’ї! – вигукнула Світлана. – Вона тварина! Так, я розумію, що у вас зв’язок. Але ми з тобою збираємося будувати сім’ю. Справжню, людську! А ця кішка… вона вже стара, хвора. Вона потребує грошей, часу, уваги…
Світлана осіклася. Андрій дивився на неї так, ніби бачив уперше.
– І що ти пропонуєш? – запитав він дуже спокійно.
Світлана глибоко вдихнула. Момент істини, який вона відкладала понад рік, нарешті настав.
– Я пропоную віддати Мурку в хороший притулок, – сказала вона твердо. – Я дізнавалася, є спеціальні притулки для літніх тварин. Там за нею будуть добре доглядати. І тоді ми зможемо нормально планувати наше життя. Орендуємо квартиру побільше, можливо, задумаємося про дитину…
Вона не договорила. Андрій встав, обережно обійшов Мурку й підійшов до вікна. За вікном мрячив типовий для листопада дощ. Усі предмети у квартирі здавалися сірими.
– Мурка не піде ні в який притулок, – сказав він тихо. – Ніколи. Я знайшов її покинутим кошеням у картонній коробці. Вона боялася людей, три дні не їла. Я годував її з піпетки, носив за пазухою. Вона була зі мною, коли пішла з життя мама. Коли я зламав ногу і три місяці сидів удома. Коли мене звільнили в кризу і довелося підробляти вантажником. Вона ніколи не зраджувала мене. І я ніколи не зраджу її.
– Але це просто кішка, – повторила Світлана. – Невже ти готовий вибрати її замість нашого майбутнього?
Андрій повернувся. Його обличчя було блідим, але спокійним.
– А невже ти готова будувати наше майбутнє на зраді? – запитав він. – Що буде потім? Якщо в нас з’явиться дитина з особливостями – теж запропонуєш віддати її, бо вона потребує надто багато уваги і грошей? Або якщо твоїм батькам знадобиться догляд у старості – теж у притулок?
– Це зовсім різні речі! – скрикнула Світлана. – Як ти можеш порівнювати батьків або дитину з твариною?
– Я не порівнюю, – похитав головою Андрій. – Я говорю про принцип. Про вірність. Про те, що ми не кидаємо тих, хто від нас залежить. І для мене цей принцип поширюється на всіх, кого я люблю. Включно з Муркою.
Він помовчав, а потім додав тихо:
– Я не буду тебе вмовляти. Але Мурка залишиться зі мною до кінця її днів. І якщо ти не можеш із цим змиритися… значить, нам не по дорозі.
Світлана відчула, як до горла підступає клубок. Невже ця людина справді обирає стару кішку замість неї? Невже все, що вони будували майже два роки, руйнується через упертість і стару тварину?
– Тобі доведеться вирішити, – сказав Андрій. – Мурка залишиться. Чи залишишся ти – вирішуй сама.
Він підійшов до дивана, сів і знову взяв Мурку на руки. Кішка розплющила очі, подивилася на Світлану своїм мутним старечим поглядом і знову задрімала.
Світлана стояла посеред кімнати, відчуваючи, як усередині неї щось ламається. Сльози текли по щоках, але вона їх не помічала. Це був кінець.
Ганна Іванівна поставила перед донькою чашку чаю і сіла навпроти.
– Я завжди казала, що нормальний чоловік не обиратиме кішку замість сім’ї, – сказала вона, посуваючи Світлані вазочку з печивом. – Забудь його, донечко. Знайдеш собі іншого, нормального.
Світлана мовчала, дивлячись у чашку. Минув тиждень відтоді, як вона пішла від Андрія, забравши свої речі. Вона повернулася до батьків у їхню двокімнатну квартиру на околиці. Батько виділив їй свій кабінет, сам перебрався на диван у вітальні.
– Михайле, скажи їй, – покликала Ганна Іванівна чоловіка, який возився з телевізором. – Адже ненормально це – кішку вище за людину ставити?
Михайло Петрович кашлянув, почухав потилицю.
– Та як сказати… Загалом, так, звісно, дивно. Але знаєш, Свєто, – він підійшов і сів поруч із донькою, – якщо подумати, цей твій… Андрій… він людина вірна. Якщо вже він до кішки сімнадцять років вірність зберігає, значить, не з тих, хто кидає своїх. У наш час це рідкість.
– Михайле! – обурилася Ганна Іванівна. – Ти на чиєму боці?
– На Світланиному, звісно, – знизав плечима Михайло Петрович. – Просто кажу, що думаю. Життя довге, всяке буває. І добре, коли поруч той, хто не кине, що б не сталося.
Світлана підняла очі на батька. У його погляді не було осуду, тільки якась сумна мудрість.
– Але ж це просто кішка, – повторила вона слабо. – Як можна порівнювати?
– Річ не в кішці, Свєтік, – м’яко сказав батько. – Річ у тім, що ти йому вибір поставила: або кішка, або ти. А так не можна з близькими. Твоя мама он теж не в захваті була, коли я мотоцикл купив.
