Іра давно мріяла про свій автомобіль. Вона почала збирати на нього ще до заміжжя. Уявляла, як сидітиме за кермом, відчуватиме запах нової оббивки, слухатиме улюблені пісні та їхатиме куди заманеться, ні перед ким не звітуючи. Її майбутній автомобіль здавався їй символом свободи і незалежності.
Коли вона зустріла Павла, у нього вже був свій автомобіль – великий позашляховик, який міг умістити всю сім’ю і ще гору речей, якщо треба було їхати на дачу або у відпустку.
Але Ірі все одно хотілося мати свій автомобіль. Вона не раз розмовляла про це з чоловіком, але той щоразу хитав головою і казав, що одного автомобіля в сім’ї цілком достатньо. “Якщо тобі так потрібна машина, збирай сама”, – сказав він одного разу, і це було справедливо. Але вона не здалася. Збирала вперто, методично, відмовляючи собі в чому могла.
Коли накопичилася достатня сума, Іра попросила Павла допомогти з вибором. Він був завзятим автолюбителем, знав усе про двигуни, коробки передач та інші технічні премудрості. Без його поради вона б точно розгубилася серед безлічі моделей і конфігурацій.
Вони об’їхали кілька салонів, витратили чимало часу на тест-драйви і, нарешті, знайшли те, що шукали: компактний, маневрений автомобільчик, який ідеально підходив для міста. Він був білосніжним, зі світлим шкіряним салоном. Іра одразу закохалася в нього всією душею.
Салон запропонував хорошу знижку, якщо брати автомобіль у кредит. Його можна було погасити через кілька місяців. Переплата була набагато меншою за знижку. Ірі банк відмовив. А ось Павло підійшов ідеально.
Крім того, страховка на його ім’я виходила значно дешевше – у нього був великий стаж водіння, а страхові компанії це цінували. У підсумку автомобіль оформили на нього. Таке рішення здавалося логічним і вигідним. Та й що між ними могло змінитися? Вони ж сім’я.
– Це тільки твій автомобіль, – сказав тоді Павло. – Я на такому точно їздити не буду.
Іра почувалася господинею своєї мрії. Її радість була заразливою: вона часто брала машину для поїздок за місто, до батьків або просто кататися вечорами, коли місто затихало і ставало майже чарівним.
Її радість виявилася такою заразливою, що Павлу теж захотілося поміняти свій уже далеко не новий автомобіль. Що він і зробив через кілька місяців.
І ось тепер Павло приголомшив її новиною про те, що він продає її автомобіль! Іра не могла повірити своїм вухам. Вона зажадала пояснень, і його слова прозвучали як грім серед ясного неба.
– Сестрі потрібні гроші на весілля, – сказав він спокійно, ніби це все пояснювало.
Іра застигла, намагаючись осмислити почуте.
– На весілля? – перепитала вона, відчуваючи, як усередині наростає холодок.
– Так уже вийшло, що вона чекає на дитину. Весілля потрібно зіграти швидко, а грошей ні в неї, ні в нареченого зараз немає.
Іра мовчала кілька секунд, намагаючись переварити цю інформацію. Її обличчя стало блідим, а голос здригнувся, коли вона нарешті знайшла сили запитати:
– І чому, дозволь дізнатися, я маю за це платити?
– Тому що це наш сімейний обов’язок, – відповів Павло, немов ішлося про щось само собою зрозуміле. – Ми ж сім’я.
– Сім’я? – Іра мало не розсміялася, але сміх вийшов гірким. – А хто питав мене, чи хочу я жертвувати заради цього свою машину?
– Ну, формально це не твоя машина, – сказав він. – За документами вона моя.
Іра відчула, як усе всередині похолоділо. Його слова поранили сильніше, ніж вона могла очікувати.
– Тобто тепер ти все вирішив за мене? – запитала вона, ледь стримуючи сльози. – Ти ж знаєш, як довго я на неї збирала!
– Знаю, – кивнув Паша, але в його голосі не було ні краплі співчуття. – Але давай будемо реалістами. Нам два автомобілі не потрібні. Ми чудово обійдемося одним. Тим паче твій автомобіль маленький, це незручно.
