– Ти мовчи, я буду говорити. Знаєш, жінці жінку зрозуміти простіше. Грошей дамо. Чого їй, багато треба? Адже самотня вона.
– Та зрозумів я, досить вже…
Вони крокували по шпалах. Шурхотіли поли модного плаща дружини, від лісу тягнуло вогкістю, знайомі й рідні місця зараз не вселяли в його серце душевний спокій, як бувало раніше. Навалювалася якась боязкість, і на душі від майбутньої справи вже зараз було якось кисло.
Вони звернули з колії, пішли дорогою через перелісок. Відразу за ним Семенівка.
Все виглядало як раніше, тут нічого не змінювалося, крім пір року. У його рідному домі залишилася жити сестра – стара діва, Валентина.
З майбутньою дружиною Світланою Микола познайомився відразу після армії в їдальні. Не можна сказати, що вона була гарною, але того, що наводило на грішні думки, в ній було більш ніж достатньо. А він був молодий і зовсім не проти одружитися.
Світлана була людиною без роду і племені, жила в гуртожитку, і Микола привів її в будинок вже при надії.
Мати зі старшою сестрою прийняли його вибір, хоч і було видно, що не особливо подобалася їм невістка – жінка грубувата, самовпевнена, та й старша за сина на чотири роки.
Світлана якось швидко взяла всіх в оборот. Її владний характер, пристойна зарплата і бідончики з супами та провіантом, які вона тягала з їдальні, в ті роки були суттєвою підмогою. Тому вдома її існування стало практично королівським.
Вона не стала самовідданою матір’ю – синочка швидко довірила бабусі і тітці, повернулася на роботу в їдальню. А незабаром народила ще дитину – дівчинку, яка теж опинилася на руках домочадців.
Всі ходили навшпиньки, коли Світлана відпочивала, найкращий шматок діставався їй, найкращі речі були її речами або речами її дітей.
Материнська пенсія йшла на потреби дому, зарплата Валентини – на потреби племінників. Вже давно ніхто не питав, що хоче мати або Валентина, всі цілі були спрямовані на сім’ю Миколи.
Незабаром мати здала, стала часто хворіти. Валентина взяла господарство на себе. Вона носила воду з колодязя, прала і прасувала, годувала всіх і чистила каструлі. При цьому продовжуючи працювати на сільській пошті.
Микола на роботу їздив в найближче містечко. І незабаром дали йому там невелику квартиру. Спочатку він переїхав туди всією сім’єю – з дітьми.
Світлана і там влаштувалася в заводську їдальню. Але незабаром дітей повернули в село – вони хворіли, а лікарняні у Світлани на роботі не віталися. Вже підлітками вони стали жити з батьками.
Коли мати Миколи і Валентини пішла з життя, за звичкою і заведеною традицією влітку діти були в Семенівці, у тітки, яка так і не вийшла заміж.
І ось тепер Микола з дружиною їхали до Валентини у дуже важливій, але не дуже приємній справі.
– Подивися! – Микола ледь не наткнувся на дружину, яка широко крокувала попереду нього, вона зупинилася несподівано. – Подивися! Це наш чи що?
Микола примружився, подивився в бік будинку. Червоною плямою над усіма дахами височів новий незнайомий дах їхнього будинку.
– Все-таки замінила! – видихнув Микола.– І де гроші знайшла?
– Ось… А ти все плачеш, що сестричка у тебе бідна, нещасна, шкодуєш її… А вона он, багатша за тебе буде, – ця обставина Світлану з одного боку розлютила, а з іншого… Якщо справа вийде, то й славно, що дах новий.
– Так може… Може чоловіка завела…
– Що-о? – озирнулася Світлана на чоловіка, – Цього ще бракувало! Невже твоя сестра на старості років з дівоцтвом своїм попрощається? Ні… Навряд чи.
Але тривожно стало. Такий поворот міг зруйнувати всі їхні плани.
А плани були прості. Справа в тому, що в будинку Миколі у спадок перепала лише чверть. Решта – Валентині.
– Ось візьмемо і заїдемо, маємо право, – якось напівжартома сказала Світлана, щоб подивитися на реакцію Валентини.
– То ласкаво просимо. Потіснюся. Адже жили, – спокійно відповіла та. Хоч особливої радості в голосі й не прозвучало.
Це й зрозуміло. Кімната і кухня прохідні, а за ними ще дві крихітні кімнати – окремо жити неможливо, а разом вже відвикли.