Казала – або я, або ця залізяка. Але я-то знав, що і мотоцикл можна залишити, і дружину не втрачати. Просто компроміс потрібен.
– Який тут компроміс, Михайле? – сплеснула руками Ганна Іванівна. – Кішка ця вже ледве дихає. А раптом у Свєти алергія? Раптом дитина з’явиться – їй із цією блохастою жити?
– Мамо, у мене немає алергії, – втомлено сказала Світлана. – І Мурка в нього чиста, доглянута.
– Та хоч золота! – відрізала Ганна Іванівна. – Усе одно ненормально це. Ти ж сама казала, що він цю кішку скрізь із собою тягає, на ліжко пускає, гроші на неї витрачає чималі.
Світлана зітхнула. Може, мама й має рацію. Може, це й справді дивно – ставити тварину на один рівень із людиною. Але чому ж тоді так боляче? Чому щоночі вона прокидається від тиші – незвичної тиші без муркотіння?
Телефон завібрував. Світлана здригнулася, але це була всього лише розсилка від магазину косметики. Андрій не дзвонив з того дня. Не писав. Ніби відрізав.
– Мамо, я піду пройдуся, – сказала Світлана, піднімаючись з-за столу. – Голова щось розболілася.
На вулиці було холодно й вогко. Йшов дрібний дощ. Світлана йшла, не розбираючи дороги, і думала про те, як дивно влаштоване життя. Ще два тижні тому в неї було все – коханий чоловік, плани на майбутнє, впевненість у завтрашньому дні. А зараз – порожнеча і батьківський диван.
У кишені знову завібрував телефон. Цього разу це була Марина, колега по роботі.
– Світлано, привіт, – голос Марини звучав трохи нервово. – Слухай, ти в курсі, що відбувається з Андрієм?
Серце Світлани пропустило удар.
– А що з ним? – запитала вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно.
– Він звільняється. Каже, переїжджає в інше місто. Я думала, ви разом…
Світлана зупинилася посеред тротуару. Повз поспішали люди, штовхаючи її плечима, але вона не помічала.
– Ні, ми… розлучилися, – видавила вона. – А коли він їде?
– У п’ятницю начебто останній день. А що сталося?
– Довга історія, – пробурмотіла Світлана. – Слухай, мені час, вибач.
Вона натиснула відбій і втупилася на екран телефону. У голові вихором проносилися думки. Андрій їде. Назавжди. І вона його більше не побачить.
Світлана відкрила телефонну книгу і знайшла його номер. Палець завис над кнопкою виклику. Що вона скаже? “Вибач, що поставила тобі ультиматум”? “Я була неправа щодо Мурки”? “Я сумую за тобою”?
А може, вона не була неправа? Може, дійсно ненормально так ставитися до тварини? Адже рано чи пізно Мурки не стане – і що тоді? Все одно доведеться жити далі.
То чому не можна було трохи потерпіти, знайти компроміс, як казав батько?
Світлана прибрала телефон у кишеню, не наважившись зателефонувати. Занадто багато запитань і занадто мало відповідей.
П’ятниця настала раптово. Світлана прокинулася з твердим рішенням поговорити з Андрієм. Можливо, спробувати все виправити – якщо ще не пізно.
Офіс зустрів її звичним гулом голосів і запахом кави. Андрій працював двома поверхами нижче, у технічному відділі. Зазвичай вони разом обідали в їдальні, але останній тиждень Світлана ходила туди на самоті.
– Привіт, – сказала Марина, заглядаючи в її кабінет. – Ти як?
– Нормально, – Світлана зобразила посмішку. – А що?
– Та ось, – Марина простягнула їй коробку цукерок. – Це від Андрія. Просив передати всім на поверсі. Він сьогодні їде, після обіду. Корпоративне таксі на вокзал замовив.
Світлана взяла коробку. Руки тремтіли.
– А куди він… переїжджає?
– У Дніпро начебто. У нього там якесь нове місце роботи, каже, з підвищенням. – Марина помовчала. – Може, сходиш, попрощаєшся? Усе-таки ви довго були разом.
Світлана кивнула. Коли Марина пішла, вона ще кілька хвилин просиділа нерухомо, дивлячись на коробку цукерок. Потім рішуче встала, поправила спідницю і попрямувала до ліфта.
Технічний відділ гудів як вулик – усі прощалися з Андрієм, бажали удачі на новому місці, обмінювалися жартами.
– О, Свєта! – вигукнув Ігор, начальник відділу. – Приєднуйся, ми тут Андрюху проводжаємо. Шкода відпускати такого фахівця, але що поробиш – Дніпро кличе!
Андрій стояв біля свого столу, оточений колегами. Коли він побачив Світлану, його обличчя на мить застигло, але потім він усміхнувся – ввічливо і відсторонено.