– Незручно? – перепитала вона, відчуваючи, як її голос стає дедалі голоснішим. – А для мене він був найзручнішим!
– Іро, досить драматизувати, – обірвав її Павло. – Це всього лише машина. А сестрі потрібна допомога. Ти б воліла, щоб дитина з’явилася поза шлюбом?
Іра завмерла, відчуваючи, як усередині наростає хвиля обурення й образи.
– Отже, тепер ти вирішуєш за мене, що важливіше? – прошепотіла вона. – З чого ти раптом вирішив, що можеш розпоряджатися моїми речами? Я не дам тобі ключ!
– Я взяв другий комплект. Зрозумій, ми повинні допомагати своїй родині, – відповів він холодно. – А твоя “примха” може почекати.
Іра стиснула зуби, стримуючи сльози. Вона розуміла, що сперечатися марно. Павло вже прийняв рішення, і його впевненість у своїй правоті була непохитна.
Павло нічого не хотів чути. Він був упевнений, що чинить правильно, і його переконаність здавалася непохитною. Для нього це було питанням честі та сімейного обов’язку. Іра намагалася ще щось сказати, але він відмахнувся, ніби її слова були порожнім шумом, який можна просто ігнорувати.
– Я все вирішив, – сказав він холодно. – Автомобіль уже продано.
Іра відчула, як земля йде з-під ніг. Її маленький автомобільчик, її мрія, її особистий простір – усе це зникло відразу. Вона стояла посеред кімнати, почуваючись абсолютно безпорадною. Павло навіть не глянув на неї, коли вимовив ці слова. Він пройшов повз неї, немов вона була порожнім місцем, і пішов в іншу кімнату, залишивши її одну з її болем і образою.
Наступного дня Іра побігла до своєї подруги Олени, яка працювала юристом. Вона знала, що Олена завжди була на її боці і могла дати слушну пораду. Іра розраховувала на те, що подруга допоможе їй знайти вихід із цієї ситуації, але замість цього почула зовсім не ті слова, які хотіла.
– Вибач, Іро, – сказала Олена, уважно вислухавши історію. – Але все зроблено за законом. Машина оформлена на Павла. Ти сама підписувала документи.
Іра завмерла, відчуваючи, як усередині неї щось руйнується.
– Тобто ти хочеш сказати, що я нічого не можу зробити? – запитала вона, ледь стримуючи сльози.
Олена кивнула.
– На жаль, так. Якщо машина числиться за ним, то він має повне право розпоряджатися нею, як хоче.
Іра опустилася на стілець, відчуваючи, як її світ стає сірим і безрадісним. Вона довго мовчала, намагаючись осмислити почуте.
– Але це ж несправедливо! – нарешті вигукнула вона. – Це була моя машина! Моя мрія! Я так довго збирала на неї!
– Я розумію, – м’яко сказала Олена. – Але закон не дивиться на почуття. Він дивиться на документи.
Іра стиснула кулаки, відчуваючи, як усередині неї закипає гнів.
– Я так це не залишу, – сказала вона рішуче. – Я помщуся йому.
Олена здивовано підняла брови.
– Помстишся? І що ти збираєшся робити?
– Не знаю, – відповіла Іра, і в її голосі зазвучали сталеві нотки. – Але я не дозволю йому так зі мною чинити.
Подруга зітхнула і поклала руку їй на плече.
– Іро, послухай мене. Я розумію, що тобі прикро. Але іноді потрібно вміти відпустити. Ти нічого не зможеш зробити законним способом. Змирися з тим, що вже сталося.
– Змиритися? – перепитала Іра, і її голос здригнувся. – Ти пропонуєш мені просто забути про все? Пробачити його?
– Я пропоную тобі не витрачати сили на боротьбу з вітряками, – відповіла Олена. – Іноді краще зберегти себе, ніж намагатися повернути те, що вже втрачено.
Іра мовчала, відчуваючи, як усередині неї борються два протилежні бажання: одне штовхало її на помсту, інше шепотіло, що подруга має рацію. Але ідея змиритися здавалася їй нестерпною.