Зарплати листоноші Валентині на ремонт старіючого будинку не вистачало. Дах потребував заміни вже давно. Валя якось, приховавши скромність, попросила Миколу допомогти з ремонтом даху, але на жаль… Грошима в родині брата завжди розпоряджалася Світлана.
– Здурів чи що? У нас самих суцільні проблеми… Її будинок, нехай і латає.
А проблеми, дійсно, були. Один за одним діти обзавелися сім’ями. А жити їм було ніде. Світлана посварилася з невісткою, поки жили разом. Син на неї образився, молоді пішли на квартиру. І тепер син навіть не вітався з матір’ю при зустрічі.
А дочка тулилася в комунальній кімнатці чоловіка, де вміщалися лише ліжко, стіл і шафа. Відстань між шафою і ліжком була півметра. Молоді чекали на другу дитину, але і перша спала разом з ними на ліжку – дитяче ліжечко поставити було нікуди.
Ось тут-то і згадала Світлана про Валентину, яка живе «як пані», в просторому будинку в Семенівці. Звичайно – село, і будинок потребує ремонту. Але…
План Світлани був ідеальним для всіх. Ну, хіба що для Валентини – не зовсім. Кімната в комуналці була зовсім погана. Але їй підійде: в місті житиме, житло майже окреме. Чого ж поганого? Та й не багато їй треба, бездітній.
Загалом, вирішила Світлана, що найкращий варіант, якщо вони з Миколою переїдуть до Семенівки і заберуть туди дочку з родиною. Зять на роботу зможе і їздити. А синові віддадуть свою квартиру – дуже хотілося Світлані з сином помиритися, хотілося бачити онуків. Тільки невістку бачити вона зовсім не хотіла, була на неї зла.
Будуть вони в Семенівці, так привезе син онуків. Як не привезти?
Справа залишилася за малим – перевезти Валентину в комуналку, а самим заїхати в будинок. І все для цього було готове. Навіть молодь переселили, і з машиною Світлана домовилася. Валентина ніколи не відмовляла їм. І зараз не відмовить.
Але цей новий дах збивав з пантелику… Валентина – вона ж нещасна старенька, яка доживає свій вік у старому будинку, і раптом…
І чим ближче вони підходили до будинку, тим менш вагомими Світлані здавалися вигадані нею аргументи.
Звично крутнули вертушку хвіртки, увійшли у двір. І тут Світлана придумала ще дещо. Вона відтягнула чоловіка від вікон за глухий кут будинку.
– Миколо. Підійди-но сюди. Послухай, якщо, вже почне викручуватися, то згадай матір. Вона ж любила тебе, мати. І веліла їй за тобою доглядати. Скажи, мовляв, що б мати сказала, якщо ви залишитеся ворогами – брат з сестрою. Мати хотіла, щоб ви допомагали один одному в житті, йшли на поступки.
Адже у тебе справжня біда, і вона, як сестра, повинна поступитися… Тобі більше потрібен будинок. Адже випадково так вийшло, що він майже весь дістався їй. А куди він їй без дітей, без чоловіка?
Так і скажи – мати б правильно розсудила, якби була жива, але ж матері немає. Натисни вже на жалість… Вона ж завжди плаксива була, Валька-то, розтане…
– Погану справу ми задумали, Светка. Людину з дому свого гнати… І куди – в стару комуналку. Вона ж тут все життя…
– Та годі тобі! Соплі витри! Будь нарешті чоловіком. Натисни… Нам її тільки перевезти, а назад не пустимо, та вона й сама не захоче, коли тут інші господарі. Адже я й грошей їй пообіцяю, і, сам знаєш, скільки везу зараз, і туфлі, і пальто…
– Ага, будинок на старе своє пальто поміняти хочеш…, – бурчав Микола, але зовсім не голосно, не переконливо, а просто для проформи.
– Та не таке й старе. Поносила б і сама ще. А ти дурнем не будь. Досить вже – вічно в дурнях ходиш.
Ось тільки не помітили, що на не покритих ще залізом дошках даху якраз з того боку, де вони з Миколою стояли, сидить чоловік. Він працював на даху, втомився і вирішив перепочити, тому сидів собі тихо.
Вони йшли до ґанку, а чоловік замислився…
– Ох! – у квітчастому фартуху, хустці, зустріла їх, розкинувши обійми Валентина, – Оце так! Гості! Ех, якби знати…
Вона посміхалася, була рада, шкодувала, що не знала – зустріла б краще. Микола, теж посміхнувся, але, поглянувши на дружину, згадав, навіщо приїхали, і напустив на обличчя смутку.