– Привіт, – сказав він. – Дякую, що зайшла.
– Можна тебе на хвилинку? – запитала Світлана. – Наодинці.
Колеги з розумінням переглянулися і почали розходитися, бурмочучи щось про невідкладні справи.
Коли вони залишилися самі, Світлана глибоко вдихнула.
– Ти справді їдеш? – запитала вона, дивлячись йому в очі. – Через…
– Ні, – перебив він спокійно. – Не через тебе, якщо ти про це. Мені давно пропонували цю посаду, просто раніше я не хотів їхати. А зараз… з’явилася можливість взяти із собою Мурку без особливих проблем. Ветеринар каже, переїзд вона перенесе нормально.
– І ти перевозиш хвору кішку в інше місто, – констатувала Світлана, відчуваючи, як до горла знову підступає клубок. – Заради роботи.
– Не тільки заради роботи, – Андрій злегка знизав плечима. – Не буду брехати, після нашого розставання мені важко залишатися тут. Занадто багато спогадів.
Він помовчав, а потім додав:
– Знаєш, я ж не був проти компромісу. Міг би побудувати для Мурки окремий будиночок у коридорі, щоб вона не лізла на ліжко. Але ти не хотіла компромісу. Ти хотіла, щоб я вибрав – ти або вона. Це був не ультиматум, Світлано. Це був вибір, який ти сама створила.
Світлана дивилася на нього, і в голові в неї звучали слова батька: “Річ не в кішці. Річ у тім, що ти йому вибір поставила”.
Невже вона справді сама все зруйнувала? Невже можна було знайти рішення, що влаштовує всіх?
– Андрію, я…
– Андрюх, таксі приїхало! – крикнув хтось із коридору. – Поквапся.
Андрій кивнув, узяв зі столу коробку з особистими речами.
– Мені час, – сказав він. – Бережи себе, Свєто.
– Почекай, – вона схопила його за рукав. – Я була неправа. Щодо Мурки. Щодо всього. Я… я сумую за тобою. Може, ще не пізно все виправити?
Андрій м’яко вивільнив руку.
– Знаєш, – сказав він тихо, – справа ж не тільки в Мурці. Річ у тім, що ти побачила мою прихильність до неї як щось погане, що заважає нам. А я побачив у твоєму ставленні те, що ти готова відмовитися від важливої частини мого життя заради свого комфорту. І це не виправити однією розмовою.
Він помовчав, а потім додав:
– Мурці залишилося не так багато. Може, рік, може, менше. Але цей рік я проведу, піклуючись про неї, а не виправдовуючись за цю турботу. І якщо тобі потрібен чоловік, який ставитиме твій комфорт вище за все інше – це не я.
– Андрюхо! – знову покликали з коридору. – Запізнишся ж!
– Іду! – крикнув Андрій і повернувся до Світлани. – Прощавай. І я справді бажаю тобі щастя.
Він швидко вийшов, залишивши її одну серед спорожнілих столів. Світлана стояла, слухаючи затихаючі кроки в коридорі, і розуміла, що упустила щось важливе. Щось, чого не змогла розгледіти за своїм роздратуванням і нерозумінням.
Можливо, справа була не в кішці. А в тому, чи бачиш ти в людині ціле – з усіма її прихильностями, принципами, дивацтвами, – чи тільки ту частину, яка зручна тобі.
Минув час. Світлана сиділа в кафе, гортаючи стрічку соціальної мережі в телефоні. Її палець завмер над фотографією – Андрій на набережній, посміхається в камеру. Поруч із ним дівчина з рудим волоссям, на руках у неї – крихітне кошеня.
Підпис під фото свідчив: ” Життя триває”.
Світлана відклала телефон і подивилася у вікно. На вулиці йшов сніг – перший цього року. Перехожі поспішали у своїх справах, не помічаючи краси моменту.
Вона подумала про те, що життя справді триває. Що десь у Дніпрі Андрій знайшов дівчину, яка прийняла його цілком – з його принципами, з його любов’ю до тварин. Що Мурка, можливо, ще жива і доживає свої дні в турботі й любові.
І що вона, Світлана, теж коли-небудь знайде своє щастя. Або створить його сама. Але вже з іншим розумінням того, що таке компроміс. І вибір. І вірність. Навіть якщо йдеться “всього лише” про кішку.
Офіціантка принесла рахунок. Світлана розплатилася і вийшла на засніжену вулицю. Їй ще багато чого треба було зрозуміти про себе, про стосунки, про те, що справді важливо в житті. Але вона вже зробила перший крок – визнала, що іноді те, що здається простим і очевидним, насправді набагато складніше.
А десь далеко Андрій гладив стару Мурку і знав, що вчинив правильно. Що вірність – це не вибір між важливим і неважливим. Це визнання того, що важливо все, що ти любиш. І всі, кого ти любиш, заслуговують на турботу – чи то людина, чи то кішка з мутними старечими очима.Спеціально для сайту Stories