– Ні, – сказала вона твердо. – Я це так не залишу.
Олена подивилася на неї зі співчуттям, але більше нічого не сказала. Вона знала, що Іра має сама прийняти рішення.
Іра повернулася додому, почуваючись розбитою, але водночас сповненою рішучості. Вона знала, що не може просто здатися. Щось усередині неї відмовлялося приймати поразку.
Іра довго сиділа на кухні, втупившись у стіну. В її голові крутилися думки, одна похмуріша за іншу. Вона розуміла, що більше не може жити з людиною, яка так легко перейшла межу, за яку вона ніколи б не наважилася зробити крок.
Її машина була не просто “примхою” – це був символ її зусиль, її свободи, її маленької перемоги над життям. І тепер, коли цю перемогу забрали, вона почувалася зрадженою.
Наступного дня, коли Павло повернувся з роботи, Іра зустріла його у вітальні. Вона зібрала всі сили, щоб говорити спокійно, але рішуче.
– Павло, я хочу розійтися, – сказала вона, дивлячись йому прямо в очі.
Він завмер, немов не вірячи своїм вухам.
– Що? – перепитав він, і в його голосі з’явилися нотки роздратування. – Ти серйозно?
– Так, – відповіла вона, і її голос зазвучав твердіше.
Павло похитав головою, ніби намагався позбутися нав’язливого бачення.
– Іро, ти що, зовсім з глузду з’їхала? Через якусь машину?
– Це не “якась машина”, – перебила вона, відчуваючи, як усередині неї закипає гнів. – Це була моя мрія. Моє життя. А ти просто взяв і продав її, навіть не порадившись зі мною.
– Я ж пояснив тобі, чому це зробив, – сказав він, починаючи втрачати терпіння. – Так було потрібно. Іншого варіанта просто не було.
– Ні, Павло, – похитала вона головою. – Це тому, що ти вирішив, що знаєш, як буде краще. Ти завжди так робиш. Але я більше не можу так жити.
Він усміхнувся, немов її слова були просто примхою, яку потрібно перечекати.
– Іро, не кажи дурниць. Ми прожили разом стільки років. Ти зараз просто злишся. Мине час, і ти все забудеш.
– Ні, не забуду, – відповіла вона твердо. – Я більше не хочу бути поруч із людиною, яка не поважає мене і мої почуття.
Павло мовчав кілька секунд, явно не очікуючи такого повороту.
– Ти справді готова все кинути через це? – запитав він, і в його голосі з’явилися нотки сумніву.
– Так, – відповіла вона.
Процес поділу майна зайняв кілька місяців. Іра знала, що Павло сподівався, що вона передумає, але вона була непохитна. Кожна розмова з ним тільки зміцнювала її рішення. Коли суд виніс рішення, Ірі дісталася половина вартості великого позашляховика Павла. Сума виявилася досить значною, щоб купити новий автомобіль.
Іра довго вибирала машину. Вона хотіла щось особливе, своє. У підсумку вона зупинилася на компактному кросовері з сучасною начинкою і стильним дизайном. Він був кращим за її старий автомобіль, але головне – він був її. Повністю. Без застережень, без документів на чуже ім’я.
Коли вона вперше сіла за кермо своєї нової автівки, вона відчула, ніби знову отримала контроль над своїм життям. Вона більше не залежала від Павла, від його рішень, від його поглядів на те, що правильно, а що ні.
Її подруга Олена зателефонувала їй через кілька днів після покупки.
– Як ти, Іро? – запитала вона.
– Добре, – відповіла Іра, і в її голосі зазвучали нотки радості. – Знаєш, я ніколи не думала, що зможу почати все заново. Але я зробила це.
– Я пишаюся тобою, – сказала Олена.
– Дякую, – посміхнулася Іра.
Вона закінчила розмову і завела двигун. Машина м’яко рушила з місця, і Іра відчула, як її душа наповнюється легкістю. Вона знала, що попереду на неї чекають нові дороги, нові можливості і нове життя.Спеціально для сайту Stories