– Заходьте, заходьте… Я така рада… А у мене тут… дах он.
– Бачимо, Валюшо, бачимо, – плаксиво почала Світлана. – У кого – дах, а у кого – одні біди.
– Біди? – сплеснула руками Валентина, – А що сталося, Господи?
– Все розповім, Валюшо, все… Може ти чимось допоможеш нам, порадою, може. Просто розуму не прикладу – як і бути.
Світлана заплакала сумно і цілком природно – адже і правда горе у неї – син зовсім відвернувся від матері, онуків не бачить.
Минуло пів години, перш ніж невістка виклала їй своє слізне прохання – переїхати в чудову міську квартиру майже в центрі міста, поступитися їм цим, нехай старим, але будинком, де можуть розміститися дві сім’ї.
– Та що ти, Світлано, як це? Куди я звідси? Тут і мати…
– Ох, Валю. Думаєш, мені хочеться з міської благоустроєної квартири в цю діру залазити? Але ж робити нічого… Ось, мати, кажеш! А вона ж хотіла, щоб ви з Колею, як брат з сестрою, у всьому один одному допомагали. Адже так мріяла вона про це.
– Я ж дах…
–А ми оплатимо. Не відразу може. Звідки гроші-то у нас, але…
– Не хочу я, Світлано. Приїжджайте, та живіть. І я вже тут…
– Так де, Валю? Адже двоє дітей буде у Маринки… І тобі там краще буде. Повір. Ти одна, все поруч: магазин, поліклініка, перукарня…
Валентина слухала невістку, ставила чайник, а сльозинки капали на кришку. Вона не вміла відмовляти, не хотіла образити брата, боялася погроз невістки про вічну ворожнечу між ними, але й їхати звідси нікуди не хотіла. Адже мати не дарма залишила їй більшу частину будинку. Вона знала, що Валентина корінням тут приросла.
Але й невістку було шкода, і брата, і племінників. Виходило так, що все їхнє подальше життя залежить від неї. Так Світлана їй виклала.
Світлана не давала їй ні хвилини подумати, все говорила і говорила, описувала плюси, погрожувала мінусами, засипала її подарунками, накидала на плечі пальто.
– Мені треба подумати, Світлано…
– Немає часу, Валю, думати. Немає… Ось-ось поїде Сергій. І тоді – все. Будь ти матір’ю, зрозуміла б. Та й чого тут думати? Машину завтра замовимо, я вже знаю де, та й…
– Як завтра?
– Так, Валюшо, так. Чого тягнути?
Валентина вже давно проаналізувала своє життя. Часто згадувала вона і спільне життя з родиною брата, нападала образа. І зараз поступатися не хотілося. Але як відмовити? Як? Коли звикла рятувати, виручати, лягати кістками за брата і його сім’ю…
– Невже не допоможеш, Валюшо? Хто нас ще врятує?
Валентина витирала сльози. Стало так страшно! Цей будинок – її місце. Тут кожен камінчик її, кожна колода, кожен кущик. Будинок і є її єдиний супутник життя. І попрощатися з ним, що попрощатися з життям.
Але, мабуть, доведеться… заради близьких їй людей.
І тут двері розмашисто відчинилися, і на порозі з’явився кремезний, трохи посивілий чоловік.
– Валюшо…, – почав він, але зупинився, побачивши гостей.– Ого! Та у нас гості? Валюша, а чого це ти гостей так погано зустрічаєш? Нумо, дістань нам пляшечку за знайомство, – він підійшов і поцілував Валентину в хустку на маківці, вона підняла голову, подивилася на нього якось з підозрою.
– Вітаю, я – Олександр. Ми ось з Валентиною дах затіяли…, – він відкрив підпілля по-господарські, махнув Валентині.
Валентина спустилася в яму, за нею поліз і чоловік…
Микола зі Світланою переглянулися, нічого не розуміючи.
Незабаром на столі вже стояла пляшка наливки, а Олександр не замовкав.
– Ех, раз така справа, дах вже завтра… Як не випити з братом дружини!
– Дружини? – Світлана запитливо дивилася на Валентину.
Та розвела руками. За неї говорив Олександр.
– Та ось. Одружилися на старості років. А що? Обидва самотні, а Валентина ваша мені дуже сподобалася відразу. А яка вона господиня! Та й жінка… просто подарунок.
