У Павла був поганий настрій. Він сидів у шкільній роздягальні, навмисно порпаючись у своєму портфелі, нібито шукаючи там щось, поки тітка Валя, їхня прибиральниця, мила підлогу у вестибюлі. Вона гримотіла відром, переставляючи його з місця на місце, і щось бурмотіла собі під ніс, як завжди, а потім запитала у Павла:
— Мабуть, знову забув ключі від дому?
— Ага, — буркнув хлопчик, — доведеться тут робити уроки, а то на вулиці холоднувато сидіти на лавочці…
Павло обманював тітку Валю. Ключі брязкали у нього в кишені, і він нічого не забув. Просто він, як завжди, чекав на Таню, яка чомусь затримувалася десь у школі.
Павло чекав на свою однокласницю. Вона не виходила зі школи, а останній урок закінчився двадцять хвилин тому. Усі учні гуртом вибігли у двір, а її не було.
Зазвичай вони поверталися додому разом, бо жили на одній вулиці. Павло вже звик до таких прогулянок, порівнюючи їх із справжніми побаченнями.
Вони розмовляли з Танею про все на світі, їм не було нудно. Таня раз у раз сміялася, коли Павло жартував або розповідав про випадки, що трапилися в їхньому класі чи на подвір’ї, так весело, що й самому було важко стриматися від сміху.
Деякі хлопці з їхнього сьомого класу вже перешіптувалися, дивлячись, як Павло і Таня гуляють разом після школи, затримуючись то на гойдалках у парку, то сидячи на лавочці неподалік від кіоску і розглядаючи нові марки, які Павло купив у продавчині Ніни Петрівни.
Павло знав, що багато хлопців йому заздрили, а може, й трохи ревнували до найсимпатичнішої дівчинки їхнього класу, але не звертав на це уваги й радів кожному дню, коли вдавалося довше прогулятися зі своєю подружкою.
Одного разу, коли вони майже підійшли до її двору, звідкись вискочив на велосипеді Славко, сусід Тані, який теж навчався в їхній школі, але в восьмому класі.
Славко явно навмисно проїхав повз Павла на великій швидкості по глибокій калюжі й оббризкав Павла. Усі штани хлопця були в сірих плямах, але він лише розсміявся й почав струшувати воду долонею, від чого й рука його теж стала брудною.
Павло й не помітив, як звичним жестом витер спітніле обличчя, і, мабуть, теж його забруднив. Це він зрозумів з погляду Тані, яка спочатку посміхнулася, а потім підійшла, дістала з кишені свою хустинку й почала витирати Павлу обличчя.
Спочатку він зніяковів і трохи відсунувся, але Таня наполегливо почала знову витирати йому лоб і щоку, та так вправно й упевнено, ніби весь Павло разом із брудними плямами належав їй, і вона могла робити з ним що завгодно.
Павло стояв тоді, ледь дихаючи, прикривши очі, щоб Таня не помітила його збентеження і тієї хвилі щастя, якої він раніше ніколи не відчував…
Як можна було після цього сердитися на Славка? Адже чарівні дотики Тані затьмарили все. Руки дівчинки дали стільки ласки за короткі миті, що Павло був готовий ще раз хоч у калюжу впасти, аби тільки побачити стурбований погляд подруги й відчути її ніжну турботу.
А цього разу її просто не було. У голові Павла пролітали сцени, одна гірша за іншу: ніби вона пішла додому з Ігорем, який мешкав у її будинку, або взагалі втекла разом із подружками, не бажаючи більше гуляти з Павлом та слухати його розповіді.
Він похмурнів, почервонів і вже був готовий піти шукати Таню, і навіть постукати в її двері…
— Ти ще довго тут сидіти збираєшся? — перервала думки Павла тітка Валя, починаючи мити роздягальню.
– Йду вже, – Павло застебнув портфель і вийшов зі школи, не знаючи, що йому робити. Він зітхнув, сів на сходи широкого ґанку і вирішив почекати ще трохи. Сонечко гріло, перші кульбабки виблискували з трави, наче веснянки, а птахи вже співали цілий день.
Тут зі школи вийшли Таня з Вірою з їхнього класу. Дівчата посміхнулися Павлу, Віра махнула рукою і пішла до автобусної зупинки, а Таня зробила крок назустріч Павлу.
– Довго чекаєш? – Таня глянула на годинник, – йдемо?
Настрій Павла одразу став сонячним, ніби й не було сумних думок, і серце не гризли сумніви щодо її доброзичливого ставлення та щирої дружби.
– Ідемо, а я тебе загубив. Вже не знав, що й думати… Ти знову займалася з Вірою, чи що? Хоч би мені сказала.
– Так сьогодні наша класна наказала нам позайматися, ще на уроці української мови говорила про це при всіх, я думала, що ти чув… — розсміялася Таня.
– Чув, не чув, – посміхнувся Павло, беручи у Тані портфель, – а могла б і нагадати. Я й забув… Уже хотів іти тебе шукати.
Таня промовчала, кивнула і зітхнула:
– Який ти у мене розсіяний…
І знову Павло літав у хмарах. «Ти у мене…» — три чарівні слова! Значить, вона теж думає про нього, а він — про неї! Це ж справжнє зізнання, все одно, що «Я люблю тебе…»
У Павла перехоплювало подих від радості, а Таня йшла поруч і вже говорила про погоду, про те, що на літо їй купують новий велосипед, і вони будуть разом кататися по околиці їхнього міста, де всі вулички ведуть до соснового бору, і там на їхній галявині в червні напевно буде багато суниці.
Павло слухав її і розумів, що закохався. Вперше зараз він сам визначив свій щасливий стан, і коли вони підійшли до її двору, Таня сказала:
– Скоро закінчаться уроки, батьки хотіли відправити мене в табір, але я відмовилася… Не хочу жити за режимом влітку, навіть тиждень. А ти?
– А я як ти, – раптом відповів Павло, – та й взагалі, ми ж тепер разом? Так?
Таня почервоніла і простягнула йому руку на прощання:
– Бувай. Звичайно, разом. Ми з першого класу разом…
– Але ми не як усі… – знову Павло дивився на неї уважно й ніжно, – ми – це ми…
– Так, ми – це ми! – кивнула Таня і побігла до під’їзду. А через хвилину виглянула з вікна своєї кімнати і помахала рукою. Це теж було їхнім давнім ритуалом – вона завжди ще раз прощалася з ним з віконця.
І цього жесту, такого теплого й бажаного, він чекав щоразу, а потім теж піднімав руку й посміхався їй, виходячи на вулицю.
Усі сусіди бачили їхнє прощання й знали, що, безперечно, ця пара друзів стане подружньою парою, це вже ясно.
– Ось і наші Павло з Тетяною, – шепотілися бабусі, що сиділи біля альтанки в кутку двору біля заростей бузку, – хороші діти, і нехай у них все складеться. Час швидко летить…
Павло заспокоювався, проводжаючи свою дівчинку додому, ніби зробив добру справу, ніби відчував за неї відповідальність, хоч поки що й таку невелику.
Але, минуть роки, і ці двоє стануть щасливою родиною, нерозлучними половинами одне одного, і спогади про юність та їхнє перше й єдине кохання будуть зігрівати Павла й Таню все життя…