Ось і будинок доведемо до ладу. Думаю ще споруду зробити у дворі, типу літньої кухні. Як думаєте? Га? Ходімо, Коль, порадимося…
І він повів Миколу у двір, галасливо розповідав свої грандіозні плани, радився. Микола кивав.
Світлана заціпеніла, дивилася у вікно на нового господаря.
– Валю, а чого ти не сказала? – з образою в голосі запитала вона.
– Так вийшло… Не встигла.
– І що тепер? А у нього житла немає чи що? Безхатько? – криво посміхнулася Світлана.
– Було. Продав. Дах мій… прибудову робити хоче. Приїжджайте, Світлано. Чверть будинку Миколи.
– Чверть! Хм! – Світлана встала з-за столу, стілець за нею мало не впав. – Що нам твоя чверть? Збожеволіла на старості років! Ти хоч розумієш, навіщо він на тобі одружився, на старій божевільній? Розумієш? – Світлана почала збиратися. – Він будинок захопити хоче! Твій будинок! Він колись тебе вб.. і залишиться багатим спадкоємцем, – Світлана зобразила на обличчі щастя.
– «Дивіться, який я розумник, а ця стара дурепа повелася». Невже ти думаєш, що він і справді зазіхнув на твою красу, га? Нічого тебе життя не вчить! – шурхотячи довгим плащем, вона швидко одягалася.
–Ну, все, все, ми тобі більше не сім’я, так і знай! Живи з цим козлом, лижи йому п’яти! Ми для неї як краще хотіли. Таку квартиру в місті віддати хотіли, а вона заміж вискочила… У неї бачте свої плани на життя!
Валентина дивилася на невістку спокійно. Тепер вона вже була рада, що не встигла остаточно погодитися. Адже ще трохи і …
Світлана складала у валізу пальто, яке збиралася подарувати, нові туфлі і бурчала:
– Ненавиджу тебе, і мати у вас була така ж. Ніякої самоповаги. Ось і зараз він тебе до рук прибере. Ноги будеш йому мити, дурепа!
А чоловіки, як не дивно, цілком подружилися, з радісними обличчями обговорювали будівельні справи.
– Микола, ми їдемо…, – Світлана поставила валізу, демонструючи, що чоловік повинен її забрати.
– Як? – Микола їхати не мав наміру.
– Давай швидше, я чекаю! – попрямувала за хвіртку.
– Куди ж ви? І не посиділи ще нормально, – розвів руками Олександр.
Але Микола зітхнув і попрямував до будинку, щоб взяти свої речі.
– Вибач, Миколо…, – Валентина все ж була засмучена.
– Та все правильно, Валю, я навіть радий… Це твій дім. І мати так хотіла. А чоловік нормальний такий, – він махнув рукою і побіг наздоганяти дружину.
Валентина й Олександр вийшли за хвіртку.
Коли спина брата зникла за поворотом, Валентина обернулася до Олександра:
– Сашко, що це було?
У підвалі Олександр їй прошепотів кілька слів, щоб вона підіграла.
– А я частину розмови почув, поки на даху сидів. І мені їхня ідея не сподобалася. Обдурити Вас хотіли, Валентина Іванівна. Ірка моя завжди каже, що Ви – найдобріша людина на світі з усіх, кого вона зустрічала, ось і вирішив… Не можна бути такою вже доброю, Валентина Іванівна. Хіба я не допоміг?
– Допомогли… ще й як допомогли. Я ж мало не погодилася. Я завжди так… А потім би… Навіть уявити страшно, як пошкодувала б, напевно, – Валентина схопилася за обличчя, розсміялася, – Господи, вони ж і справді повірили, що Ви – мій чоловік.
– І добре, – посміхнувся Олександр, – У Вас ще все попереду. Може і зустрінете своє щастя.
Валентина махнула рукою, але їй було приємно.
Олександр поліз на дах. А вона дивилася на свій будинок, на недавно посаджені кущики троянд у палісаднику, на вікна зі світлими фіранками. Вона так довго збирала на нього, відмовляючи собі в багато чому. Мріяла про цей дах. А ще пощастило їй з хорошими людьми – чоловік колеги по пошті з сусіднього села погодився зробити дах зовсім недорого.
І, напевно, вперше за все своє життя Валентина відмовила близьким у проханні. Їй зараз шкода було брата, племінників. Але про свою відмову вона анітрохи не шкодувала. Залишилося навчитися робити це самостійно, а не з чиєюсь допомогою.
Спеціально для сайту Stories
